Останні лісові пожежі неподалік Чорнобиля оголили багато проблем, а однойменний британо-американский мінісеріал змусив весь світ пригадати ту жахливу трагедію... Емоційно Чорнобиль не відпускає. 26 квітня виповниться 34 роки як вибухнув 4-й енергоблок на Чорнобильській АЕС. Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї квітневої ночі, коли сталася найбільша в світі техногенна катастрофа. З кожним днем все меншає серед нас людей, які, ризикуючи здоров’ям, життям, вступили в смертельний двобій з невидимим і підступним ворогом — радіацією. Але вони, на щастя, є. Полковник у відставці Володимир Гребенюк, який у 1986 році командував 427-м окремим механізованим полком Цивільної оборони СРСР — один з них. Я попросив нашого співбесідника — безпосереднього свідка тих трагічних подій — розповісти про них.
«МИ ЗУПИНИЛИСЯ ЗА 300—500 МЕТРІВ ВІД ЗРУЙНОВАНОГО 4-ГО ЕНЕРГОБЛОКУ, НАД ЯКИМ ЩЕ ЗДІЙМАВСЯ ДИМ»
— 25 квітня я повернувся зі служби досить пізно і, переглянувши теленовини, ліг спати, — згадує Володимир ГРЕБЕНЮК. — Близько 2-ої ночі мене розбудив телефонний дзвінок: телефонував заступник командувача Київського військового округу з питань цивільної оборони генерал-майор Олексій Суятинов. Він повідомив, що «на Чорнобильській атомній горіло трансформаторне масло». І відразу поклав слухавку. Мені здалося, що генерал чогось недоговорює і я поспішив у полк. Пішки, бо жив неподалік нього. Приблизно в цей же час черговий частини отримав сигнал, за яким нам належало сформувати мобільний загін і відправити його до Чорнобиля. Я зрозумів: там щось серйозне трапилося, якщо нас відправляють на станцію. Адже наш полк призначався для дій на випадок війни і просто так ніхто б не віддавав подібних наказів.
Словом, я викликав усіх своїх заступників і ми почали збирати офіцерів, які проживали в основному на Троєщині, в інших «спальних» районах міста. Незважаючи на таку віддаленість від місця дислокації частини, за кілька годин всі вони стояли на стройовому плацу.
— Скільки часу знадобилося для того, щоб сформувати загін і вирушити до Чорнобиля?
— Не переповідатиму всіх нюансів, а скажу лише, що близько 6-ої ранку загін, до складу якого увійшло близько 100 чоловік і 30 одиниць техніки, покинув місце дислокації. Вибравшись за місто, ми йшли на досить пристойній швидкості. Неподалік Іванкова — районного центру, від якого рукою подати до Чорнобиля, побачили селян, очі яких світилися тривогою: вони якимось чином дізналися, що на станції щось трапилося.
Неподалік Прип’яті нас зустрів генерал-лейтенант Микола Бондарчук — начальник штабу Цивільної оборони УРСР. Побачивши його, остаточно зрозумів: на станції сталася серйозна аварія, якщо він нас зустрічає. Я поцікавився у нього що трапилося, але генерал нічого не сказав, наказавши їхати за ним. Незабаром ми прибули на ЧАЕС.
— Що ж ви там побачили?
— Ми зупинилися за 300—500 метрів від зруйнованого 4-го енергоблоку, над яким ще здіймався дим. Біля нього стояли пожежні автомобілі, люди. Від знайомого офіцера управління цивільної оборони штабу Київського військового округу дізнався, що рівень радіації вимірюється десятками рентген і від почутого стало якось лячно...
ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА
«МАСШТАБИ КАТАСТРОФИ СВІДОМО ЗАМОВЧУВАЛАСЯ — ЗА ВКАЗІВКОЮ З МОСКВИ»
— Чому ж навіть вас, командира полку, не попередили про ту небезпеку, що чатувала на людей?
— Важко сказати. За час, що минув з того дня, багато написано і сказано про те, що правда про справжні масштаби катастрофи свідомо замовчувалася — за вказівкою з Москви — вищим керівництвом республіки. І це дійсно було так. Але тоді, рано-вранці 26 квітня 1986 року, ще ніхто й нічого не знав про те, що насправді сталося на 4-му енергоблоці. З’ясувати всю правду належало саме нам, військовим.
— Від кого отримали цей наказ?
— Від генерала Бондарчука, який, в свою чергу, отримав відповідне доручення під час наради у Прип’ятському міськкомі партії. І ми відразу приступили до його виконання. Зокрема, почали проводити радіаційну розвідку міста Прип’яті, його околиць. Особовий склад роти хімічного захисту почав проводити дезактивацію вулиць, автобусних зупинок — місць найбільшого скупчення людей. Я «мотався» по місту, контролюючи і коригуючи виконання робіт й бачив дітей, які гралися на дитячих майданчиках, їхніх батьків, які спокійно спілкувалися між собою: вони й гадки не мали, що наступного дня залишать місто, рідні домівки і ніколи не повернуться до них...
— А чи потрібно було проводити дезактивацію міста, знаючи що менш ніж за добу в ньому не залишиться жодної людини? Чи не доцільніше було зосередити сили на інших ділянках?
— Вранці 26 квітня ще ніхто не знав, що доведеться евакуювати все населення міста: всі сподівалися на краще, намагаючись локалізувати наслідки аварії. Коли ж за результатами радіаційної розвідки стали відомі справжні її масштаби, то голова урядової комісії Борис Щербина віддав розпорядження про підготовку евакуації людей.
— А на самій станції вам і вашим підлеглим не довелося попрацювати?
— Звичайно. Опівдні 26 квітня голова Прип’ятського виконкому Володимир Волошко розпорядився про початок дезактивації промислової бази станції, яка знаходилася поруч з 4 реактором і де рівень радіації був таким, що й дозиметри «зашкалювали». Дехто з урядовців та партпрацівників вимагав негайно приступити до виконання робіт. Я ж не міг віддати відповідного наказу.
«НАДВЕЧІР З 4-ГО РЕАКТОРА СТАВСЯ ПОВТОРНИЙ ВИКИД І СТАЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО БЕЗ ЕВАКУАЦІЇ ПРИП’ЯТІ НЕ ОБІЙТИСЯ»
— Чому?
— Зважаючи на результати радіаційної розвідки, яку ми проводили у місті, я знав, що рівень радіації зростає шаленими темпами. І це за кілька кілометрів від станції! Тож я розумів, що тут, за кілька десятків метрів від зруйнованого реактора, він значно вищий. Як командир полку я не мав ні юридичного, ні морального права свідомо кидати людей в атомне пекло, ризикуючи не лише їхнім здоров’ям, а й самими життями: потрібно було все робити виважено, звівши до мінімуму ризик. Тому я попросив у Володимира Павловича карту станції, промислового майданчика, інших об’єктів, на яких нам належало працювати. А ще — розпорядився провести дозиметричну розвідку прилеглої до 4-го енергоблоку території. Виконати це досить відповідальне і небезпечне завдання доручив командиру взводу радіаційної і хімічної розвідки старшому лейтенанту Андрію Рогачову та його підлеглим — сержантам Сергію Власкіну, Гаюру Ісламову та рядовому Ірлану Тамаргалієву. Розвідку вони проводили на спеціально обладнаній для цього бойовій розвідувально-дозорній машині (БРДМ).
— Її броня надійно захищала від радіації?
— Захищала, але я б не сказав що надійно. Так ось, з кожним метром рівень радіації зростав. Але мої підлеглі, розуміючи чим їм це загрожує, не відступили, продовжуючи обстеження території станції, промислового майданчика. Біля їдальні, де харчувалися працівники станції, вони зафіксували понад 2 тисячі рентген!.. Про результати розвідки вони доповіли мені і я їх наніс на карту, поспішивши з доповіддю до генерала Бондарчука. Микола Олександрович, лише глянувши на цифри, що вказували на рівень радіації, буквально вирвав її з рук і побіг до зали міськвиконкому, де працювала урядова комісія. До речі, Київський обком партії підготував проект донесення «нагору», в якому зазначалося, що «рівень радіації близький до норми і небезпеки для населення міста Прип’яті і прилеглих сіл немає». Але коли генерал доповів про справжні наслідки аварії, то довелося вносити до нього суттєві корективи: той, наскрізь брехливий проект, я бачив на власні очі...
— А результати розвідки, проведеної вашими підлеглими, не викликали сумнівів у членів урядової комісії?
— Нас дехто навіть звинуватив у тому, що ми сіємо паніку! Але й у авіаторів, які теж заміряли рівень радіації з повітря, результати виявилися аналогічними. До того ж надвечір з 4-го реактора стався повторний викид і стало зрозуміло, що без евакуації Прип’яті не обійтися. Вона й була проведена 27 квітня 1986 року. Всього за кілька годин.
«ДОЗИ ОПРОМІНЕННЯ, ОТРИМАНІ ВСІМА СОЛДАТАМИ Й ОФІЦЕРАМИ ЗАГОНУ, ПЕРЕВИЩУВАЛИ 30 РЕНТГЕН»
— А які завдання виконував загін після того, як генерал Бондарчук доповів про результати розвідки?
— Роботи вистачало. Наприклад, екіпажу Логачова довелося ще раз побувати біля зруйнованого енергоблоку. Правда, на цей раз він визначав рівень нейтронного випромінювання. А наступного дня, коли розпочалася евакуація населення міста, неподалік Іванкова ми розгорнули пункт дезактивації техніки, на якій евакуювали людей. Перебування на станції, а якщо говорити більш точно, то в самому епіцентрі вибуху, далося взнаки: дози опромінення, отримані всіма солдатами й офіцерами загону, перевищували 30 рентген, про що я доповів генерал-полковнику Іванову, заступнику начальника штабу цивільної оборони СРСР. При цьому попросив замінити їх на інших військовослужбовців. Але генерал відповів, що на станції ми знаходитимемося стільки, скільки потрібно, бо нас немає ким замінити...
— Мені відомо, що ви ще й формували батальйон спеціального захисту — підрозділ, якого ніколи не було в складі жодного силового відомства колишнього Союзу...
— Після того, як була проведена і досить успішно евакуація жителів Прип’яті, особовий склад загону, отримавши божевільні дози опромінення, відбув все ж до Києва, де продовжив службу у звичному режимі. Я ж отримав наказ сформувати на базі свого полку 731-й окремий батальйон спеціального захисту. Він, правда, вже існував, але лише в мобілізаційних планах на випадок війни. Згідно з ними, комплектуватися він повинен був виключно за рахунок військовослужбовців запасу, тобто «партизанів», як їх ще називали в народі. Отже, в ніч з 27 на 28 квітня ми приступили до виконання цього наказу. А виконати його було досить проблематично...
— Чому?
— Насамперед через обмеженість в часі: для сформування батальйону мені відвели всього одну ніч. Військкомати працювали вкрай напружено, викликаючи людей і привозячи їх до частини. Людей забирали прямо з роботи, а декого навіть і з весіль. Їм ніхто не пояснив, чим викликаний їхній призов до війська і вони справедливо обурювалися, а дехто навіть починав з’ясовувати всю правду за допомогою кулаків. Ситуація почала виходити з— під контролю і довелося кількох чоловік арештувати. Це подіяло на інших. Словом, ми вклалися у відведений час і вранці 28 квітня батальйон відбув до Чорнобиля.
«МИ ТОДІ ДУМАЛИ НЕ ПРО НАГОРОДИ Й ПІЛЬГИ, А ПРО ТЕ, ЯК ПОБОРОТИ РАДІАЦІЮ»
— Які завдання він там виконував?
— Дуже й дуже важливі. На підтвердження цих слів наведу конкретні цифри й факти. Так ось, для того, щоб «вгамувати» зруйнований реактор, тобто призупинити викиди з нього радіаційних сумішей, в нього було скинуто десятки тисяч тонн піску, доломіту, свинцю, глини. Вони скидалися з вертольотів. А завантажували їх бійці батальйону. З раннього ранку до пізнього вечора. І в тому, що вже 6 травня викиди з реактора припинилися, є і їхня заслуга.
— Не шкодуєте про те, що довелося побувати в атомному пеклі?
— Можливо, здамся високопарним, але відповім щиро: ні, не шкодую. Я ж виконував не якийсь злочинний наказ, щоб відчувати докори сумління. Я і мої колеги, товариші, підлеглі працювали там заради людей, заради наших дітей, онуків. Тож хіба можна про це шкодувати? Хочеться лише одного: держава не повинна забувати про тих, хто більш як 30 років тому з честю і без вагань виконав наказ і вступив у смертельний двобій з радіацією. Ми — принаймні більшість з нас — працювали там не за страх, а за совість. Ми тоді думали не про нагороди й пільги, а про те, як побороти радіацію.
Замість післямови
Володимир Васильович надзвичайно скромна людина. Тому мало розповів про особисту участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Наприклад про те, як доводилося ризикуючи кар’єрою, захищати підлеглих від чиновників, які в рядових солдатах бачили лише виконавців своїх наказів і посилали їх на вкрай небезпечні ділянки без належних засобів захисту. Про це я довідався від безпосередніх учасників тих трагічних подій, зокрема, генерал-лейтенанта у відставці Миколи Бондарчука. Промовчав Володимир Гребенюк і про те, що теж отримав цілий «букет» хвороб, що не раз втрачав прямо на службі свідомість і змушений був передчасно звільнитись з неї, що переніс кілька операцій, в тому числі і на серці. Коли ж я поцікавився як незалежна Україна відзначила його, мій співрозмовник дещо знітився і перевів розмову на другу тему. Воно й зрозуміло: Україна ніяк не вшанувала свого героя. А він і не домагався цього ніколи. Не та людина. Виникає закономірне запитання: чому люди, які ліквідовували наслідки тієї катастрофи здебільшого у власних кабінетах, удостоїлися високих нагород, а про командира полку, який одним з перших прибув на станцію і ціною власного здоров’я добував достовірну інформацію про масштаби лиха, забули?
Чорнобильська катастрофа в цифрах
В ніч з 25 на 26 квітня 1986 року під час проведення на 4-му реакторі Чорнобильської АЕС, у якому знаходилося майже 200 тонн ядерного палива, експерименту, стався вибух. А слідом за ним і другий, що призвів до горіння графіту, якого в зруйнованому реакторі залишалося понад 800 тонн. Неймовірними зусиллями пожежної варти пожежа до 5-ої ранку була ліквідована.
Повітряні потоки, що саме утворилися у цьому регіоні, підхопили радіаційний пил і він смертоносним вихором пронісся над Україною, Білоруссю, Росією, Литвою, Латвією, діставшись навіть Швеції, Норвегії, а також Німеччини, Нідерландів та Бельгії. Практично вся Європа в тій чи іншій мірі зазнала радіаційного забруднення. Найбільше постраждала, звичайно, прилегла до станції територія, яку сьогодні називають зоною відчуження: там ніхто не живе. Зважаючи на смертельну небезпеку, вже 27 квітня розпочалася евакуація міста Прип’яті, а незабаром й інших населених пунктів, які протягом кількох годин залишили майже 50 тисяч людей. Загалом під чорним крилом Чорнобиля опинилися кілька мільйонів українців — жителів 74 районів 12 областей, серед яких були сотні тисяч дітей.
В ліквідації найстрашнішої в історії людства техногенної катастрофи брали участь майже 600 тисяч чоловік — жителі практично усіх республік колишнього СРСР. Левову частку складали військовослужбовці радянської армії, які ціною свого здоров’я, а то й життя, рятували Україну, Європу від страшних наслідків лиха.
Вже навесні 1986 року розпочалося будівництво саркофагу — укриття над зруйнованим реактором, яке повинно було не допустити викидів з нього радіоактивних компонентів. Незважаючи на відсутність досвіду проведення подібних робіт, 15 листопада 1986 року він постав над енергоблоком. На його спорудження пішли сотні тисяч тонн бетону, інших матеріалів: висота укриття сягає близько 70 метрів, а товщина стін — 18—20 метрів.
Катастрофа завдала колосальних економічних збитків Україні, які, за підрахунками незалежних експертів, коливаються в межах 100—120 мільярдів американських доларів. Та найбільше постраждали люди: сьогодні в Україні налічується понад 110 тисяч інвалідів-»чорнобильців».
