Геноцидом за формулюванням польсько-американського юриста Рафаеля Лемкіна вважають винищення цілого народу, або його значної частини, або його інтелектуальних і культурних верств, без яких народ утрачає суб’єктність. Хоча нині в деяких країнах з’явилася тенденція будь-яке масове вбивство людей називати геноцидом, що баналізує й викривлює це поняття. Геноцид — явище не таке вже й унікальне та рідкісне в історії людства. Ба більше: в архаїчні часи під час збройних конфліктів між різними етносами тотальне винищення переможених вважалося ефективним завершенням успішної війни, що ставило останню крапку в історії боротьби двох суперників.
Ставлення людства в ті часи до геноциду було доволі спокійним — це не сприймалося як щось таке, що виходить за межі прийнятного і природного.
Згодом унаслідок розвитку цивілізації та гуманізму до геноциду почали ставитися дедалі гірше — це явище почали сприймати як щось вкрай небажане, що суперечить загальнолюдській моралі.
Але це в ідеалі, а в реальній буденності таке загальне ставлення не було вагомою перешкодою для геноцидних практик, і це явище реалізовувалося в історії більш чи менш регулярно — цьому сприяла байдужість народів і країн до долі інших. Як правило, загальне моральне неприйняття геноциду проявлялося суто формально, на рівні заяв і протестів, а незрідка не було навіть такої реакції.
До слова, Адольф Гітлер в його «застільних бесідах» казав найближчим поплічникам (ще до сумнозвісної конференції в одному із районів німецької столиці Ванзеє, на якій домовились «остаточно вирішити» єврейське питання), що світ практично не помітив геноциду вірменського народу 1915 року, відтак світ і на геноцид євреїв особливої уваги не зверне. Так і сталося. Голокост помітили лише 1945 року, коли майже всю злочинну роботу нацисти вже виконали. А Радянський Союз протягом Другої світової війни фактично допомагав маскувати Голокост, ховаючи жертви єврейського народу під аморфним визначенням «убивства радянських громадян». Те, що сталося, засвідчує: кожен не покараний геноцид тягне за собою нові винищення народів. Уже в наш час людство «проґавило» геноцид у Руанді, коли в цій маленькій африканській країні було вбито 1 (один) мільйон людей… А до цього був ще геноцид-голодомор українців, коли російські більшовики зупинилися на півшляху — потрібна була упокорена робоча сила, але їхні ідейні наступники можуть довести справу до кінця, так що наша поразка у війні проти російського агресора буде глобальною національною катастрофою...
В «Известиях» (коли вони ще були гідною газетою) десь у 1990-х роках я прочитав статтю про «останню водку». Ні, йшлося зовсім не про горілку. «Водь» — це угрофінський народ, колись досить численний, йому належала п’ята частина земель Великого Новгорода — «Водська пятина».
Спочатку народ водь просто асимілювали й русифікували. А в 1930-х роках за народ узялися серйозно. Його підозрювали в етнічних симпатіях до Фінляндії. Частину воді вбили, частину доправили до ГУЛАГу, а під час війни з Німеччиною залишки чоловічої частини цього народу загинули на фронті. Водь так уже і не змогла відновитися. Жінка, котра залишилася від цього етносу, вимагала від російських «ментів», щоб вони записали їй у паспорті у графу національність «водка» — як останню пам’ять про її загиблий народ. Проте в російських «ментів» це викликало напад реготу. Ця жінка померла в 1990-х роках.
Все. Вона була останньою. Більше такого народу немає.
Проте це не єдиний факт. На Кавказі в ХІХ ст. російська армія цілковито винищила народ «убихів». Немає більше жодного убиха. Приблизно така ж сама доля спіткала народ «шапсугів» — на території біля сучасного міста Сочі. Від колись численного народу залишилося кілька сотень людей. Північнокавказька громадськість неодноразово намагалося порушити питання про геноцид черкеського народу, але підтримки не знайшла...
Це страшне і ганебне явище — інколи в формі геноциду, інколи в формі етноциду (коли народ знищується тихо і без крові) — має місце й у сучасному світі. Людство і, головне, мусульманський світ не виявляють особливого інтересу до долі мусульман-уйгурів у Східному Туркестані (КНР), котрі перебувають у катастрофічному становищі. Чи прокинеться людство, якщо жертвою геноциду стане навіть якийсь європейський народ? Хочеться бути оптимістом, але…
Останнім часом дедалі більш людожерські заклики лунають із Москви щодо України та українців. Там відкрито, публічно говорять про «покарання України» після здійснення російської окупації, про яку ці промовці мріють. Зокрема, російські пропагандисти погрожують українцям «денацифікацією», в ході якої вони планують фізично ліквідувати «українських націоналістів», якими ті вважають 15 — 20% населення України, а це мільйони людей. Це приблизно стільки, скільки Кремль винищив українців під час Голодомору.
На жаль, у нас є люди, які до цих погроз ставляться дуже легковажно і нинішню війну сприймають як «непорозуміння між братніми народами», щось на кшталт бійки в сільському клубі. Хоча, як мудро сказала одна жінка, котра пережила Голокост: «Коли люди кажуть, що хочуть вас убити — вірте їм!».
Судячи з того, як мляво демократичне світове співтовариство реагує на агресію Росії проти України, Грузії, Сирії, можливість нового геноциду в сучасному світі виключати не можна…
