Як звільнити окуповані Москвою українські території? Можна довго ламати голову, перебираючи різні світові практики, формати переговорів та можливих дій, але суть у тому, що вже шість років Росія залишається безкарною за скоєні злочини, а це означає, що ні Україна, ні цивілізований світ поки не здатні змусити Росію забратися з нашої землі... Це не означає, що потрібно опускати руки: за своїх людей, територію, історію все одно потрібно боротися.
Проте ця боротьба не буде повною, якщо ми не розумітимемо причинно-наслідкового зв’язку того, що сталося з Донбасом. Чи можливо було зберегти цей регіон й уникнути тих наслідків, які ми дістали 2014 року? Яким міг бути альтернативний шлях Донбасу в 1990—2000-х роках, якби, скажімо, вдалося уникнути вбивства бізнесмена, народного депутата Євгена Щербаня? Яка роль у тих подіях державного діяча Євгена Марчука і якою вона могла би бути (якщо моделювати) в разі союзу Марчука—Щербаня?
Можливо, тема звучить дещо незвично: у такому ракурсі в українському суспільстві вона порушується дуже рідко. Всі звикли до «донецьких» на чолі з Януковичем, Ахметовим, Азаровим, Клюєвими, Колесніковим та ін., які, домовившись з Леонідом Кучмою, тривалий час контролювали східний регіон і боролися за центральну владу. «Взяти Київ» їм вдалося 2010 року, після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича. Але вже 2014-го цей політичний режим був скинутий через Євромайдан, а самому Януковичу довелося тікати в Росію, яка скористалася протестами в Україні, щоби вдарити і загарбати Крим та частину Донбасу. «Донецькі» втратили владу не тільки в столиці, вони втратили свій рідний Донбас. Та біда не в тому, що вони втратили владу, а в тому що всі ми, країна, втратили частину своєї території.
Чи була можливість уникнути негативного сценарію? Річ у тім, що до звичних нам «донецьких» передувала зовсім інша історія, яка мала шанс зберегти цей регіон і вибудувати зовсім іншу політику в країні. У першій половині 1990-х «господарем» Донбасу була зовсім інша людина — Євген Щербань, якого разом з дружиною розстріляли в донецькому аеропорту в листопаді 1996 року.
«Коли це сталося, я мав розмову з тодішнім головою МВС Юрієм Кравченком, якого запитав: а чого нам чекати далі, якщо людину такого рівня так зухвало вбивають? — розповідає колишній міський голова Маріуполя, народний депутат II, IV, V та VI скликань Михайло ПОЖИВАНОВ («День» №22 від 9 лютого 2017 р.). — Щербань набирав великого впливу в українському політикумі, він бачив альтернативу тому шляху, яким рухалася країна часів президентства Кучми. Щербань був мотором, і саме він запросив у депутатську групу «Соціально-ринковий вибір» Євгена Марчука, який і очолив цю групу. Щербань нам тоді сказав: «Марчук буде президентом!..» А Кравченко відповів на моє запитання: «Шукайте відповідь у себе в регіоні й слідкуйте, кому дістануться активи Щербаня...» За газ, про що багато говорять, вони якраз тоді між собою домовилися, тому вбивство Щербаня має політичні причини... Щербань відкрито підтримував на виборах 1994 року Кравчука, а не Кучму, а потім він робив ставку на Марчука».
10 ЛИПНЯ 2002 РОКУ. ДОНЕЦЬК, СЕНСАЦІЙНИЙ ВІЗИТ. СЕКРЕТАР РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЄВГЕН МАРЧУК (НА ФОТО — ПРАВОРУЧ) СУПРОВОДЖУВАВ ГЕНСЕКА НАТО ДЖОРДЖА РОБЕРТСОНА ПІД ЧАС ПЕРШОГО В ІСТОРІЇ ВІДНОСИН УКРАЇНИ ТА АЛЬЯНСУ ВІЗИТУ ГЛАВИ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО БЛОКУ. ХАРАКТЕРНО, ЩО ТОДІ ВСЯ ДОНЕЦЬКА ЕЛІТА (ВІД МЕРА ОЛЕКСАНДРА ЛУК’ЯНЧЕНКА ДО ГУБЕРНАТОРА ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА) ВІТАЛА ВІЗИТ РОБЕРТСОНА. У ДОНЕЦЬКУ ТАКОЖ ВІДБУВСЯ КРУГЛИЙ СТІЛ «РЕГІОНАЛЬНІ ВИМІРИ ВІДНОСИН УКРАЇНА — НАТО» / ФОТО УКРІНФОРМ
Після Щербаня новим «господарем» Донбасу прийнято було вважати Ахметова, який під час небезпеки 2014-го не зміг захистити свій регіон, фактично спустивши його в «гудок».
«Тоді (1990-ті. — Ред.) гроші почали вирішувати дуже багато питань. І ті, хто був біля Кучми, і ті, кого він зробив олігархами, всі вони фактично досі керують країною, — каже Михайло Поживанов. — ...Донецька група, якій Кучма віддав владу в регіоні, «зробила» йому вибори 1998 року, вони і мені тоді не дали переобратися мером, хоча я мав найвищий рейтинг. «Донецькі» показали, що вони можуть «робити» вибори. А наступні перегони, як ми знаємо, були президентські — 1999 року. Попри всю мою нелюбов до Петра Симоненка, він тоді виграв по всьому «червоному поясу» на той час (Запоріжжя, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Миколаїв, Херсон, навіть Луганськ), а от на Донеччині виграв Кучма. І це ще більше скріпило дружбу Кучми і «донецьких». У цілому ж вибори 1999 року — це була вдало реалізована політтехнологія штабу Кучми».
Застосування російської технології «червоної загрози», коли у другий тур вивели Симоненка (у Росії це був Зюганов), лише частина сценарію. Штаб Кучми також зробив усе для того, щоб розвалити «Канівську четвірку» і не дати можливість Марчуку, який тоді балотувався на виборах, стати єдиним кандидатом. «Четвірка» вже була обрала Марчука єдиним кандидатом, проте через кілька годин вийшов Мороз і заявив, що також буде балотуватися, й відповідно голоси розпорошилися. Програли всі. Гору знову, як і на початку 1990-х, взяли сили, підтримувані Москвою.
«1992 року я вперше відвідав Брюссель як член уряду, — розповідає президент Центру ринкових реформ Володимир ЛАНОВИЙ («День», 10 листопада 2013 р.). — І тоді мені сказали: «Ви будете разом з Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною четвіркою, яка увійде до ЄС першою з усіх постсоціалістичних країн». Вони не боялися. Але чому цього не відбулося? Тому що у нас до влади прийшов Кучма. 1993 року я був у Стокгольмі на врученні Нобелівської премії й мав тоді розмову з радником президента Франції. На моє запитання: «Як ви зараз дивитеся на Україну?» — вона відповіла: «Ми дивимось на вас, як на Північну Африку. Ви не готові. Ви навіть не розумієте, що таке реформа. У вас, по суті, відбулася контрреволюція». 1992 року, коли Кучма заступив на посаду прем’єрміністра, він поставив на керівні посади «червоних директорів». Це і була фактично контрреволюція. Влада знову перейшла до радянського типу людей... За часів Кучми було створено олігархічну економіку, де більшість промислових та аграрних об’єктів, а зараз — ще й телекомунікаційних — перейшла в руки кількох олігархічних кланів».
Отже, неугодні «зачищалися» як політично, так і фізично, сам регіон Донбасу був відданий на відкуп місцевим кланам і російській пропаганді. Все це, зрештою, зумовило катастрофу у вигляді війни та окупації території. Альтернативний же шлях передбачав зовсім інше — об’єднання здорових сил країни із різних регіонів та різних сфер діяльності заради внутрішньоукраїнської інтеграції та розбудови сильної держави. Але, на жаль, пройти між Сціллою і Харибдою не вдалося. І тепер ми пожинаємо плоди минулих помилок.
«НАШ ДОНЕЦЬКИЙ КРАЙ НЕ ПРИРЕЧЕНИЙ»
Тетяна ДУРНЄВА, виконавча директорка, ГО «Громадський Холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»:
— Однозначно можливо було б змінити ситуацію тоді, і зараз можна врятувати, адже наш донецький край не приречений. Не токсичний, не прокажений, не заразний. Просто не доглянутий. Точніше — доглянутий, але не нами. Я, наприклад, пам’ятаю, як навіть у середині 2000-х просила подругу зі Львова купити моїй дитині книжки українською, бо в Донецьку їх було вкрай мало. Але давайте подумаємо, чого коштувало продавати газети і книжки українською в Донецьку тоді, і що це коштує зараз? Зараз це майже нереально, якщо ми говоримо про тимчасово окуповані райони... З іншого боку, стереотипи про те, що Донбас ніколи не був українським, зручні, адже можна перекласти з себе відповідальність і вважати, що так «історично склалося». Особисто я вважаю, що владі ніколи не було діла до патріотичного розвитку цього регіону, і саме тому звинувачувати людей, які опинилися в пастці російської пропаганди, — неприпустимо. А врятувати можна і треба. Просто чим далі, тим складніше в це повірити і тим більше ресурсів це потребує.
«НА ДОНЕЧЧИНІ ДЛЯ МІСЦЕВОГО БІЗНЕСУ БУЛИ НАДІЇ, ЯКІ ПОВ’ЯЗУВАЛИ З ЄВГЕНОМ ЩЕРБАНЕМ»
Iгор ЗОЦ, журналіст, Донеччина:
— Події як 1990-х років, так і до сьогоднішнього дня пройшли через моє серце. На моє особисте переконання, здача Донецької та Луганської області розпочалася ще протягом 1990-х. 2014-й став певною кульмінацією попередніх кроків та подій. Тобто все розпочалося за президентства Леоніда Кучми, якому певні сили допомогли виграти вибори 1994 року і особливо вибори 1999-го. Таким чином Кучма був зобов’язаний «еліті» сходу України, і я це можу стверджувати, в тому числі, по ситуації на Донеччині, яка прийшла до влади фактично за його президентства. Я абсолютно погоджуюсь із фразою Лариси Івшиної, що Донбас тоді віддали в «лізинг» конкретним місцевим кланам. Але у нас тоді ще були надії, що все зміниться. Наприклад, на Донеччині для місцевого бізнесу були надії, які пов’язували з Євгеном Щербанем. Щербань взагалі працював на шахті. Дійсно, були дуже непрості умови протягом 1990-х років, у тому числі бум бандитизму. Але цей етап Україна могла перерости. З одного боку, це був криміналітет, а з другого — бізнес. І тут потрібен був особливий грамотний, але чіткий підхід. Підхід для того, щоб залучити всіх, хто хоче діяти, розвивати регіон і встановлювати спільні правила, до розбудови держави загалом.
Євген Марчук був надією на це, особливо під час виборів 1999 року. Коли він приїздив до нас, то це були відкриті й демократичні зустрічі. Його сприймали дуже серйозно і з довірою. Генерал, компетентна людина з державницькими поглядами, яка називає речі своїми іменами, — все це спонукало людей довіряти йому. За ним відчувалися сила і впевненість. Причому слід зауважити, що тоді не йшлося про те, що Донбас — це не Україна. Навпаки. За всіх особливостей пострадянського минулого, Донбас ототожнював себе з Україною, а не з Росією, як це намагається подати російська пропаганда. При цьому Марчук чітко давав відповіді на те, як розвивати Донбас, економіку нашого регіону, знав усі «больові точки», знав про вплив Москви на нас. Тож відповідь на те — чи могли б ми не допустити того, що відбувається зараз, на мою думку, очевидна. Могли б, якби тоді на виборах 1999 року українці зробили все для того, щоб переміг саме Євген Марчук.
«РОСІЇ ТАКІ ОСОБИСТОСТІ, ЯК ЄВГЕН МАРЧУК, НА ЧОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ НЕ ПОТРІБНІ»
Сергій ЧЕБАНЕНКО, політичний аналітик, письменник (Луганськ):
— 1999 року проти Євгена Марчука працював уже сформований Леонідом Кучмою державний апарат, який застосовував цілий спектр засобів. Тому виграти в такій ситуації було майже неможливо. Важливо було зберегти власні державницькі позиції. Шанси перемогти на той момент могли бути, якби спрацювала ідея «Канівської четвірки». У такій ситуації адміністративним структурам протистояли б об’єднані сили. Але якщо подивитись на саму «четвірку», то незважаючи на всю державницьку позицію, деякі її учасники все одно грали у свої ігри, що й призвело до її розвалу. Моє особисте переконання — вони, а саме Мороз і Ткаченко, повели себе непорядно. Це вже моя особиста моральна оцінка.
Якщо уявити собі, що Євген Марчук став тоді головою держави, то вважаю, що держава пішла б у правовому і демократичному напрямку. Тобто йдеться про формування справжньої державності. Знаю точно — це був би напрямок правової демократії. Марчук був проти формування кланового олігархату, але Україні об’єктивно все одно довелося б пройти через цей шлях. Інша річ, що цей період мав би бути перехідним. При президентстві Євгена Марчука ми вийшли б із цього стану з найменшими втратами. Також нагадаю, що під Леоніду Кучму ще 1994 року були сформовані відповідні структури.
Вважаю, що Росія, коли побачила Євгена Марчука в ролі кандидата на пост Президента України, зробила все, щоб Євген Кирилович не зміг зайняти вищу державну посаду. Росії такі особистості, як Марчук, на чолі української влади не потрібні. Більше того — небезпечні. Українські вибори в Кремлі були завжди на контролі. Зауважу, що Луганськ не був ніколи проросійським. Він був пострадянським. А отже, і про якийсь сепаратизм не йшлося. Тобто ми мали шанси не допустити тих провокацій і тієї дезінформації, яку отримали.
«НА ЗАМІНУ ПРОУКРАЇНСЬКІЙ ЛІБЕРАЛЬНІЙ ПАРТІЇ ЗРЕШТОЮ ПРИЙШЛА ПАРТІЯ РЕГІОНІВ З ЗОВСІМ ІНШИМ ЗМІСТОМ»
Сергій ГАРМАШ, журналіст, головний редактор інтернет-видання «ОстроВ»:
— Євген Щербань у 1990-х роках намагався провести «донецьких» у Києві. Те ж саме намагалася потім робити і Партія регіонів. Але у них була суттєва відмінність. Ліберальна партія Щербаня була проукраїнською. Не знаю, чи всі її члени були щирі в цих переконаннях, але здоровий глузд і прагматизм сам диктував їм таку позицію. Після вбивства Євгена Щербаня донецький клан насправді був сильно послаблений. Відповідно посилив свої позиції дніпропетровський клан. Якби не вбивство Щербаня, то «донецькі» не були б послаблені і у них не було б необхідності йти на не зовсім чисті домовленості з Кучмою, внаслідок яких вони отримали карт-бланш на відповідні дії в Донбасі. Вони, наприклад. могли забрати або купити будь-яке підприємство.
Далі почалось нове посилення донецького клану, але вже на інших засадах, аніж у середині 1990-х. Все це паралельно супроводжувалося згаданими домовленостями з Кучмою та його обранням на другий термін, коли останній фактично монополізував владу в країні, при цьому віддав схід України в управління місцевим кланам. Інакше б ми навіть не знали про Януковича як президента чи голову Донецької ОДА і взагалі багато чого могло би змінитись. Вийшло так, що на заміну проукраїнській Ліберальній партії зрештою прийшла до влади Партія регіонів із зовсім іншою риторикою і змістом. Дійсно, саме вбивство Щербаня для Донбасу стало переломним моментом.
Чи був шанс зберегти Донбас, якби до влади прийшов Євген Марчук? На жаль, у Марчука, на мою думку, не було тоді шансів виграти. Не тому, що він не був гідним вищої посади, а тому, що система не дала б йому цієї можливості. Якщо згадати «Канівську четвірку», то варто згадати й тих, хто вийшов із неї у найвідповідальніший момент, коли у Євгена Марчука були можливості здобути потрібну кількість голосів. Хоч би як цинічно це звучало, але всі ми гідні власної долі й маємо бути відповідальні за те, кого ми обираємо.
«ЛУГАНСЬК, ДОНЕЦЬК І КРИМ МОЖНА БУЛО ВРЯТУВА ТИ І ЩЕ НА ПІДСТУПАХ НЕ ДОПУСТИТИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ»
Валентин ТОРБА, редактор Web-редакції та новітніх медіа газети «День»:
«Марчук нас зрадив!» — так сказала мені викладачка політології в далеких 2000-х роках, коли я захищав диплом із конфліктології. У чому? «Він потім пішов до Кучми!» (малося на увазі призначення Євгена Марчука секретарем РНБО). Моє націоналістично нарване нутро спрацювало. Не пішов він з Кучмою. Він пішов з Державою! Людина, яка прагне нести користь для країни, не відступить. Особисте поступається державницькому мисленню. Це природно. І вибори Марчук не програв. Це ми (на той час) програли Україну. Наче в лотерею, наче в рулетку чи преферанс, який так полюбляв Кучма. Викладачка була начебто «проросійськи налаштована», але все одно голосувала за Євгена Марчука. Чому? Тому що в Луганську тоді насправді не було проросійських персонажів (за деяким випадком), а були прорадянські, які прагнули визначеності й ніяк не відокремлювали Донбас (підкреслимо — географічний, а не політичний термін) від цілісної України (термін і географічний, і державний). Вони хотіли порядку й визначеності — в Марчукові вони бачили цей курс.
Коли зараз говорять про реінтеграцію чи про єдність, то треба було осліпнути, щоб не побачити, що саме Марчук тоді був уособленням цього національного моноліту, адже його підтримував, у тому числі, Донбас. Уже потім я дізнався, як підраховували голоси за відомим «сталінським принципом». Чого вже й казати, якщо нам, студентам, «настоятельно рекомендовали» голосувати за зовсім іншого кандидата. Працювала система, важелі, а подеколи — потужні преси. І ця система працювала зовсім не на єдність. Вона працювала на Кучму і, зрештою, на Кремль.
Мозаїка 1999 року розмаїта. Особливо на сході України. «Розкручений» Петро Симоненко виявився не зовсім комуністом. Принаймні не таким уже й комуністом. А може, й не комуністом. Стверджувати не можу. Можу сказати, що подібні фігури на шаховій дошці нашої політики зіграли епізодичну, але при цьому вкрай трагічну роль. За темрявою цих персоналій, використовуючи кремлівські методики, обіграти вирішили не Євгена Марчука, а український народ. Найстрашніше те, що він сам — український народ — вирішив стати статистом у своїй долі. Задовго до того, як його будуть розстрілювати і рвати мінами.
Чи зробили ми висновки?
Читаючи і слухаючи коментарі від різних людей, які мають абсолютно різні позиції, можна зрозуміти одне: ми ще не доросли до постаті, яка здатна взяти на себе місію пробити панцир ворога. І для цього не треба йти на Москву (здалась вона нам...), не треба згадувати славетні походи запорожців. Треба просто усвідомити, як наростити міцні жили і м’язи власної Держави. Образно кажучи — «натягнути струни». Щоб зазвучало. Не лише Щедриком, історію якого мало хто пам’ятає навіть в Україні. А зазвучало стальною мелодією державницької позиції.
Луганськ можна було врятувати. Можна було врятувати Донецьк. Можна було врятувати і Крим, адже в 1990-х завдяки Євгенові Марчуку його вже рятували. І коли говорять про День Злуки, дехто часто забуває, що Злука — це формування наших спільних державницьких інститутів, а не лише вигуки «Слава Україні!» (що теж важливо). Інакше знову запаморочать, заговорять, уведуть, заплутають...
«ЯКБИ 1999-го ОБРАЛИ ПРЕЗИДЕНТОМ ЄВГЕНА МАРЧУКА, ТО ВСЕ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ — І ДЛЯ ДОНБАСУ, І ДЛЯ КРАЇНИ»
Геннадій БОЛДИР, колишній луганчанин, представник Торгово-промислової палати України та ексрадник у Посольстві України в Австрії:
— Методика, яку свого часу впровадив Кучма, застосовувалась не лише до Донбасу. Інші регіони так само потрапляли під цей вплив. Усі регіони України потрапили під сферу впливу певних кланів. І тут не важить, хто в парламенті називав себе правлячою коаліцією чи опозицією. І одні, і другі були при владі, адже домовлялися між собою про те, які території належать до сфер їхнього впливу. Відповідно, якщо той чи інший регіон потрапляв до сфери впливу конкретного клану, то формувалася система відносин. Ці відносини мали свої вектори.
Якщо ж вести мову про Донбас, то звичайно, цей вектор був спрямований на відносини з РФ. На Луганщині наприкінці 1990-х років підписувались договори про партнерство між регіонами — Луганщиною та областями Росії. Тобто пріоритет був спрямований саме на РФ. Ця політика проводилася свідомо. Незважаючи на те, як розвивались економічні відносини України з РФ, остання завжди використовувала, в тому числі, економічні та ідеологічні важелі для свого впливу. У результаті, Росія ніколи не розцінювала ці відносини як рівне партнерство. Ніколи не було у нас взаємовигідних інтересів. Була політика експансії Росії. Україна йшла «наосліп». Ми мало чого прогнозували, передбачали і розуміли. Результат такої політики ми бачимо наочно, але вже не лише в економічних категоріях, а й у конкретних жертвах і захоплених територіях.
Якби свого часу обрали головою держави Євгена Марчука, то все могло бути зовсім інакше — і для Донбасу, і для країни загалом. Він має позицію та ясне бачення небезпек і перспектив. Марчук уміє грамотно і своєчасно зробити відповідний аналіз ситуації. Це дуже важливо для державного діяча вищого рівня. При цьому він має державницьке мислення, чого бракує багатьом. Не замовчую того, що ми упустили шанс 1999 року. Тоді — на президентських виборах — була можливість вибору. Але українці не скористалися цим шансом.
