Новорічні свята, окрім низки гучних судових процесів, відзначились ще й призначеннями на ключові військові посади. Свого голову здобули Сили спецоперацій (які насправді ще треба створити). Ним став генерал-майор Ігор Лунєв. Для здобуття посади командувача сухопутних військ пройшов ВАК (Вищу атестаційну комісію) генерал-лейтенант Колесник. На місто його заступника ВАК пройшов Петро Литвин. Той самий із трьох братів Литвинів, який, перебуваючи на посаді командувача сектору «Д» зони АТО, відзначився, за словами волонтера Романа Доника, тим, що «втік разом з начальником штабу сектору під час іловайських боїв. А після Іловайська пішов в тінь і більше року там відсиджувався». Справді, щодо іловайських подій фактично ніхто не поніс не те що покарання, а й не було названо винних, не зважаючи на те, що була створена ціла спецкомісія Верховної Ради VII скликання на чолі з Андрієм Сенченком. Але Рада останнього скликання так і не поновила роботу цієї комісії.
Для розуміння мотивів таких призначень у військовій сфері (і не тільки у військовій) і хронічної нездатності знаходити причини і винних в ключових поразках варто уважно придивитися до прізвищ. Другий брат Петра Литвина — Микола Литвин — є генералом армії. 2014 року він потрапив під шквал критики щодо зданого окупанту кордону, але до останнього (до жовтня 2014 року) залишався на посаді голови Державної прикордонної служби. Третій відомий брат — Володимир Литвин, голова Адміністрації Президента за часів Леоніда Кучми. Його син, до речі, одружений з донькою Андрія Деркача, який нещодавно відзначився сумнівною поправкою до закону про бюджет щодо оприлюднення доходів чиновників і тим самим поставив під загрозу безвізовий режим з ЄС.
З усього видно, що в Україні прізвища давно стали спільними знаменниками, які являють собою міцний непорушний фундамент кланової системи. І в цьому сенсі клан Литвинів є часткою давнього древа, що сягає часів знову ж таки досі впливового Леоніда Кучми. Але залишається питання, чи не стануть такі призначення на заваді реформуванню армії в цілому. Адже згадані монолітні схеми вищих посадовців доводять факт окостенілості кадрового складу військового командування.
«ПРЕЗИДЕНТУ ВАЖЛИВА ЛОЯЛЬНІСТЬ АРМІЇ, ТОМУ ВІН СТАВИТЬ НА КЛЮЧОВІ ПОСАДИ ТИХ, ХТО Є ДО НЬОГО БЛИЗЬКИМ»
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Призначення Петра Литвина на згадану посаду є частиною історичного шляху самого Президента Петра Порошенка. Близько десяти років він у дружніх стосунках з Володимиром Литвином, колишнім спікером Верховної Ради. Тоді була четвірка, про яку журналісти або не знають, або не пам’ятають, або просто не згадують — Кравченко, Литвин, Азаров та Порошенко. Вони на той час по впливу конкурували з олігархічними групами. Потім ця четвірка з різних причин розпалася, але дружні відносини між Порошенком і Литвином залишилися. Для Президента неймовірно важлива лояльність армії, тому він ставить на ключові пости тих людей, які є близькими до нього, а не тих, які мають повагу в армійському середовищі.
Як професіонал жоден з генералів не відповідає викликам сьогодення. І Литвин — не виключення. Армія має реформуватися за стандартами НАТО. Наші ж генерали є вихідцями радянських військових академій. Як військовий менеджер Петро Литвин на своєму місці і добре знає армію, але він є людиною зі старої когорти. Ці люди не будуть змінюватися. Вони завжди на підсвідомому рівні сприйматимуть НАТО як свого ворога. Окрім професіоналізму, треба ставити питання лояльності до української держави. А щодо цього є великі сумніви. Український генералітет є одним із найслабших місць української державності. Це не значить, що така нелояльність активного характеру. В основному вони саботують на генеральському рівні західну реформу української армії. Хоч як би вони намагалися демонструвати військову дисципліну перед головнокомандувачем. Є речі вище цього — відданість Україні і політична орієнтація на прозахідний курс для наближення української армії до стандартів НАТО. А цього немає ні у Литвина, ні у інших генералів.
«ТАКИЙ ПІДХІД ЗВУЖУЄ МОЖЛИВОСТІ ПРОЯВУ ІНІЦІАТИВИ»
Валентин БАДРАК, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння:
— Важко оцінювати фахові моменти служби Петра і Миколи Литвинів. Я бачив різкий зліт Миколи Литвина, який з МВС перейшов на посаду голови Державної прикордонної служби. Призначення ж на посаду заступника командуючого сухопутними військами Петра Литвина віддзеркалює проблеми кадрової політики у сфері безпеки. Це не є епізодичним призначенням, де фігурує прізвище Литвина, а є системною повсюдною тенденцією. І тут варто говорити не лише про Литвина, а й про ситуацію в цілому. У нас офіцер не має можливості планувати свою кар’єру. Вона залежить від багатьох факторів, на які він не може впливати. Офіцер може досягти високого рівня компетенції, знань, навичок і при цьому не отримати посади, на яку він міг би розраховувати. Такий підхід кардинально відрізняється від західного. На Заході офіцер, перебуваючи на одній посаді, бере участь у конкурсах на заміщення вищих посад. Ці конкурси дуже прозорі і дозволяють у своїй кар’єрі орієнтуватися виключно на професійні навички. В Україні цього немає, і це прикро. В самому призначенні Литвина я не бачу великої проблеми, але це нагадування про те, що у нас немає системи конкурсного відбору, а це негативно впливає на ефективність оборони в цілому. Люди, які отримують освіту, в тому числі на заході, у нас часто непотрібні через те, що вони висловлюють незалежні думки. Замість них виявляються потрібними лише ті, хто є суто виконавцями. Такий підхід звужує можливості прояву ініціативи особливо на нижчих ланках управління, коли така ініціатива потрібна, а її немає, тому що офіцери побоюються, щоб не зіпсувати собі кар’єру. Система управління в армії і взагалі всього у всьому секторі безпеки внаслідок цього є закостенілою і малоефективною.
