Не викликає сумніву, що це був державотворчий акт глобального історичного значення. Ще за рік до нього ніхто із політиків світу (включно з абсолютною більшістю вітчизняних) навіть у найсміливіших своїх припущеннях не сягав можливості проголошення незабаром незалежної Української держави. І от раптом наче зі дна історичного моря піднялася така собі новітня Атлантида, населена десятками мільйонів людей, — піднялася, несподівано навіть для переважного числа своїх політичних і духовних проводирів. І відтоді всі намагання не помічати її чи знову опустити на те дно не мали успіху.
Це — речі беззаперечні, й ухвалений Малою Радою Центральної Ради шляхом поіменного голосування (39 — «за», 4 — «проти», 6 — «утрималися») Четвертий Універсал, який оформив незалежність УНР, — документ вікопомний. І слід віддати належне авторові «кістяка» тексту Універсалу та ініціаторові його ухвалення, голові Центральної Ради Михайлові Грушевському. Не в останню чергу за те, що він зумів перебороти власні ідеологічні догми стосовно можливості «федерації з Росією» та «російської демократії», — і зумів повести за собою своїх колег, українських соціалістів-революціонерів.
Але при цьому не варто забувати й інше: шлях до незалежності міг би стати коротшим, нова влада ефективнішою, а відсіч російській агресії — успішною. Відтак оскільки відзначення славетних ювілеїв — це не лише осанна, не лише вшанування тих, хто цього гідний, а й добра нагода засвоїти уроки історії, варто бодай побіжно згадати головні з них, які тривали з літа 1917 року до початку 1918-го.
Перші сто днів діяльності Центральної Ради були найефективнішими. Потім її лідери почали з запізненням чи невірно реагувати на об’єктивні виклики і на вимоги революційних мас. При цьому навряд чи вдалося б ще влітку 1917-го ствердити незалежність України, як того вимагав Микола Міхновський; але, спираючись на мільйон стихійно українізованого війська, вже наприкінці того літа, використавши корніловський заколот, можна було проголосити поки що автономну УНР. І тоді ж розпочати формування регулярних частин і з’єднань, використавши для цього не лише прапорщиків та поручників, а й полковників та генералів, серед яких (і це було великою несподіванкою для очільників Ради) виявилося чимало прихильників повної незалежності України. Та голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко невтомно повторював: «Нам не потрібні офіцери, нам потрібні солдати, щоб показати їх на селі». Ясна річ, за всіх обставин більшість вояків українізованих частин і з’єднань розійшлася б по домівках. Але 100 — 150 тисяч утримати можна було б, гарантувавши кожному збільшені наділи за земельною реформою.
Тоді ж, у серпні, до Києва приїздила повноважна делегація кримських татар для переговорів із широкого кола питань — від формування війська до можливого входження Криму на правах автономії до майбутньої Української держави. Проте лідери Ради відклали все це до Всеросійських Установчих зборів — мовляв, як там вирішать, так і буде...
Так само до Установчих зборів було відкладено й земельну реформу — а тим часом потрібно було готувати власний її варіант, оскільки настрої більшої частини українських селян, прихильників приватної власності на землю, істотно відрізнялися від настроїв російських селян-общинників...
Через партійні амбіції було утрачено шанс перетворення Генерального Секретаріату на ефективний уряд; на початку вересня 1917-го постало питання щодо заміни на посаді його голови, лівого популіста Винниченка на центриста і, головне, вмілого управлінця Дмитра Дорошенка. На заваді стала проблема партійних квот в уряді — отже, йшлося про його формування не з професіоналів-патріотів, а з висуванців двох найбільших фракцій Ради, українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Минуло понад сто років, а проблема ця — як і чимало інших — залишилася, чи не так?
Та повернімося до проблеми творення війська. Українізовані частини зі своєї ініціативи брали під контроль населені пункти й шляхи сполучення. А після проголошення УНР ціла низка військових формувань з-за меж України рушила на допомогу республіці. Але спроба генерального секретаря військових справ Симона Петлюри явочним шляхом розпочати створення регулярної армії УНР мала наслідком усунення його з посади і призначення на неї блискучого організатора кооперативного руху, проте переконаного антимілітариста Миколи Порша. Яким був наслідок? Член Ради Микола Чеботарів констатував: «...До касарень уже українського війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жодної праці — ні національної, ні політичної — серед українського війська не переводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, щоправда, в українські картярські ігри... і тинялося по вулицях... Так будувалася нова, молода Українська держава...» Будь-яка спроба організації боєздатних чистин викликала з боку голови уряду Винниченка та військового міністра Порша звинувачення в «бонапартизмі». Ба більше: у січні 1918 року Микола Порш, керуючись партійними догмами, наказав демобілізувати всі українізовані частини й з’єднання і скасував обов’язкову службу на флоті (чим підірвав зусилля віце-адмірала Андрія Покровського, чия бригада броненосців ще до проголошення УНР підняла національні прапори й відправила полк матросів-добровольців до Києва на захист Центральної Ради). Саме тоді перестав існувати 1-й Український корпус Павла Скоропадського, а кінний полк імені Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва, пробившись до Києва із Білорусі, дізнався про демобілізацію і наштовхнуся на зверхній, якщо не сказати хамський, прийом у військовому міністерстві; козаки розійшлися по оселях, із трьох з половиною тисяч загартованих бійців залишилося кілька сотень. Учасник тих подій Ісидор Нагаєвський з болем писав: «Українські фронтові частини пробивалися з Московщини в Україну, і там своя рідна влада держала їх на станціях по кілька днів у холодних вагонах, без їжі, під карантином, і це дуже погано впливало на настрої патріотичних вояків, котрі всеціло віддавали себе в розпорядження свого уряду. Не діждавшись нічого, вони самотужки пробивалися до своїх домів, де панувала атмосфера «ділення десятин».
Нарешті, коли на мирних переговорах у Бресті 10 січня 1918 року постало питання про правомочність делегації Ради: чи вважати її окремою, чи секцією російської делегації, то Лев Троцький, нарком закордонних справ більшовицької Росії, заявив: «Російська делегація заявляє зі свого боку, що вона в цілковитій згоді з принципом визнання права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жодної перешкоди до участі українських делегатів у мирних переговорах». Тобто Троцький (до речі, всупереч Леніну) визнав незалежність УНР на 12 днів раніше, ніж вона її офіційно проголосила! Що завадило Раді зразу ж (нехай і вслід за Троцьким) самій проголосити те саме? Чого треба було тягнути за умов більшовицької агресії, коли вже точилися бої за Київ? І знову бачимо певні паралелі з сьогоденням, з «розкачкою» у три з половиною роки, щоб визнати очевидне — російську агресію та окупацію частини Донбасу...
І наостанок. Вслід за проголошенням Четвертого Універсалу Винниченка на посаді голови уряду замінив Всеволод Голубович. Що ж у цій критичній для УНР ситуації робив полум’яний трибун революції? Знаний громадський діяч та визначний агроном Євген Чикаленко згадував пізніше: Винниченко написав заяву про звільнення, але не представив її офіційно, і взагалі десь зник. Щоб потім випірнути на чолі Директорії, а затим перейти на бік більшовиків...
