1 грудня ми відзначаємо 25-річчя української незалежності. Цього дня, як відомо, чверть століття тому, разом із першими всенародними виборами Президента України, відбувся референдум про незалежність. На нього було винесено лише одне запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». Текст акта було надруковано прямо на бюлетені. Підсумки референдуму добре відомі і ніколи серйозно не бралися під сумнів щодо можливих фальсифікацій. У голосуванні взяли участь 84,2% що всіх, хто має право голосу, чи 31 892 тис. осіб. З них 90,3% проголосували за незалежність. Цікаво пригадати, як відбулося голосування в регіонах України. У Криму за незалежність висловилися 54,2% учасників голосування, в Севастополі — 57,1%, у Донецькій і Луганській областях позитивно на питання референдуму відповіли 83,9% тих, хто проголосував. Має солідний вигляд, але тоді після Криму і Севастополя це були найгірші показники. Далі йшла Одеська область з 85,4% голосів «за», Харківська — з 86,3% і Миколаївська область з 89,5%. У решті регіонів України прибічників незалежності виявилося понад 90 відсотків. І такі результати були цілком прогнозованими.
Пригадаймо, в який час відбувався референдум. Ще не минула ейфорія від майже безкровного придушення серпневого путчу і цілковитої демократії, що начебто настала. У Росії на той час було вже оголошено про майбутню лібералізацію цін, що на практиці означало пограбування основної маси населення і різке зниження рівня життя росіян. Українці тоді наївно сподівалися, що їх омине ця чаша. І підстави для того начебто були. За радянських часів Україна забезпечувалася продовольством, та й низкою промислових споживчих товарів значно краще, ніж більшість регіонів Російської Федерації, за винятком Москви і Ленінграда. Розвинуте українське сільське господарство забезпечувало продовольством не лише Україну, а й низку інших союзних республік. Більшість українців сподівалися зберегти своє відносне благоденство і прагнули бути якнайдалі від Росії, де в останні місяці 1991 року зростав економічний хаос. Недивно, що за незалежність проголосували не лише ті регіони Центральної і Західної України, де були сильні позиції прибічників відновлення української державності, що об’єдналися у Народний Рух України, а й регіони Східної України з переважанням російськомовного населення, зокрема й «радянський заповідник» — Крим.
Лише деякі фахівці розуміли, що все відносне благополуччя України у радянський період ґрунтувалося на нафтодоларах, а основні родовища нафти й газу були й залишаються саме в Росії. І усвідомлювали, що незалежній Україні, майже позбавленій конвертованих у тверду валюту енергоресурсів, буде непереливки, принаймні в перші роки. Але тоді ще жевріла надія, що з Росією в України збережуться дружні відносини. Адже це була демократична Росія, Росія Єльцина і Бурбуліса, Старовойтової і Травкіна, Гайдаря і Чубайса. Усі вони вважалися тоді демократами, але далеко не всі виявилися такими насправді. Хто тоді міг передбачати, наприклад, «ліберальний імперіалізм» Чубайса. А тих російських політиків, які зберігали вірність демократичним ідеалам, поступово відтіснили від влади, а деяких, як Старовойтову, навіть фізично ліквідували.
Можливо, сьогодні далеко не кожен в Україні пам’ятає, що напередодні голосування на референдумі Президія Верховної Ради України виступила із зверненням до народу, де, зокрема, йшлося: «Сьогодні не підтримати незалежність означає лише одне — підтримати залежність. Але тоді виникає запитання: залежність від кого? Де та країна, від якої ми палко бажаємо бути залежними й, отже, працювати на неї? Наскільки відомо, жодна з країн-сусідів і жодна з країн світу не претендує на те, аби оголосити Україну залежною від себе. Це було б безглуздям.
Отже, незалежність. Альтернативи — немає.
Лише незалежна Україна зможе як рівноправний партнер вступати до будь-якої міждержавної спільноти із сусідами, передусім з найближчою нам Росією».
Усе в цьому зверненні звучить цілком актуально, за винятком останньої фрази — про близькість із Росією. Сьогодні вона читається з гіркою, трагічною іронією. Хто міг подумати тоді, у грудні 91-го, що не мине й 23 років, як Україні з Росією доведеться воювати, що Росія відторгне в України Крим і намагатиметься збройним шляхом поставити своїх маріонеток при владі на Донбасі, аби навіки прив’язати Київ до Москви. Проти України воює не демократична Росія, а Росія Путіна і Медведєва, Сечіна і Міллера, Шойгу і Лаврова, які з демократією не мають нічого спільного. Але головне питання, яке ставлять собі українці сьогодні: чому так сталося? Чому Україна на 23-му році незалежності втратила частину своєї території і виявилася залученою до неоголошеної (чи гібридної) війни із сусідньою державою, яка у момент проголошення незалежності вважалася другом і союзником у боротьбі проти союзного центру в особі Михайла Горбачова? Для цього знов доведеться зробити невеличкий екскурс в історію.
Практично упродовж всього періоду свого існування як незалежна держава Україна залишалася значно залежною від Росії, до того ж не лише економічно, а й політично, і культурно. Винятком були перші роки незалежності, коли при владі був Леонід Кравчук, обраний президентом у день референдуму про незалежність, і було чимало зроблено й задля утвердження політичної самостійності України, і для розвитку української мови та культури — порівняно з їхнім становищем у радянські роки. Починаючи з Кучми залежність від Москви зростала.
Короткою перервою стала «помаранчева революція» — але лише до того часу, поки не почалося жорстке протистояння Ющенка і Тимошенко. Граючи на суперечностях президента і прем’єра, Москва змогла фактично паралізувати зовнішню і внутрішню політику України і в більшості випадків успішно домагалася своєї мети в Києві. Ну, а про президентство Януковича годі й говорити. Але тепер, після Революції Гідності, Україна, попри всі труднощі і втрати, попри високий рівень корупції, що зберігається, цілковиту неефективність судової системи і явно недостатню ефективність системи політичної, стала справді незалежною від Росії державою.
Українці нарешті усвідомили себе українцями і завойовану в боях на Донбасі незалежність вже не віддадуть, хоч би хто був у Києві президентом. А незалежність, за умови нормалізації політичної ситуації в країні, відкриває широкі перспективи соціального та економічного розвитку. Тільки треба спочатку хоча б мінімально навести лад у своєму домі.