В ці дні сім років тому в Києві на Майдані Незалежності було вбито більше ста людей. Таким став трагічний підсумок трьохмісячного протистояння Євромайдану і режиму Януковича. Останній втік до Росії, а опозиція таки прийшла до влади, але Україну чекала ще більша за масштабом трагедія. Москва використавши Майдан, в якому за словами колишнього очільника СБУ Наливайченка ФСБ брало безпосередню участь, пішла війною на нашу країну, захопивши Крим і частину Донбасу, жертвами чого стали тисячі українців. І ця рана досі кровоточить...
Напевно, лише частково. Відзначимо ті висновки, на які ми постійно звертаємо увагу. Революція гідності — звучить гарно, проте в класичному розумінні — революції так і не відбулося. Змінився лише політичний режим — обличчя у владі. Зламу системи часів Кучми так і не відбулося. Начебто і проводилися якісь реформи в попередні роки, але всі вони носили поверховий характер. Власне, результатом керування постмайданних політиків став їхній тотальний програш в 2019-му. І ось вже чинна влада днями прийняла постанову з приводу подій семирічної давності.
«Сьогодні (17 лютого. — Ред.) була дана відповідь тим, хто вважає Майдан заколотом і транслює штампи російської пропаганди — Верховна Рада підтримала постанову, яка визначає Майдан і революцію гідності історичною подією у становленні української політичної нації та вільного та демократичного суспільства, — пише у ФБ народна депутатка від фракції «Слуга народу» Вікторія Подгорна. — Постанову підтримало 295 депутатів. І це ознака єднання парламенту. Це чітка позиція — визнання незворотності шляху розвитку України у напрямку демократії, свободи та європейської інтеграції. За що виступав Майдан і віддали своі життя герої Небесної сотні. І дуже хотілось би, щоб це голосування не залишилось тільки символічним кроком, а стало стартом змін за які виступав Майдан у напрямку демонтажу корпоративно-олігархічної системи, яка лежить в основі суспільної несправедливості в Україні та всіх наших втрат останніх десятиріч — економічних, територіальних, людських».
Досить самокритично, враховуючи що нинішня влада поки також не наважилася вдарити по системі... Як вже неодноразово озвучувала запитання головна редакторка Дня» Лариса Івшина: «чому українські революції ходять задом наперед»? Тобто після кожної «революції» ситуація точно не покращується. І це ще один урок для українського суспільства — перш ніж масово виходити на вулицю, треба бачити альтернативу існуючому політичному режиму, а не класти свої життя, щоб до влади прийшли інші люди з системи. Поки, як бачимо, дорослішання нації українцям дається складними історичними уроками.
«Кулі літали над нашими головами...»
20 лютого — День Героїв Небесної Сотні
Сергій ЗЯТЬЄВ
ЗАМІСТЬ ЄВРОПИ — РОСІЯ...
Прийшовши до влади, Віктор Янукович замість виконання обіцянок про «покращання вже сьогодні» почав «закручувати гайки», поступово обмежуючи права і свободи людей. Дійшло навіть до того, що він разом з парламентом продемонстрували зверхнє ставлення до української мови: було ухвалено так званий закон Ківалова-Колісниченка, що викликало в суспільстві велике обурення.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Тривалий час Україна готувалася до набуття асоційованого членства в Європейському Союзі — здавалося, що вже нічого не завадить нам долучитись до його кола. Та під тиском Москви Янукович дав «задній хід», пояснюючи своє рішення тим, що наша держава в разі вступу зазнає великих економічних збитків. Тому, мовляв, треба трохи зачекати. Але всі прекрасно розуміли, що це «чекання» затягнеться на стільки, скільки цього захочеться господарю Кремля.
Тому наприкінці листопада, зокрема в ніч з 29-го на 30-те в центрі Києва зібралися студенти, щоб таким чином висловити свою незгоду з політикою президента, спрямовану на поступове втягування України в залежність від Росії. Поводилися вони досить мирно, серед них не було жодного п’яного, що, між іншим, потім відзначали самі міліціонери. Але...
«Беркутівці» жорстоко розігнали мирних протестувальників, завдавши багатьом із них ушкоджень та поранень: десятки молодих людей з розтрощеними головами, залиті кров’ю потрапили до лікарень. І сьогодні, через сім років після тієї трагічної ночі, суспільство так і не отримало достеменної відповіді на запитання: хто конкретно віддав наказ на придушення протесту? Спецпризначенці на власний розсуд гамселили бідних хлопців та дівчат кийками й ногами, чи на це теж було дано спеціальну команду, щоб відбити у них бажання до протестів?
Реакція, яка настала після цього, шокувала владу: уже наступногоо дня в центрі столиці України зібралися сотні тисяч людей. Тоді вони лише вимагали покарати винних у побитті людей, зокрема міністра внутрішніх справ Олександра Захарченка. Та згодом їхні вимоги розширилися: люди уже вимагали відставки прем’єра Азарова, інших поступок з боку Банкової. Але їх не чули. Незабаром протести охопили всю країну.
Абсолютна більшість країн світу, насамперед США і Заходу, засудили насильство з боку української влади до своїх же громадян. У Росії ж відверто заявили про «спроби купки політиканів, підтримуваних держдепом Сполучених Штатів, здійснити державний переворот». Незабаром до Бориспольського аеропорту почали прибувати літаки з представниками Путіна, його спецслужб, а також снайперами. Втім, знайшлися в Росії люди, котрі не побоялися висловитись на підтримку українців: у грудні місяці до українців звернулися десятки письменників, артистів, інших представників російської інтелігенції. Вони, зокрема, заявили:
«Ми звертаємось до наших українських колег і до всіх громадян України, хто хоче бачити її демократичною країною, відкритою для людей різних поглядів та різних культур. Ми, як і ви, відчуваємо себе частиною єдиної європейської цивілізації — і політичні сили, які прагнуть відторгнути нас із вами від неї, викликають у нас той же гнів, що й у вас.
Нам гірко від того, що сьогодні ви змушені думати про Росію як про грубу та віроломну силу, яка бажає підім’яти під себе інші народи, а не як про батьківщину безцінних культурних багатств та інтелектуальних можливостей. Повірте, для багатьох у Росії Україна — не вівця, яку потрібно на аркані тягнути назад у загальний хлів, а рівна по духу країна, чия культура відкриває дедалі більше нових перспектив для конструктивного діалогу. Ваша боротьба за право вибору свого шляху обіцяє бути важкою, але ми сподіваємось на ваш успіх: він став би для нас знаком того, що і ми в Росії можемо захистити наші права і свободи. Ми з вами!»
Але таких, хто висловлював нам свою підтримку, в Росії було обмаль: більшість вірила в «заколот», «антисемітизм на вулицях Києва» та іншу маячню. Мабуть, не без підказки із Москви або ж від її емісарів, які прибули до України на допомогу Януковичу, 16 січня 2014 року український парламент з грубими порушеннями процедури голосування схвалив декілька законів, які обмежували конституційні права і свободи українців. Зокрема, вони жорстко регламентували мирні зібрання людей, обмежували свободу слова в засобах масової інформації та інтернеті, забороняли поширювати інформацію про майновий стан суддів та прокурорів, які погрязли в корупції. Організації, які отримували допомогу з-за кордону, повинні були зареєструватися як «іноземні агенти» (така практика існує в путінській Росії), запроваджувалися обмеження фінансової допомоги їм з боку українців.
Ці закони, на думку експертів, відкривали шлях до масових репресій проти мирних громадян. А тодішня опозиція назвала їх ухвалення державним переворотом, але на владу це не подіяло: вона не збиралася звертати з обраного шляху. Один нардеп від Партії регіонів, який сьогодні не сходить з російських державних телеканалів, тоді заявив, що «ці покидьки (протестувальники) розуміють лише мову сили і не потрібно з ними церемонитись».
До речі, за рік від подій на Майдані в Росії внутрішні війська МВС провели навчання «Заслон», під час яких відпрацювали протидію ситуаціям, подібним до тих, які відбувалися в Києві. При цьому були використані всі атрибути тих подій, аж до палаючих покришок і закидання військовослужбовців камінням та пляшками. Опрацьовувалися також різні сценарії, включаючи застосування всього арсеналу спецзасобів — сльозогінного газу, водометів, а також військової техніки та спеціальних видів зброї нелетальної дії. Після завершення цих навчань-тренувань були продемонстровані нові розробки для протидії заворушенням, зокрема екіпіровка військовослужбовців, спроможна витримати «коктейль Молотова». У навчаннях було задіяно близько 40 тисяч осіб, а також близько 1,5 тисячі одиниць військової та спеціальної техніки.
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ: ХТО ВОНИ?..
Люди, котрі збирались на Майдані, хотіли жити, нарешті, в нормальній цивілізованій країні, де не було б місця несправедливості, корупції, де влада поважала би людину. А ще вони пов’язували і своє майбутнє, і своїх дітей з Європою. Натомість тодішній президент Янукович та найближче його оточення вважали, що їм краще бути з Росією.
Коли на Майдан вийшли десятки тисяч, а потім і сотні тисяч громадян, російські мас-медіа охрестили їх усіх «фашистсько-бандерівськими елементами, недобитками тих, хто стріляв у спини радянських воїнів» у роки Другої світової. Що, ж назвемо хоча б кількох цих «елементів».
• Богдан КАЛИНЯК, 52 роки. Родом із міста Коломиї Івано-Франківської області. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», потім став приватним підприємцем. Допомагав Євромайдану грошима і товаром. На головній площі країни відстояв два місяці. Маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігріватися. Після того як на Грушевського чоловіка облили крижаною водою із водомета, він захворів, але продовжував нести нічні чергування, допомагав пораненим. Помер 28 січня, тяжко занедужавши.
• Серед загиблих були й молоді люди, котрим потрібно було ще жити й жити. Але вони свідомо пішли під кийки «берпкутівців» та кулі снайперів. 23-річний волинянин Сергій БАЙДОВСЬКИЙ — один із них. Навчався у виші, працював на магістральному нафтопроводі «Дружба». Загинув від вогнепального поранення 20 лютого. В останню дорогу його проводжало 20 тисяч жителів Луцька та весь рідний Нововолинськ.
• Його майже ровесник Владислав ЗУБЕНКО, 22 роки, харків’янин. Хлопець працював на Південній залізниці, займався реконструкцією середньовічних битв, був скаутом. На Майдан приїхав у лютому, записався до Самооборони. 20 лютого снайперська куля «прошила» нирки, печінку та легені. Владислав боровся за життя до останнього подиху, але вижити не судилося: 28 лютого помер.
Серед протестувальників були й жінки, котрі своєю мужністю, а то й героїзмом морально підтримували чоловіків, додаючи їм наснаги в боротьбі з режимом.
• Ользі БУРІ виповнилося лише 28 років. Подаючи бруківку на будівництві барикад, поранилася. В рану потрапила інфекція, і рука почала наривати, боліти. Хірург порадив почистити її. Але жінка відмовилася, вважаючи, що її місце серед протестувальників.
• Антоніну ДВОРЯНЕЦЬ знайомі та родичі відмовляли від «походів» на Майдан: жінці виповнилося 62 роки. Але вона не звикла відсиджуватись за спинами інших, коли вирішується доля мільйонів людей. Вона загинула внаслідок побиття спецпризначенцями. Але в лікарні її чоловікові заявили: якщо він хоче забрати її для поховання, то мусить погодитися, щоб у графі «причина смерті» було вказано: серцева недостатність. Хоча, за словами родичів, весь одяг пані Антоніни був у крові, а на обличчі були синці. Один із очевидців загибелі Антоніни Дворянець розповів, що бачив, як вона кинулася допомагати чоловікам, котрих беркутівці забивали кийками на верхній барикаді на вулиці Інститутській, після цього якийсь спецпризначенець почав жорстоко бити жінку.
«ПІСЛЯ ПЕРШИХ ПОСТРІЛІВ ЗРОЗУМІВ, ЩО НЕ ВІДСТУПИМО...»
Самі майданівці розповідають: певності, що вони переможуть, у ті тривожні лютневі дні у них не було.
«Ми чудово розуміли, що кинули виклик не просто корумпованій владі, а владі безжальній, аморальній, яка тоді перебувала фактично під контролем Путіна та його емісарів, — розповідав мені Олег МАСЬКО, педагог із Вінниччини. — А ці «хлопці», як відомо, не схильні до компромісів, розцінюють їх як слабкість».
Але в Кремлі все ж прорахувалися: напевно, там не сподівалися, що до Києва, де вирішувалася доля всієї країни, приїде стільки людей із усіх її куточків. Та постріли снайперів все ж пролунали. Це вже була агонія режиму, який сподівався таким чином залишитись при владі.
«Знаєш, навіть в Афганістані, де я служив, мені не було так страшно, як у ті лютневі дні й ночі на Майдані, — ділиться спогадами про ті події Денис Малюк. — Ми ж були оточені тисячами спецпризначенців, зомбованих владою і готових на все. Коли ж почали стріляти снайпери, то кулі літали над нашими головами, наче бджоли у весняному саду».
«Я теж, як тільки-но пролунали перші постріли, злякався, — каже вінничанин Дмитро ТРАПКО. — Та коли побачив, як падають молоді хлопці, страх пройшов миттєво. Я зрозумів, що дороги назад уже немає. Якщо не ми їх, то вони нас. І побіг витягувати з-під вогню майданівців».
Революція Гідності назавжди увійшла в історію України. Вона зайвий раз переконливо довела: за десятиліття нашої незалежності багато людей позбулись ілюзій щодо «братньої Росії», перед керманичами якої схиляв голову Віктор Янукович. Прийшли покоління, які не вірять, ґрунтуючись на історичних фактах, у ніяку міфічну дружбу українського та російського народу. Розуміють, що несе така «дружба». І готові за свободу своєї країни жертвувати власним життям. Пам’ятаймо про тих, хто загинув за наше майбутнє!
