Тема звернення України до Міжнародного кримінального суду є актуальною і принциповою для нашої країни. Агресія Кремля, який, порушуючи всі правові норми, спочатку анексував Крим, а потім окупував частину Донбасу, несе в собі численні тяжкі кримінальні злочини проти людяності. Російське керівництво, розв’язавши війну з Україною, принесло в нашу країну вбивства, руїну, горе... «День» давно і послідовно веде тему необхідності звернення України до Гаазького трибуналу. Буквально тиждень тому ми опублікували розлоге інтерв’ю одного з найкращих експертів у цій сфері — юриста-міжнародника, судді Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (2002—2005 рр.) Володимира Василенка («Як довести Путіна до Гааги?», «День» № 53 за 27 березня 2015 р.). У згаданому матеріалі пан Василенко звертає увагу на відсутність чіткої і визначеної правової позиції Української держави щодо збройної агресії Російської Федерації (офіційно у нас досі АТО, а не війна), що істотно зменшує можливість ефективного захисту національних інтересів. І ще один важливий момент: професор Василенко наголосив, що «Україні потрібно професійно готувати переконливу доказову базу», з чим у нас теж поки що не все гаразд.
Сьогодні ми публікуємо ексклюзивне інтерв’ю з відомим російським дисидентом, правозахисником, журналістом, головою Російської коаліції на підтримку Міжнародного кримінального суду Сергієм ГРИГОР’ЯНЦЕМ, яке спеціально для «Дня» взяв Олександр Поляков. Нещодавно Сергій Іванович (також є одним з учасників багаторічної роботи з розробки Римського статуту) зробив офіційне звернення з приводу злочинів керівництва РФ на території України до Міжнародного кримінального суду як голова Російської коаліції на підтримку МКС, яке ми також публікуємо. У цьому зверненні зазначено, що, крім Міжнародного кримінального суду, одержувачами є український уряд, включаючи прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, керівники Міжнародного комітету Червоного хреста і міжнародної організації «Х’юман райтс вотч». Нагадаємо, 18 березня Арсеній Яценюк заявив: «МЗС підготувало проект заяви відповідно до ст. 11 Римського статуту, і така заява має бути надіслана до Гаазького трибуналу. Генеральна прокуратура України повинна нагально розпочати процес в Гаазькому трибуналі щодо притягнення Російської Федерації до відповідальності за агресію проти України».
«ІНША СПРАВА ДЛЯ ПРИСТОЙНИХ ЛЮДЕЙ — ПУБЛІЧНО ВИСТУПИТИ ПРОТИ»
— Прокоментуйте, будь ласка, підписану вами заяву.
— Це досить складне питання. Цю заяву я не підписував — цю заяву я написав. Більше того: якщо говорити серйозно, мені не хотілося писати її одному. Якщо ви бачили наше видання, де є тексти конференції, присвяченої Міжнародному кримінальному суду і його статуту, там же є і рішення про створення коаліції, і, відповідно, список членів коаліції. На жаль, я не хочу називати імен, але, за статутом коаліції, в ній може бути членство особисте і може бути членство колективне, організаціями. І спершу я зателефонував двом, на мою думку, чудовим людям, які і особисто були членами коаліції, і як керівники своїх організацій. Тобто у них була можливість ще й вибору. І, якщо говорити серйозно, на мій великий подив — і це теж безперечна риса часу, в який ми живемо, — ці абсолютно гідні і в багатьох інших стосунках мужні люди мені сказали, що ні, на них лежить відповідальність за їхні організації, за якихось інших людей, тому особисто, ні як керівники цих організацій вони підписувати таку заяву не будуть. Тут нічого приховувати — я зателефонував експертові ООН, професорові Дипломатичної академії. Ні, зараз він уже не в Дипломатичній академії, а в Інституті держави і права, Черниченку, який теж член коаліції на підтримку Міжнародного кримінального суду, і запитав його, чи підпише він. Той одразу ж сказав, що його позиція абсолютно інша, що він вважає, що російською державою ні при захопленні Криму, ні на території Луганської і Донецької областей не здійснювалися жодні протиправні дії, що на якійсь конференції (куди він збирався, до речі, на друге засідання і мене кликати, чого, я думаю, не станеться), мабуть, в Інституті держави і права він вже свою, як він вважав, правову точку зору викладав. Було зрозуміло, що він теж із цього списку вибуває. Було кілька людей, готових підписати, але я, розуміючи, що це звернення, яке підтримує ініціативу українського уряду про порушення кримінального переслідування щодо низки російських керівників за вчинені злочини агресії і військові злочини, тобто особливо тяжкі...
— ...за міжнародною класифікацією?
— Так... Що воно викличе дуже великі відгуки, і я вже побоявся того, точніше, не захотів ставити в складне становище саме тих, хто відмовився, вважаючи, що може початися тиск на них, що ось вони підпишуть, а інших змусять говорити, що ми були проти і що заява, яку я написав, не відображає думки всієї коаліції, тому мені абсолютно непристойним чином, що не подобається мені, довелося поставити слово «я» на перше місце, аби не створювати враження, що заява написана від імені всієї коаліції, а не тільки мною як її головою, і не ставити інших у ставище, яке морально могло виявитися для них безвихідним, важчим навіть, ніж підписання цього звернення. Одна справа — відмовитися підписувати, і зовсім інша справа для пристойних людей — публічно виступити проти.
— Основна причина того, що ви не знайшли інших підписантів для цього листа, все-таки страх?
— Так, звичайно. Звичайно. Ні, не можна сказати — я вже говорив: не те, щоб усі боялися, залишалися люди, які готові були підписати. Нарешті, кільком людям, коли з’ясувалося, наскільки це скрутне становище, наприклад, колишньому міністрові закордонних справ СРСР Борису Панкіну — я не став телефонувати до Стокгольма. Я не зміг — я хотів з нею проконсультуватися, я вже не збирався просити її підписати, але намагався додзвонитися чудовому юристові Карині Акопівні Москаленко, яка у Страсбурзі, теж член коаліції, але вона не брала трубку, і я врешті-решт кинув це. Тобто це були, загалом, різні ситуації, але те, що частина людей, які 2000 року не боялися, — адже це теж було непросте становище. Насправді коаліція була створена навіть 1998-го, видати все це ми змогли трохи згодом, можливо, коаліція навіть раніше була, 1998-го вже був підписаний Римський статут, і я їздив до Рима, а коаліцію ми створили за декілька років до цього і провели першу конференцію до створення коаліції. І це була зовсім непроста ситуація, бо не знаю, наскільки добре ви знаєте текст статуту (він є у мене на сайті, його можна подивитися), адже там ще перераховані як тяжкі злочини неміжнародного характеру, а вчинені на території своєї країни. І ви сам розумієте, що при владі був Єльцин, і ще кілька років тому була жахлива, з безліччю злочинних діянь війна в Чечні, проте всі ці люди тоді не боялися. І сама по собі ось ця ситуація з моєю заявою — це ще й віддзеркалення тієї міри суспільного страху, який розвинувся за 15 років.
«САМЕ В 90-ТІ РОКИ БУЛО ЗНИЩЕНО ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ»
— Заява в будь-якому разі відкрита для підписання? І ті, до кого ви не змогли додзвонитися, можуть приєднатися до неї?
— Ні — вона написана від мене. Я не хотів ставити чиїсь імена, зустрівши таке несподіване для себе ставлення. Мені ніхто не сказав — я проти, а — ну, це треба ще обдумати, можливо, за тиждень, ми це обговоримо зі своїми співробітниками тощо. Було очевидно, що — по-перше, відкладати я не хотів, заява українського уряду була напередодні, і тут важливо було, крім усього іншого, її підтримати з Росії (для мене це, звичайно, була дуже важлива стимул-реакція). А головне — всі ці розмови були, звичайно, преамбулою до відмови. Всім цим людям, з якими багато років у мене дуже добрі стосунки, було незручно це мені відверто сказати.
— Така подія, як убивство Нємцова, могла вплинути на всі ці відмови? Міра страху збільшилася конкретно після цієї події — як вам здається?
— Я не знаю — ймовірно, так, хоча мені здається, що вбивство Нємцова абсолютно огидний злочин, але стосується, я б сказав, дещо іншого середовища. Бачите, я в своєму зверненні ніде не пишу, що я голова фонду «Гласность» і що фонд «Гласность» був ініціатором і засновником російської коаліції Міжнародного кримінального суду, але те середовище, ті люди, з якими ми співпрацювали, були дещо інші, ніж Нємцов. Це були люди, які ніколи не мали стосунку до російської влади і не прагнули до цього. А в російському ліберальному середовищі, яке, на жаль, дуже погано себе проявило за всі ці роки, були люди, які завжди ворожі до «Гласности». Там поєднувалося прагнення бачити себе в дзеркалі або бути в очах інших відносно пристойною людиною, але, ти не менш, пристосуватися до — зараз страшнішої — ситуації, тоді — щодо суспільства — менш страшної, проте пристосуватися до тих проблем, які калічили нашу країну і були злочинними, які замовчувалися російськими лібералами або з власних вигод не помічалися. Адже саме в 90-ті роки було знищено демократичний рух, знищено «Дем.Россию», знищено «Мемориал» як правозахисну організацію (він змінив свій статут, викресливши пункт про те, що це суспільно-політична організація), в цей час був розстріл нехай недосконалого, але все-таки парламенту, в цей час було створено абсолютно нелегітимний верховний орган влади, не передбачений жодною конституцією, — адміністрацію Президента. В цей час почалася жахлива чеченська війна, і російська історія у всіх своїх огидних епізодах не знала нічого подібного до знищення за одну ніч шістдесяти тисяч російських людей у російському місті Грозний — так звані вибіркові, а насправді — килимові бомбардування. І так далі. Тобто ті люди, які співпрацювали з «Гласностью», яку щороку знищували, а я відновлював, відновлював, відновлював її заново, ті люди, які брали участь у таких важливих і великих заходах, як конференції «КДБ: вчора, сьогодні, завтра», як трибунал щодо Чечні, як коаліція на підтримку Міжнародного кримінального суду тощо, — це не були такі люди, як Нємцов, і люди, які зараз його оплакують, люди, близькі до влади або навіть прагнучі до неї пристосуватися. Це було інше середовище. Інша справа, що, звичайно, вбивство Нємцова вплинуло на всіх. Я доки не даю в інтернет одну зі своїх статей, у якої заголовок «Березовський і Нємцов вибрали досить складний спосіб самогубства». Адже не потрібно забувати, що і вони, і Чубайс, і Волошин — це ті самий люди, які відкрили Путіну двері в Кремль.
ФОТО РЕЙТЕР
«УБИВСТВО НЄМЦОВА — ЦЕ НАГАДУВАННЯ РОСІЙСЬКОМУ НАРОДОВІ, В ЯКІЙ КРАЇНІ МИ ЖИВЕМО»
— Ну, Чубайс при всіх властях почувається непогано...
— Він більш хитромудрий, Волошин теж, хоча на похорони Нємцова не прийшов, а саме Волошин вів перемовини, влаштовані теж убитим вже Антоном Суриковим з теж убитим Басаєвим у Ніцці про напад на Дагестан, який теж, між іншим, був однією з причин, що реабілітує початок другої чеченської війни і прихід Путіна до влади. Тому, розумієте, ці люди, як вони вважали — грали по великому, на мій погляд — дуже дрібно грали, прорахувалися в своїх розрахунках. Всі надані ними послуги і все їхнє становище багатьом із них не зараховується, і вбивство Нємцова — це якраз, з одного боку, нагадування всьому російському народові, в якій країні ми живемо, що в ній відбувається і як в ній з’ясовують стосунки, з іншого — все-таки передовсім це нагадування всьому цьому середовищу, що допомагало Путіну, привело його до влади (одні більше, інші — менше) про те, що старі заслуги не враховуються, що вони більше не потрібні. Я можу Вам розповісти історію, яка у мене була з Нємцовим.
— Так, будь ласка.
— Це був 2000-й рік. Путіна місяці за два до цього було обрано президентом, і фонд Карнегі організував вельми показну, якщо не сказати гігантську конференцію з російських та американських політологів напередодні першої зустрічі Путіна та американського президента, — місяця через два Путін мав приїхати до Сполучених Штатів, і це мала бути ось така найголовніша в його житті до цього зустріч. На додачу до цього, на конференції передбачалося розробити характер подальших взаємних відносин між Сполученими Штатами та Росією за її нового керівника. Мене також запросили до Чикаго. В цей час у Росії була така дивна форма, ще не було банківських карток, і для того, щоб узяти із собою якісь гроші, в даному випадку долари, вони повинні були бути офіційно куплені в банку.
— З довідкою?
— Так, І ти давав цю довідку на митниці й вільно проходив. Звичайно, це моя легка необережність, бо вже чого зі мною не було в Шереметьєво — це нескінченні розповіді, яких тільки історій зі мною не влаштовували, ну і абсолютно несподівано й зараз. По-перше, я мав звернути увагу на те, що були відкриті не один-два, як зазвичай, а всі пункти митного огляду, завдяки чому біля жодного з них не було ніякої черги, і всі вільно проходили. Зі мною вже одного разу була така історія, коли ми їхали до Стокгольма з приводу Міжнародного трибуналу, й мені, дурню, слід було звернути на це увагу, але ж я не звернув. Я йшов із директором Інституту США і Канади, говорив із ним про справу Сутягіна (він теж підтримував Сутягіна, як і «Гласність»), у мене в кишені було три з половиною тисячі доларів, акуратно загорнутих в цей банківський папірець. Проте коли ми, абсолютно не зупиняючись, ось так от пройшли (було очевидно, що це проста формальність), підійшли до митника, і він почав буквально штовхати нас у спину «проходьте-проходьте-проходьте», я не віддав цей банківській папірець. Все було розраховано саме на це, і до того часу, коли ми всі зібралися в накопичувальній кімнаті для виходу до літака, з’явився наряд міліції, який — чого, загалом, ніколи не буває — почав усіх своїми міношукачами обмацувати. Дійшли й до мене, і я весь задзвенів так, наче був залізною людиною з казки. Природним чином мене попросили показати кишені, я вийняв ці три з половиною тисячі, загорнуті у папірець, який я не віддав і, мабуть, все це було розраховано, передбачено, мені сказали, що я намагаюся нелегально вивезти валюту з Росії, і з двома автоматниками вивели з цього накопичувача. Забрали квиток, забрали гроші, тільки одна людина — зараз він, по-моєму, навіть міністр юстиції ...
— Коновалов?
— Так, Коновалов, тоді він спробував почати з’ясовувати, що відбувається, власне кажучи, тому що провокативність цього була очевидна для всіх. Йому сказали мовчати, а мене благополучно відпустили додому.
— Без грошей?
— Без грошей, без квитка, без нічого. Моя доповідь у перший день, конференція триває два дні, мені треба попередити, що я не приїду, не кажучи вже про те, що мене зустрічатимуть в аеропорту. Я намагаюся телефонувати по десяти телефонах фонду Карнегі — всі телефони зайняті, але мені вдалося зателефонувати своїй дружині до Парижа, пояснюю їй, що сталося, і прошу її зателефонувати до Чикаго. Упорядником конференції (таким собі головним адміністратором) був, мабуть, відомий Вам чоловік на ім’я Майкл Макфол ...
— Посол США ...
— ... Який в подальшому став послом США в Москві. Ми до цього часу вже були знайомі, були в хороших відносинах, він знав російську мову. Моя дружина зателефонувала Макфолу, він відразу ж зателефонував мені, його з’єднали, і я почав йому пояснювати, що сталося. Але американці не готові були сприймати реалії російського життя, тому він ніяк не міг зрозуміти, які могли бути взагалі проблеми, що таке три з половиною тисячі доларів ... (Сміється). Я йому раз у раз пояснював, як і що сталося, і тут не витримав персонаж, який нас підслуховував, і абсолютно нахабно, майже з матом, втрутився в нашу розмову — йому набридли запитання Майкла: «та що, тобі незрозуміло, чи що, ти що не тямиш, що у нас свої закони!» і т. д., і т. п. Тут Майкл абсолютно сторопів, і якщо до цього можна було вважати, що все, що відбулося — випадковість, то коли з’ясувалося, що мене слухають на кожному кроці, та ще й втручаються в мої розмови, то будь-які сумніви зникли. І наступного ж ранку «Вашингтон Пост» вийшла з великою статтею Майкла про те, з чого починаються російсько-американські відносини. Після того, як вийшла ця стаття, мені зателефонував ображений кореспондент «Нью-Йорк Таймс», теж почав розпитувати, що ж відбувається, я ще раз все це переказав, мене попросили придбати мобільний телефон (у мене до цього його не було), щоб я розповідав, що буде далі. А у мене, незважаючи на ці забрані три з половиною тисячі, все-таки тисячі дві ще залишалися вдома, я не всі гроші віз, які в мене були. І наступного дня я приїхав знову до Шереметьєво і спробував знову купити квиток. Тоді через день літали літаки — в один день до Нью-Йорка, а наступного — до Вашингтона. З Нью-Йорка легко було летіти до Чикаго, тому потрібен був квиток на нью-йоркський літак, та й з Вашингтона до Чикаго теж можна дістатися. Квиток я благополучно придбав, знову пройшов митний і паспортний огляд. Цього разу нас, двісті осіб — великий літак, три години тримали в накопичувачі, вирішували питання — відправляти чи ні, й взагалі, що робити в цій ситуації. Я справно телефонував до «Нью-Йорк Таймс», говорив, що нас тримають, і я на разі нікуди не полетів.
— Телефон у Вас вже був ...
— Так, мобільний телефон я вранці встиг купити (Сміється). Загалом, через три години нас відправили. Мабуть, йшли якісь переговори, і, як я потім зрозумів, ці переговори були з Чикаго, зокрема. Загалом, так чи інакше, я прилетів до Вашингтона, звідти летіти до Чикаго незручно, важко, однак я дістався до Чикаго, до цього часу вже з’явилася стаття в «Нью-Йорк Таймс» на цю саму тему. Прибув я на конференцію вже після обіду другого дня, вся конференція — два дні, вже підбивалися підсумки ... Природно, всі знали (про те, що відбувалося — А. П.), та й взагалі там було багато людей, яких я добре знав — Бжезинський, Кемпелман , люди, які були колишніми членами редколегії журналу «Гласність» (американського видання), тощо. Це були, загалом, фахівці з Радянському Союзу з числа американців. Природно, і росіян там було осіб п’ятдесят, і всі вони теж вже все прочитали. Мені було сказано Майклом — ви знаєте, пане Григорянц, зараз вже незручно, давайте ми дамо Вам центральний виступ ввечері на урочистій вечері — як належить, наприкінці конференції буває вечеря, і Ваш виступ буде там основним, тому що зараз що вже ... Ну, так — значить так, що ж тепер. І про це на конференції вже б не йшлося, якби до трибуни не розпочали рватися зі своїми повідомленнями відповідно до процедури — а такі повідомлення йдуть поза чергою — дві людини. Це були Лукін і Нємцов. І говорили вони, загалом, одне і те саме — що ось ця жахлива історія, що відбулася з Григорянцем, — чистісінька провокація сил, недружніх нашому президентові Путіну в Росії, які намагалися очорнити всю конференцію і те, що відбувається в Росії, і всю політику нашого президента. Втім, те, що Лукін — погань, я знав давно і знайомий був із ним давно. А Нємцов, дійсно, як я Вам і до цього сказав, був людиною кремлівською, зовсім сторонньою, зовсім не мав ніякого стосунку до демократичного руху, і тому його я не знав. Ну, виліз — виліз. А потім почалася вечеря — а за формою це була така вечеря, на який перекладачів особливо не запрошували, але звичайно, перекладачі там були: було безліч людей, які знали російську мову. А у мене англійська недостатньо хороша для того, щоб говорити англійською, я взагалі цього не люблю, бо це явна неточність, я ще якось розумію свого співрозмовника, але ніколи не даю інтерв’ю і не виступаю англійською. І це, мабуть, теж було передбачено, тому що відразу ж вискочив Нємцов і радісно мені сказав: «Ну, давайте я Вас буду перекладати!». Пересів до мене і все, що я говорив про КДБ ...
— ... Він не перекладав?
— ... Він не перекладав. А я ж перед цим ще й був єдиним персонажем, який погодився вести прес-конференцію Сальє, де вона перед виборами Путіна розповідала про деякі справи Путіна, показуючи документи в Петербурзі — тобто, загалом, мені було що сказати. Але нічого цього не прозвучало, і плюс до цього ... розумієте, ну, гаразд, перед росіянами у нього не було сорому, але ж там, що в залі, коли вони з Лукіним разом вилізли, що тут за столом було безліч американців, які добре говорили російською, які точно розуміли різницю між тим, що кажу я і тим, що він перекладає. Ніякого сорому не було. Саме тому я думаю, що це було узгоджено ще в Москві, поки нас тримали в цьому накопичувачі.
— А Нємцов і Лукін мали планово брати участь у цьому заході?
— Так, звичайно — вони були учасниками конференції. Там була взагалі дуже велика група росіян.
— Ці люди не планували зовсім змінювати порядок денний, вони вважали за потрібне пристосуватися до нього і, напевно, вважали, що їх вже точно не зачеплять?
— Не знаю, що вони собі думали, не знаю, що вони збиралися робити в Росії і якою була б Росія, але те, що вони прагнули пристосуватися, було цілком очевидно. І ось вбивство Нємцова, як і перед цим Березовського ... Той страх, який усіх їх охопив після вбивства Нємцова ... Тобто моє становище ні до цього, ні після цього не змінилося — я як був ворожий, так і залишився ворожий, нічого не змінилося для мене, хіба що проявилася огидність всього цього у вищій мірі, а для безлічі людей, які думали, що, як Ви сформулювали, «будуть містком» ... Як би правильніше сказати, тут справа навіть не в гідності, тут справа у відчутті шкоди для країни, не у шматочках совісті й свободи, які дедалі частіше відбираються ними і легко віддаються, головне — через цих людей російське суспільство втратило зокрема й відчуття небезпеки. У 90-ті роки це почуття було таким цілком відчутним, люди розуміли, що ми живемо в складній країні, де є різні сили, де по-різному це все може вийти, а їх привчила якраз ліберальна середа до ... Є державні канали, є люди , з якими просто не вітаються, які були таємними бандитами, а стали явними бандитами, і їхні моральні якості немовби просто оголилися, і шкоду, яку вони завдавали й завдають, звичайно, зросла, але була очікуваною. А, скажімо, ліберальними засобами масової інформації, ліберальним середовищем, частиною якої був Нємцов, керувало бажання пристосуватися, і цим вони розбещували своїх глядачів, слухачів, читачів. У Росії така поведінка почала здаватися природною — спочатку можна пристосуватися до цього, потім ще до цього, потім ще, і ще, і ще. Але ось тепер їм показали, що і вони не потрібні, вже й для них місця немає, вже все називається і вимовляється абсолютно іншою мовою з абсолютно іншим словниковим запасом.
— Такі «містки», звичайно, добряче легітимізували ситуацію того самого 1999-2000-го року, коли різні персонажі, на кшталт Кирієнка, Хакамади та інших, щосили підтримували Путіна, який приходить до влади, і достатня кількість людей виявилася розслабленою цим, як теплою ванною , і визнала — та що вже там, все нормально. І через не такий вже й великий проміжок часу не помітили, як все виявилося зовсім не так, як вони розраховували ...
— Звичайно, вони всі прорахувалися, бо у них не було основного — чітких точок моральних відліків. Увесь час здавалося, що вони зможуть у цій грі виграти, а їм показали, яка це гра, і як у неї грають. Адже не дарма практично всі передачі після вбивства Нємцова перекладалися російською мовою цілком однозначно — «ну, ви нас не вбивайте».
— Однією з перших реакцій було інтерв’ю Хакамади на телебаченні, що це — злочин проти Путіна.
— Ну, звичайно, звичайно. Це вони всі говорили, це була певна можливість, як вони вважали, хоча б у цій ситуації врятуватися, що, можливо, вона не буде наступною.
— І нагадати про себе?
— Ні, вони не настільки наївні. Це просто бажання виповзти. Вони просто навперебій говорили, яка це провокація проти Путіна, і мені це так нагадувало те, що говорив Нємцов у моїй історії — яка все це провокація.
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
«ПУТІН ОГОЛОСИВ ВІЙНУ ВСІЙ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ»
— Вам, мабуть, боляче спостерігати все те, що відбувається із залишками цивілізації в Росії — з культурою, наукою, соціальними гарантіями людям і з іншими чисельними деталями. Те, що характеризувало явище, яке називають гучними словами «русский мир», і те, що створювалося десятиліттями, фактично знищується. Як ви вважаєте, як і чи можливо щось зберегти в цивілізаційних напрацюваннях, які були і все ще залишаються в Росії?
— Цього ж не можна передбачити. Якщо перекладати російською мовою все, що говорить Путін, це — війна, оголошена всій європейській цивілізації. Це війна, оголошена Європі, Сполученим Штатам, Японії тощо. Війна, в якій у Росії вперше немає жодного союзника, і не буде. У такому становищі Росія не опинялася ніколи. Я написав це в одній зі своїх статей і можу повторити, що як би не намагалися обдурити російське населення наші керівники надзвичайним союзом і допомогою Китаю і співпрацею, насправді це абсолютна ілюзія, навіть політична. Китайський прем’єр днями заявив, що питання про Крим і його майбутнє повинне обговорюватися і розв’язуватися на міжнародному рівні. Російський уряд вважає, що питання про Крим закрите. І набагато серйознішим, звичайно, є положення Китаю в світі. У Китаю багато своїх проблем, і вони зараз, мабуть, посилюються, проте Китай неухильно займає в світовій економіці і науці місце приблизно таке ж, як Сполучені Штати. Китай, так само як і Сполучені Штати, можливо, з інших міркувань — а Сполучені Штати завжди виходять з демократичних міркувань, принаймні, в риториці, а Китай, скажімо, з більш прагматичних, але він зацікавлений у тому, аби цей світ, в якому він так добре влаштований і в якому посів таке значне місце — у найближчому майбутньому воно буде одне з центральних — був стабільний. І Росія йому абсолютно не потрібна. І купити він все може в інших місцях, і, головне, жодна співпраця з бандитською державою, що порушує всі міжнародні норми, йому не цікава. Тому жодної співпраці з Китаєм, звичайно, ніколи не буде — принаймні в рамках тієї політики, яка зараз проводиться в Росії. Росія неспроможна протистояти всьому цивілізованому світу. Максимум, на що вона може розраховувати, що вона буде дійсно обнесена залізною завісою, аби жодна країна поряд із нею не піддалася агресії. У цьому будуть зацікавлені не лише Прибалтика, Польща й Україна (Порошенко просто мріє про стіну), але і Казахстан, і навіть білоруси. Ніхто поряд із Росією не почувається у безпеці в нинішній ситуації. В результаті не дуже зрозуміло, що залишиться від Росії. Така ситуація, як була при Сталіні, коли Радянський Союз перед війною протистояв решті світу, вже ніколи не повториться, бо і фашистської Німеччини немає, і нікого ми виховати не зможемо, як би не підтримували фашистів у всьому світі і не проводили, до жахливої ганьби Росії, усесвітній фашистський зліт у Петербурзі. Дійсно, майбутнє незрозуміле. У Сталіна було зрозуміле — він у другій половині тридцятих років готував світову війну, п’ятимільйонну армію, жахливу кількість танків, літаків тощо, трохи прорахувався, але потім була захоплена Східна Європа, загалом, це балансування на межі війни — це все дитячий садок. Не радує, що угорці або греки, бачте, проти санкцій Росії — це все не має жодного значення. Зате фіни і шведи, які зроду не вступали в НАТО, тепер хочуть вступити. Проте і для греків, і для угорців, коли буде вибір між Європою і убогою Росією, ніхто з Росією не залишиться. Отже жодних шансів тут немає. Це все дрібні тимчасові ігри. І, звичайно, все це безпосередньо пов’язано з долею російського народу, з долею російської цивілізації, великої цивілізації. Гігантська імперія, що створила не лише чудову культуру, але і дивний тип характеру і мислення, дійсно відмінний від європейського, але, щоправда, ще більш відмінний від американського. На жаль, Росія завжди повторює, які у нас чудові композитори — Чайковський, Мусоргський, Стравінський, які у нас були художники, Достоєвський, Толстой, ще хтось, але в Росії завжди була основна проблема з образом правління. На жаль, це те, що російський народ (і що є, можливо, найважливішим для будь-якого народу — здатність створити пристойний образ правління, при якому з’являється все інше) до цього значною мірою відставав, а зараз просто прожогом кинувся в якесь абсолютно дике середньовіччя.
— І тому такий важливий той досвід, який отримує Україна, культурне середовище і цивілізаційне, цивілізоване життя якої разюче відрізняється вже від того, що має місце в Росії?
— Це, звичайно, має дуже велике значення як приклад. Хоча чому, власне кажучи, прикладом, не є Польща? На жаль, ми не можемо розраховувати, поки є те, що відбувається в Росії зараз, на те, що буде третій український вплив. Було перше в XVII столітті, вкрай благотворне, було друге в XVIII столітті, теж, загалом, зовсім не зайве. А в нинішніх обставинах найкраще, на що зараз розраховує Україна, — це відгородитися від Росії непереборною кам’яною стіною. Це зовсім інша ситуація.
ДОВІДКА «Дня»
Сергій Іванович ГРИГОР’ЯНЦ (народився 1941 р.) — один із найвідоміших представників дисидентського руху, провів в ув’язненні близько десяти років за антирадянську агітацію і пропаганду та правозахисну діяльність, журналіст, в 1987-91 рр. — видавець єдиного непідцензурного засобу інформації в СРСР журналу «Гласность», що піддавався багатократним розгромам, голова правозахисного фонду «Гласность», лауреат міжнародної премії WAN «Золоте перо Свободи», організатор конференцій «КДБ: вчора, сьогодні, завтра», голова Російської коаліції на підтримку Міжнародного кримінального суду, активний противник чеченської війни, літературознавець, колекціонер. Живе у Москві.
Офіційне звернення
English, Підтвердження отримання звернення від МКС
Прокурору Міжнародного кримінального суду пані Гамбії Фату Бенсуда.
Урядові Республіки Україна та пану Арсенію Яценюку.
Президенту Міжнародного комітету Червоного хреста пану Петеру Мауреру.
Керівнику міжнародної організації «Г’юман Райтс Вотч» пану Кеннету Роту.
Я — як голова Російської коаліції на підтримку Міжнародного кримінального суду;
— як один із учасників багаторічної роботи з розробки його Статуту;
— як один з учасників конференції під егідою Організації Об’єднаних націй із заснування Міжнародного кримінального суду, що проходила в Римі з 15 червня до 17 липня 1998 року і що прийняла її статут — Римський статут;
— як громадянин Російської Федерації, переконаний в тому, що дії низки керівників моєї країни, скоєні зокрема, протягом останнього року, утворюють склад низки тяжких міжнародних злочинів — агресії (пункт «d», статті 5, частини 2 Римського статуту), також низку військових злочинів, передбачених кількома пунктами статті 8 Римського статуту, на територіях автономної республіки Крим, а також Донецької та Луганської областей — частин держави Україна; ці злочини було скоєно в рамках плану, політики й у великому масштабі (пункт 1 статті 8 «Військові злочини» Римського статуту Гаазького міжнародного трибуналу), а тому відповідно до статті 27 («Недопустимість посилання на посадовий стан»), також ще й відповідно до статті 30 («Суб’єктивний бік») про осіб, що мають намір скоїти злочинне діяння і що підлягають кримінальній відповідальності, передбаченій частиною 2 пунктів «а» і «б» — «особа збирається вчинити таке діяння» і «щодо наслідку — ця особа збирається спричинити цей наслідок або усвідомлює, що він настане при звичайному ході подій»;
— також будучи упевнений, що ці дії не лише є злочинними з погляду міжнародних правових норм, але завдали непоправних моральних і матеріальних збитків народові Російської Федерації, а також самій російській державі вважаю за необхідне, щоб Прокурор Міжнародного кримінального суду, використовуючи власні прерогативи (proprio motu) (ст. 15 статуту), а також оцінивши надані йому урядом республіки Україна (ст. 14, пункт 1 статуту) й наявні нині у вільному доступі численні докази скоєних злочинів (зокрема особисте, дане добровільно й без примусу, інтерв’ю президента РФ В. В. Путіна у фільмі «Крым. Путь на родину», а також заяви Командувача російським Чорноморським флотом адмірала Ігоря Касатонова), негайно звернувся (відповідно до пункту 3 статті 15 статуту) до Палати представницького провадження із проханням дати санкцію на проведення розслідування.
Я так само звертаюся до президента Міжнародного комітету Червоного хреста пана Петера Маурера й до керівника міжнародної організації «Г’юман Райтс Вотч» пана Кеннета Рота, — лідерів організацій, що брали найактивнішу участь у розробці й ухваленні Статуту Міжнародного кримінального суду, а також у процесі імплементації Російською Федерацією зазначеного Статуту, з проханням підтримати як і це моє звернення, так й уряду республіки Україна до Прокурора Міжнародного кримінального суду, а також передати в розпорядження високого суду документальні матеріали, які вони мають, про скоєння військових злочинів і злочину агресії, які мали місце на території автономної республіки Крим, Донецької та Луганської областей, частин держави України.
Сергій ГРИГОР’ЯНЦ, голова Російської коаліції на підтримку Міжнародного кримінального суду
