Деякі історики люблять повторювати: «Історія не має умовного способу». Як на мене — має принаймні політична історія останніх століть. Вас цікавить питання, як воно було би, якби? Будь ласка! Комуністична Північна Корея, КНДР, і демократична Південна, Республіка Корея; вся Корея могла бути або такою, або такою, проте в точках біфуркації події пішли так, як вони пішли на початку 1950-х — і це не було накреслено «згори». От і бачимо два реальних варіанти, якою могла би бути вся Корея, от і маємо втілений умовний спосіб. А НДР і ФРН? А Фінляндія та Карелія чи Естонія? А Гаїті та Домініканська Республіка? А КНР і Тайвань? Список можна продовжити. Зокрема й щодо подій 2014 року на півдні та сході України, бо ж «народні республіки» — то діюча модель Новоросії, то відповідь на запитання — а що сталося б, якби українці «просто перестали стріляти»...
Отож видається саме виходячи з таких засновків і доцільно розглядати питання щодо міри вірогідності альтернативи «червоному» імперіалізму більшовиків, яка би стала домінуючої всередині самої більшовицької партії. Про те, що ця альтернатива реально існувала, йшлося в попередній моїй статті. Власне, наявність «ленінської альтернативи» сталінізму — це один із улюблених сюжетів публіцистики доби перебудови; а щодо національної політики, то ще в середині 1960-х Іван Дзюба рельєфно, хоч і з дещо наївним, але зрозумілим, як на ті часи, пієтетом до Леніна окреслив цю альтернативу в книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це питання є складовою іншого, більш загального питання: а чи здатні провідні політичні сили Росії, «білі», «червоні» чи «рожеві», бути неімперіалістичними? Та це окрема тема, а от для пошуку відповіді на нього щодо «червоних» наче інтернаціоналістів нам доведеться придивитися до тенденцій розвитку подій у 1920-х роках.
Здобувши владу в Росії, більшовики швидко почали втілювати комуністичну утопію в життя. Вони в цьому керувалися не тільки та не стільки ідеями Маркса й Енгельса, скільки певними російськими традиціями. «Грабь награбленное!» — так у нападі натхнення переклав Ленін хитру і незрозумілу простолюду формулу «експропріації експропріаторів». Це спрацювало. Адже в Росії в силу рівня її розвитку і майже повної відсутності досвіду демократії неможливими були революція «за Марксом» і її результат — диктатура пролетаріату. Надто мало чисельно було останнього, надто пов’язаною була значна його частина із традиційно общинним селянством, надто відрізнялися уклади життя різних частинах імперії — від первісного до індустріального. А на додачу в державі все більше розкручувалися національні конфлікти, які нерідко були куди потужнішими за класові, а Перша світова війна додала до всього цього ще й мільйонні маси «людей із рушницями», які добре вміли вбивати за наказом, або й без нього, і не зазнавали мук совісті через це. Тож «пролетарська» революція й комуністична утопія здійснювалися радше за Бакуніним, за Нечаєвим, за Пугачовим, зрештою, а не за Марксом.
Разом із тим керівники більшовиків спробували невдовзі після ствердження своєї влади бодай частково загнати російські реалії в схеми «Маніфесту комуністичної партії». Пізніше в радянських підручниках цей період назвуть «військовим комунізмом», мовляв, то були вимушені, тимчасові заходи. Насправді ніякого «військового комунізму» ніхто не запроваджував: ішлося про спробу здійснення «кавалерійської атаки на капітал», як пізніше писав Ленін, тобто встановлення комунізму як такого впродовж кількох років, зі скасуванням де-факто товарно-грошових відносин (величезна маса паперових грошей, які перебували в обігу, реально являла собою купи кольорових папірців), із запровадженням тотальної продрозкладки плюс комун і радгоспів на селі, трудових армій у видобувній промисловості, мобілізаційних форм залучення робітників й інженерно-технічних фахівців на заводах тощо. Те, що «військовий комунізм» допіру не вважався чимось тимчасовим, засвідчує офіційна оцінка (і Леніним, і партз’їздами) його скасування як «відступу». Мовляв, НЕП — це щось нетривале, дещо перегрупуємось — і підемо вперед.
У цей період на контрольованій більшовиками території панує т.зв. «прямий продуктообмін» (потім Сталін наприкінці життя повернеться до ідеї його запровадження в СРСР у міру просування до комунізму). Хоча насправді то був зовсім не прямий обмін, бо в теорії вільні асоціації міських виробників мали обмінюватися з такими ж асоціаціями сільських виробників. А за влади більшовиків увесь розподіл взяла на себе ця влада. Це офіційно. А реально більшість продуктів, які втратили якість товарів, обмінювалася справді напряму — «мішечниками», попри суворі заборони, попри масові розстріли «порушників» тощо. Тобто в сенсі ринку соціум був відкинутий ледь не в кам’яну добу. Партноменклатуру, спецслужби, армію та міських робітників влада ще якось могла заохотити, так само, як й лояльну інтелігенцію — пайками, харчовими та речовими. Тим паче що з Першої світової війни залишилися величезні запаси різних промислових виробів: шкірянки для чекістів, «богатирки» (названі будьонівками») для кіннотників, а для всіх чоботи, гімнастьорки, армійські черевики. До цього додавалися реквізовані в селян харчі. Проте для селян краму з військових запасів уже не вистачало, навіть якби влада дбала про їхнє забезпечення. Та й потрібні селянам були не гімнастьорки, а куди більший асортимент виробів, хоча б тому, що в гімнастьорках мужики і так прийшли з фронтів. А якщо селяни не матимуть найпотрібніших їм речей, то вони будуть або виробляти хоча б частину з них самотужки (це повернення до натурального господарства), або ініціюють створення в селах дрібних підприємств, залучивши туди фахівців-робітників і майстрів (їх вистачало, бо чимало люду полишило напівголодні міста і повернулося до сільських родичів), тим самим продукуючи «дрібну й середню (якщо є наймана праця) буржуазію». Але за всіх обставин селяни зневажатимуть владу та будуть налаштовані її скидати. Економічна та суспільно-політична катастрофи насувалися невблаганно.
Відповіддю керівництва більшовиків на всі ці проблеми, які загрожували їхній владі та стратегічній меті — світовій революції — став, як відомо, НЕП. А означав НЕП відновлення ринку, хоч і в основних своїх пунктах керованого державою, реанімацію товару «робоча сила» та висунення Леніним перед більшовиками нового, вельми цікавого завдання: «вчитися торгувати».
Класичною є характеристика непу як «вимушеного відступу». Це говорив Ленін, це зазначав ЦК, на цьому і тоді, і пізніше наголошував Сталін. Ну, а відступ закінчується чим? Правильно, переходом у наступ і відвойовуванням залишених позицій. Це речі загальновідомі, на них спинятися не стану. Але з певного моменту зміст оцінок непу Леніним і Бухаріним істотно змінився. Втім, судіть самі. Ось що, зокрема, надиктував Ленін на початку січня 1923 року: «Собственно говоря, нам осталось «только» одно: сделать наше население настолько «цивилизованным», чтобы оно поняло все выгоды от поголовного участия в кооперации и наладило это участие. «Только» это. Никакие другие премудрости нам не нужны теперь для того, чтобы перейти к социализму. Но для того, чтобы совершить это «только», нужен целый переворот, целая полоса культурного развития всей народной массы... Нэп в этом отношении представляет из себя в том отношении прогресс, что он приноравливается к уровню самого обыкновенного крестьянина, что он не требует от него ничего высшего. Но чтобы достигнуть через нэп участия в кооперации поголовно всего населения — вот для этого требуется целая историческая эпоха. Мы можем пройти на хороший конец эту эпоху в одно-два десятилетия. Но все-таки это будет особая историческая эпоха, и без этой исторической эпохи, без поголовной грамотности, без достаточной степени толковости, без достаточной степени приучения населения к тому, чтобы пользоваться книжками, и без материальной основы этого, без известной обеспеченности, скажем, от неурожая, от голода и т. д., — без этого нам своей цели не достигнуть». Ось так. Не «відступ», а «історична епоха», «прогрес». Тільки не треба плутати кооперацію з пізнішою колективізацією...
До сказаного Ленін додав: «Перед нами являются две главные задачи, составляющие эпоху. Это — задача переделки нашего аппарата, который ровно никуда не годится и который перенят нами целиком от прежней эпохи; переделать тут серьезно мы ничего за пять лет борьбы не успели и не могли успеть. Вторая наша задача состоит в культурной работе для крестьянства. А эта культурная работа в крестьянстве, как экономическая цель, преследует именно кооперирование. При условии полного кооперирования мы бы уже стояли обеими ногами на социалистической почве. Но это условие полного кооперирования включает в себя такую культурность крестьянства (именно крестьянства, как громадной массы), что это полное кооперирование невозможно без целой культурной революции». Іншими словами, за Леніним, можна прийти до соціалізму і без колгоспів, головне — зробити селян культурними господарями, здатними до ефективних спільних дій на ринку.
А в підсумку маємо констатацію: «Мы вынуждены признать коренную перемену всей точки зрения нашей на социализм». І твердження, що неп — це, мовляв, усерйоз і надовго (одне-два десятиліття — це тільки на докорінну зміну культури селянства, на розгортання кооперації).
Усі ці сюжети мають пряме відношення до тодішньої України, оскільки саме в українських губерніях кооперація була надзвичайно розвинена, об’єднувала мільйони селянських сімей, мала виробництва, зокрема одягу, взуття, сільськогосподарського реманенту, видавництва, банки тощо. Більшовики змушені були її відродити, залучивши «петлюрівські» кадри (інших не було). А ще українська кооперація масово відкривала читальні на селі...
У межах «перегляду погляду на соціалізм» Ленін по-новому визначив опору влади в її динамічних реформах, це «лучшие элементы, которые есть в нашем социальном строе, а именно: передовые рабочие, во-первых, и, во-вторых, элементы действительно просвещенные, за которых можно ручаться, что они ни слова не возьмут на веру, ни слова не скажут против совести».
Утім, не треба думати, що Ленін був таким собі «добрим дядечком», борцем за свободу народів колоній царської Росії. Ні. Не був Ленін і демократом. І Лев Троцький, який не просто солідаризувався в національному питанні з Леніним, а йшов попереду нього (варто згадати, що саме Троцький усупереч Леніну визнав на переговорах у Брест-Литовську права делегації УНР як самостійної ще до проголошення незалежності самою УНР, і що саме Троцький на рік раніше за Леніна пропонував скасувати продрозкладку та запровадити продподаток для України, Кубані, Дону та Сибіру), теж не був демократом. Але вони були не проти певної внутрішньопартійної свободи дискусій всередині партії та комсомолу (за Леніна та кілька років після нього друкувався «Дискусійний листок» як додаток до газети «Правда»), за достатньо широкі можливості для розвитку «безпартійного» мистецтва щодо. Власне, йшлося про відносно «м’який», «вегетаріанський» тоталітаризм, і що важливо, більш технократичний (згадайте слова Леніна про потребу зробити селян культурними та спиратися на освічені елементи).
Що ж стосується конфігурації «Союзу Радянських Республік Європи та Азії», то з існуючих документів виглядає, що це мало би бути щось на кшталт Югославії за Йосифа Броз Тіто, коли цілісність держави базувалася не стільки на юридичних конструкціях, скільки на надвисокому авторитеті державно-партійного очільника та його найближчого оточення (Тіто його спершу добряче почистив, потім дозволивши вцілілій решті певну автономію дій). У цьому контексті варто звернути увагу на записку Леніна Молотову від 26.ІІІ.22, призначену для всіх членів ЦК: «Если не закрывать себе глаза на действительность, то надо признать, что в настоящее время пролетарская политика партии определяется не ее составом, а громадным, безраздельным авторитетом того тончайшего слоя, который можно назвать старой партийной гвардией. Достаточно небольшой внутренней борьбы в этом слое, и авторитет его будет если не подорван, то во всяком случае ослаблен настолько, что решение будет уже зависеть не от него».
Цей неформальний авторитет міг суміщатися з певними вольностями для «національних республік». Такі вольності йому — і державній цілісності — не загрожували. А разом із тим залучення до такого союзу нових європейських держав (Ленін і Троцький добре знали Європу, а останній, так само, як і Бухарін — Сполучені Штати Америки, а Сталін не мав таких знань) теоретично ставало можливим, адже існували б певні принади для масової західної людини — не тільки соціальні, а й національно-культурні. Бо ж щойно відбувся розпад імперій, виникнення низки нових і відновлених держав у Центрально-Східній і Південній Європі. Тобто Кремль робив би ставку на добре підготовлену світову революцію, на силу Комінтерну, а на Червону армію — як на допоміжний інструмент. У такому контексті радянська Україна мала стати вітриною вигод соціалізму. Сталін же традиційно діяв за допомогою грубої сили, а в сенсі світової революції бачив її нав’язаною ззовні, принесену на багнетах Червоної армії за допомоги спецслужб та «корисних ідіотів» і маріонеток на Заході. Сталін, як ми бачили з його статей і виступів перших років революції, робив ставку на відродження Російської імперії, він цю настанову втілював з перших днів перебування на посаді в більшовицькому уряді, а якщо й відступав від неї, то під тиском обставин і сильних опонентів у партії, передусім Леніна і Троцького.
Теоретично описана в загальних рисах вище конструкція могла проіснувати достатньо довго — адже на СРСР ніхто не збирався нападати ззовні, всі на Заході та Сході роззброювалися, єдину потенційну загрозу становила друга Річ Посполита, але окуповані землі Західної України — то була міна під неї, і Литва, в якої силою забрали Вільнюс, також (не забуваймо, що 1920 року «буржуазна» Литва підтримала похід Червоної армії на Варшаву). Темпи індустріалізації могли бути меншими, але результати ефективнішими, адже можна було б добре підготувати робітників і техніків. А в зв’язку з тим, що не витрачалися б такі безумні кошти та людські ресурси на ВПК, рівень життя пересічного люду міг би стати вищим, та й соціальні орієнтації іншими (Бухарін за інерцією у 1925 році закликав селян: «Обогащайтесь, накапливайте, развивайте своё хозяйство!»). Але... Сталінський курс більше відповідав як бажанням більшості членів РКП(б), так і специфіці Росії, специфіці «истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника». Скільки б міг іще гіпотетично протриматися Ленін на чолі партії, якби не тяжко захворів? П’ять, десять років? А далі «тончайший слой старой партийной гвардии» (старої не за віком, а за статусом) розвалився б, і повноту влади здобула номенклатура. І вже під час цього конфлікту «нагорі» СРСР почав би розпадатися за «югославським сценарієм»: Україна, Грузія, Кубань, Чечня, Далекий Схід, а то й Сибір відпали б (одні залишилися б «червоними», інші стали «рожевими», соціал-демократичними), а центральна Росія почала б імперські походи з приборкання норовливих «націоналів» — як це вона вже робила в 1917 — 1921 роках. Можливо, хтось би й утримав незалежність від Москви, але чи не були б шанси на це в Далекосхідної республіки вищими, ніж в України?
