1 лютого на майдані Незалежності у Києві Україна попрощалася з загиблими героями — оборонцями Авдіївки. Тисячі киян прийшли на центральну площу країни, щоб стати на коліна перед бійцями, які загинули 29 і 30 січня у авдіївській промзоні від осколкових поранень під час відбиття атаки російських військ. Це воїни 72-ї механізованої бригади: Андрій Кизило (23 роки), Володимир Бальченко (25 років), Дмитро Оверченко (28 років), Володимир Крижанський (34 роки), Ярослав Павлюк (36 років), Олег Бурець (26 років), Віталій Шамрай (26 років). Під час підготовки номера стало відомо, що 31 січня ворожі сили збільшили обстріли до 86-ти за добу, загинув ще один український військовий, не кажучи про десятки поранених і покалічених за ці дні.
Після загострення ситуації під Авдіївкою вранці 29 січня Кремль та його найманці не припиняють атаки українських позицій. «Президент України все визначив. Сил достатньо. Вони керовані. Ворог несе втрати. Наші офіцери і солдати проявляють професіоналізм і відвагу. Схиляю голову за загиблими — відданими синами України», — написав у себе в ФБ начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко.
Обстрілюють не тільки військових, а й мирних мешканців. «На засіданні штабу в Авдіївці були розглянуті всі кризові сценарії від найкритичнішого до систем життєзабезпечення, які сьогодні функціонують у мінімальному режимі, згідно з яким сьогодні підтримується температурний режим у 153 багатоповерхових будинках на рівні 12—15 градусів, — повідомив віце-прем’єр-міністр, міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко під час засідання уряду в середу. — Забезпечена подача питної води до цих будинків, але, з іншого боку, енергопостачання досі відсутнє. Тому що 29—31 січня було випущено велику кількість снарядів, які десь на рівні 30% не розірвалися, і там потрібно розмінування. Також нам заважає відсутність «режиму тиші» на нашій території. Найголовніше — це район промзони і Старої Авдіївки. Системи життєдіяльності теплопостачання, водопостачання функціонують. Люди працюють у тризмінному режимі на коксохімічному комбінаті. Те, що було потрібно від центральних органів влади, а також місцевої адміністрації, всі ці шляхи забезпечено».
Світова реакція на злочини Росії в Україні була різною. В основному, традиційно вже, представники країн-партнерів та міжнародних організацій висловили занепокоєність ескалацією конфлікту і обмежилися закликами до припинення вогню та дотримання Мінських угод. Саме 1 лютого в столиці Білорусі відбулася чергова зустріч Тристоронньої контактної групи. «Треба апелювати до представників РФ для того, щоб припинити загострення, адже наслідок таких подій завжди руйнівний, з людськими втратами, — коментує «Дню» віце-президент НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України Сергій ПИРОЖКОВ. — Нам конче необхідно зробити все, щоб на різних рівнях доносити точну інформацію і нашу позицію щодо подій під Авдіївкою. Щодо того, чи поставила ескалація конфлікту під сумнів мінський процес, то вся справа в тому, що Мінські домовленості існують не один рік і загострення може відбуватись в будь-який момент, але це не значить, що від них треба відмовлятись. Необхідно усвідомлювати, що відмова від Мінську означатиме втрату підтримки наших західних партнерів. Це те, чого хоче і домагається Росія. А це означатиме поступове зняття санкцій з РФ. Ми в свою чергу маємо використовувати всі доступні важелі, в тому числі й на Заході. Захід має вплинути на РФ для того, щоб припинити її агресивні дії».
Саме один з важелів впливу у України з’явився з 1 лютого. «Відсьогодні новий відповідальний етап нашої роботи в Раді Безпеки ООН — розпочинається головування України в РБ у лютому», — написав у своєму Твіттері Президент Петро Порошенко. І вже 2 лютого Рада Безпеки ООН проведе засідання щодо ситуації на Донбасі.
«Рада Безпеки ООН, коли країна є тимчасовим членом, а особливо якщо головує, — це дуже важливий майданчик, який необхідно використовувати для донесення своєї позиції до міжнародного співтовариства і через це впливати на медійний світовий простір, — коментує «Дню» екс-міністр закордонних справ Костянтин ГРИЩЕНКО. — В даному випадку наші можливості в РБ ООН обмежені тим, що РФ має такий статус, який передбачає право вето. Звичайно, вона буде блокувати пропозиції України, які будуть формулюватись, як засудження російської позиції або дій. Тому очікувати якогось рішення на рівні РБ ООН, яке б чітко встановлювало відповідальність РФ за загострення під Авдіївкою, на міг погляд, не доводиться. Разом з тим, сама дискусія, трансляція її та аргументація, можуть політично вплинути на розвиток ситуації, і цим треба користуватись. Крім цього, зараз в Радбезі ООН знаходиться наш представник, який до цього був в Нью-Йорку протягом певного часу нашого головування в попередній період (Володимир Єльченко. — Ред.). Це людина досвідчена, мотивована, яка користується повагою в колах ООН. Тому Радбез ООН — це одна з небагатьох точок, де ми реально можемо впливати на ситуацію».
Тут слід наголосити, що багато рішень на Заході приймають на основі того, як вони розуміють Україну. Тобто багато що залежить від того, наскільки добре наша країна вміє донести інформацію і знання про себе своїм західним партнерам. А з цим, як відомо, проблеми. Наприклад, за останні роки мало що змінилося в питанні відкриття українських центрів, українського англомовного каналу, розповсюдження книг, фільмів, налагодження тісних культурних зв’язків тощо. І проблема навіть не в тому, що немає що запропонувати, а в бажанні це робити. Наша газета вже протягом багатьох років (з 2002 р.) розвиває проект «Бібліотека газети «День». Щорічно газета своїми силами готує і видає книги, присвячені історії України, причому як давній, так і новітній (за всі роки в цілому видано майже 150 тис. примірників). Деякі видання навіть перекладені англійською мовою («Україна Incognita. ТОП-25», «День і вічність Джеймса Мейса», «Котел, або Справа без терміну давності»). Однак навіть такий готовий продукт наша влада не готова підхопити, домовитися, донести. Наприклад, щоб потрапити з книгами до бібліотеки Верховної Ради (не кажучи про закордон), потрібно було провести цілу «спецоперацію» із залученням двох голів парламентських комітетів.
З другого боку, має бути зустрічний рух. Захід повинен більше цікавитися Україною, яка знаходиться на передовій у протистоянні з російським агресором. Саме тут пролягає лінія фронту. Це не буферна зона, яка знаходиться десь там далеко. Це країна, яка бореться за право на існування і свою ідентичність, а також — за цінності, які сповідує Захід. Рівно 78 років тому (1 лютого 1939 р.) британський вчений-українознавець Ланселот Лоутон виступив на засіданні членів Близького та Середньосхіднього товариства у Лондоні із актуальною до сьогоднішнього дня доповіддю «Україна: найбільша проблема Європи», у якій, зокрема, зазначив: «Протягом останніх кількох місяців Україна — зовсім невідома Заходові країна — опинилася в центрі світової уваги. Гадаю, більшість людей можуть сказати, що знають мало або й нічого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навіть її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гідне осуду, ніж замовчування народу, котрий за давнім правом належить до родини європейських націй. Попри загальну, хоча й зрозумілу непоінформованість у цій справі, переважає думка, що від вирішення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання».
Схоже, у Європі тоді не розуміли важливості незалежної України, як не розуміли це під час Української революції 1917—1921 рр. Але чи розуміють це в Європі та Америці сьогодні? Адже Росія тим часом робить все, щоб дезінформувати світ в тому, що вона творить в Україні. Кремль працює підступно на Заході, правда, маючи на це набагато більші ресурси, намагаючись нав’язати свою паралельну реальність. Ось, наприклад, одна з останніх заяв прес-секретаря президента РФ Дмитра Пєскова: «Стосовно нинішнього загострення на лінії зіткнення, то, напевно, це зайвий привід для якнайшвидшого відновлення діалогу і співпраці між Росією і Америкою, в тому числі в інтересах розв’язки української кризи». (!!!) Безмежний цинізм!
Отже, не виключно, що Кремль пішов на чергові злочини на Донбасі, щоб спонукати Захід, головним чином нову адміністрацію США, сісти за стіл переговорів і поділити сфери впливу. Ну і звичайно виторгувати скасування санкцій. У відповідь українська влада має максимально мобілізувати всі сили, знання і ресурси країни для того, щоб не тільки тримати оборону на лінії розмежування і давати по зубах агресору, а й наступати на дипломатичному, інформаційному, гуманітарному фронтах.
«Щодо того, як сприймає Захід війну на сході України і роль в ній РФ, то треба сказати, що апріорі нашу позицію там слабо сприймають, — наголошує Костянтин Грищенко. — І це через те, що з боку української влади до того дуже багато обіцяли, але мало виконали. Це стосується як внутрішніх реформ, так і Мінських угод. На Заході Мінські угоди читають в такій послідовності, як вони прописані. Цей документ, на жаль, не дозволяє однозначного трактування, тому кожного разу треба доводити, чому саме наша сторона права. Також треба скликати послів і в публічному вимірі розтлумачувати ситуацію. Я не чув, щоб щось подібне робилося. Треба було нашим послам давати вказівку робити відповідні представлення. Для цього у них мають бути контакти на певному рівні, щоб їх прийняли. А у нас виходить, що й багатьох послів не призначено. А ті, що призначені, далеко не всі здатні потрапити вище рівня МЗС. І не тому, що західних партнерів не цікавить наша позиція, а тому, що вони не бачать поінформованості наших послів. Ці посли частіше мали б скликати західних журналістів, запрошувати їх на лінію зіткнення, показувати реалії, які б примусили ставитись до нашої позиції більш серйозно і з більшою увагою. Ми маємо потужно доносити те, що відбувається в Україні, тобто в Європі».
