Овіяна легендами професія дипломата практично донедавна була доступною виключно «благонадійним» нащадкам правлячої верхівки, простому ж смертному туди було зась. За радянської доби, попри спроби талановитих земляків-відчайдухів реалізувати себе у міжнародних справах, практично жодному закарпатцеві не вдалося зробити помітної дипломатичної кар’єри. Кардинальним чином ситуація змінилася лише у роки незалежності. За цей час вісім закарпатців стали Надзвичайними і Повноважними Послами України у різних країнах світу. У цьому ряду й Надзвичайний і Повноважний Посол Сергій УСТИЧ, якому судилося очолювати Посольства України у Чехії та Словаччині.
По завершенні дипломатичної місії Сергій Іванович занурився у наукову діяльність, до якої готував себе ще зі студентських років. Нині він — перший та єдиний на Закарпатті доктор соціології, професор, завідувач кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій УжНУ і свої ґрунтовні теоретичні знання та величезний особистий практичний досвід передає студентам — майбутнім повпредам України. Про свою участь у важливих та неординарних подіях міжнародного становлення України, значення людського фактора при вирішенні міждержавних питань С. Устич розповів напередодні дня Української дипломатії.
— Пане Сергію, ви пішли на дипломатичну службу не будучи фаховим дипломатом, однак мали великий досвід роботи народним депутатом України, головою Закарпатської обласної ради та головою ОДА. Як вам психологічно давалася ця «перебудова»?
— Якихось особливих проблем не відчував, оскільки моя попередня робота була тісно пов’язана з міжнародними справами. З часу обрання мене 1990 року заступником голови облвиконкому з гуманітарних питань та міжнародної діяльності, ініціював створення першого в Україні обласного управління зовнішньоекономічних зв’язків. На ті часи припала й розбудова прикордонної інфраструктури на Закарпатті. 1996 року президент призначив мене представником України у Палаті регіонів Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи в Страсбурзі. Так що із технологією і протоколом міжнародного спілкування був обізнаний. Але атмосфера першого вручення вірчих грамот президенту Чехії В.Гавелу у Празькому граді, виконання гімну та підняття прапору України, проходження почесної варти — запам’яталася на все життя. Це було дуже хвилююче.
— З чого ви почали на посаді керівника амбасади? Які питання були пріоритетними?
— Найперше — налагодив тісні контакти з представниками державного і політичного керівництва Чехії. Ще із вручення вірчих грамот виникли теплі стосунки з президентом ЧР Вацлавом Гавелом — легендарною постаттю не лише чеської, а й світової політики, письменником і гуманістом. В. Гавел з великою цікавістю розпитував про історію і культуру України, зокрема Закарпаття, яке в період 1918—1938 років входило до складу Чехословацької Республіки.
Дружні взаємини склалися ще з одним колишнім дисидентом — багаторічним головою Комітету у закордонних справах нижньої палати парламенту Чехії Владіміром Лаштувкою, слово якого у формуванні чеської зовнішньої політики було вагомим. І, звичайно, з міністрами закордонних справ Яном Каваном та Цірілом Свободою.
Водночас доводилося перейматися невідкладними буденними проблеми — матеріально-технічного забезпечення Посольства. Ще одним важливим аспектом забезпечення прав українських громадян, зокрема, тих, які працюють в індустріальних центрах Чехії, стало започаткування роботи Почесного консула України в м. Брно (ним став П. Камаріт), а згодом і відкриття в цьому місті консульства України (його очолив В.Буркало).
Коли я приступив до роботи, справжньою проблемою був негатив, розгорнутий у засобах масової інформації про українців як головний фактор загострення криміногенної ситуації в Чехії. При цьому всі «російськомовні злочинці» кваліфікувалися як українці. Посольством був проведений і наданий МВС та ЗМІ відповідний аналіз, який переконливо показував, що далеко не всі правопорушники є громадянами України. В результаті оцінки МВС і ЗМІ стали значно об’єктивнішими.
— На час вашого перебування Послом у Чехії припало проведення празького саміту НАТО у 2002 році. Реноме України в очах західних партнерів було тоді не надто привабливим, президент Кучма практично був не «виїзним». Як вам вдалося забезпечити його участь у саміті?
— Це було справжнім випробуванням. Навколо участі Президента Л.Кучми у саміті розгорнулася гостра дипломатична боротьба. Впливові у блоці сили прагнули не допустити його приїзду, як і президента Білорусі О. Лукашенка, та участі в роботі саміту, в результаті чого Україну, як і східну сусідку, з високою вірогідністю, могла очікувати дипломатична ізоляція. При цьому використовувалися різного роду політичні та протокольні прийоми — спроби відмови у візовому обслуговуванні, порядок розсадки на заходах форуму тощо.
МЗС України, зокрема, глава місії України при НАТО В. Хандогій, робили все, щоб не допустити такого сценарію. Але для цього була дуже важливою позиція Чехії як країни-господаря. Через своїх друзів я попросив про особисту зустріч з президентом Чехії В.Гавелом. Під час неофіційної зустрічі я розповів йому, що йдеться не про персону президента Л.Кучми, а про цивілізаційний вибір України. Якщо Україна не візьме участь у саміті, то буде відкинута на десятиліття, стане вигнанкою міжнародного співтовариства, як Білорусь. Він коротко відповів: «Я не думав, що все так серйозно». В. Гавел нічого не обіцяв, тільки коли прощалися, поплескав по плечу і з усмішкою сказав: «Як же я можу не прислухатися до губернатора колишньої Підкарпатської Русі?».
Авторитет В.Гавела був дуже вагомим у світі. І це в черговий раз продемонстрували наступні події. Прибуття делегації України на чолі з президентом Л.Кучмою стало для багатьох несподіванкою. «Український лідер раптово з’являється на саміті, аби зіпсувати всім забаву» — статтю під таким заголовком присвятило впливове британське видання «Таймс» прибуттю українського президента Кучми на саміт НАТО в Празі. Її автори зазначали, що «ціла ескадрилья з п’ятнадцяти американських винищувачів, включно з системою авіаспостереження АВАКС, не змогла зупинити прибуття до Праги небажаного гостя. Попри попередження західних дипломатів триматися осторонь саміту НАТО в Празі, президент України Л. Кучма таки прибув до чеської столиці», — констатувало видання. Проте воно було переконане: Кучмі в Празі руки ніхто не подасть, і за столом з ним не сидітиме. Попри ці заяви, ізолювати делегацію України не вдалося. І це значною мірою пов’язано із послідовною підтримкою України Чехією.
— Після завершення дипломатичної місії ви повернулися до наукової роботи і не втратили інтерес до практичної діяльності, зокрема у сфері транскордонного співробітництва...
— Звичайно. Разом зі своїми друзями — академіком, директором Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Юрієм Пахомовим, професором Закарпатського держуніверситету Олександром Передрієм та земляком-закарпатцем, американським бізнесменом та науковцем, нинішнім Почесним консулом України у м. Сегед (Угорщина) Алексом Ровтом створили науково-консультаційну установу з міжнародних відносин — Інститут транскордонного співробітництва в Ужгороді. На замовлення Брюссельського безпекового центру Нью-Йоркського Інституту «Схід-Захід», радником якого я був 2007 року, нами розроблено Концепцію розвитку транскордонного співробітництва після розширення Європейського Союзу на Схід.
Інститутом транскордонного співробітництва, разом зі своїми закордонними партнерами, реалізовано чимало проектів за Програмою ENPI Європейського Союзу, Міжнародного Вишеградського фонду, Норвезького фінансового механізму, «Відродження» тощо. Розроблена експертами Інституту Система індексації та моніторингу транскордонних процесів рекомендована Моніторинговою місією Програми ENPI для використання по всьому периметру зовнішніх кордонів ЄС.
— Які глобальні загрози і виклики існують у сьогоднішній міжнародній політиці?
— Найбільшою загрозою міжнародним відносинам, відколи вони існують, був мілітаризм. Нині цьому явищу реальну конкуренцію складає популізм. Якщо мілітаризм є загрозою фізичному існуванню людини, то популізм деформує свідомість людини і робить її поведінку неадекватною. Не тільки вітчизняна, але й світова політика не встигають за розвитком цих вкрай небезпечних монстрів сучасного інформаційного суспільства. Тому відповіді на глобальні виклики, здебільшого, запізнілі і недостатньо ефективні.
— Що слід робити, аби наші європейські сусіди були не ворогами, а союзниками?
— Мій батько — сільський вчитель, вчив мене в ранньому дитинстві, що життя може скластися так, що з далекими родичами не завжди можуть бути добрі стосунки, проте з сусідами, за всіх обставин, треба жити приязно. Шкода, звичайно, що нині виникли ускладнення у відносинах України з деякими нашими сусідами. Проте я впевнений, що вони є тимчасовими. Толерантність і готовність до компромісів допоможуть їх знівелювати.
— Нині вам доводиться спілкуватися не лише з впливовими людьми, які диктують і роблять політику, але й з романтичною молоддю. Чи спокійні ви за майбутнє нашої держави, світу?
— У світлі тих загроз і викликів, про які йшлося, важко бути спокійним за особисте майбутнє, чи майбутнє світової спільноти. Вінстон Черчілль казав: «Шукайте людину в її очах». Кожного року, знайомлячись з новими студентами, не випитую їхні знання. Найперше — вдивляюсь в очі молодих людей. Чи світяться вони, чи є в них іскорки небайдужості? Адже, відомо, що світ творять небайдужі. Дуже хочу, щоб таких небайдужих очей було і в нашому університеті, і в Україні загалом, значно більше.
