Олександр Солженіцин вважав Велику Французьку революцію катастрофою для Європи. Лев Толстой змалював Наполеона Бонапарта самозакоханим дурнем. Чи так це? Можливо, з погляду якоїсь «нутряної» Росії ця точка зору й припустима. Проте, якщо дивитися на тодішні події та дійових осіб під європейським і конкретно українським оглядом, картина виявиться посутньо іншою. Велика революція виглядатиме справді великою — і за ідеями, і за наслідками, а Наполеон Бонапарт — однією з ключових постатей тих подій, умілим лідером та визначним реформатором. Ясна річ, якщо хронологічно не обмежувати, вслід за більшовиками, революційні події падінням диктатури Робесп’єра, а у спадщині Бонапарта не зосереджуватися лише на деяких його не найвдаліших воєнних кампаніях.
Переконувати читачів «Дня» в тому, що революції ніколи не виникають на порожньому місці й не є результатами змов якихось позалаштункових злих сил, гадаємо, не потрібно. Інша річ, що конкретний перебіг революцій залежить від цілої низки обставин, і не в останню чергу — від здатності її головних дійових осіб та колективних суб’єктів політичної активності тим чи іншим способом відповісти на об’єктивні виклики ситуації. Наведемо лише один приклад: більшовики повністю переграли і Тимчасовий уряд Росії, і Центральну Раду на земельному питанні, при цьому поєднавши в «Декреті про землю» вимоги більшості селянства Російської республіки та люмпен-пролетарські принципи реалізації цих вимог (Ленін: «Грабуй награбоване!»). Тож поміщицьке землеволодіння де-факто було ліквідовано, і всі спроби його відновити викликали шалений збройний спротив усього селянства. Втім, коли більшовики в окупованій ними Україні 1919 року і самі спробували де-факто відновити латифундії під псевдонімом радгоспів, то теж дістали на горіхи. І лише 1921 року, запровадивши неп, Кремль зумів приборкати масовий рух селянського спротиву тепер уже в «червоній» імперії.
У Франції наприкінці XVIII століття земельне питання, органічно пов’язане з ліквідацією пережитків феодалізму, також стояло дуже гостро. Не менш гостро стояло питання політичних прав, яких вимагав «третій стан»: буржуа, міські жителі, заможні селяни. Перші два стани — дворянство і духовенство — також не брали участі в управлінні державою інакше, як через систему фаворитів, наближених до королівської родини. Криза охоплювала всі сторони життя суспільства, і король змушений був зібрати Генеральні штати — становий парламент, який не збирався уже понад 150 років. І при цьому спробував був зберегти феодально-абсолютистські порядки, через що революційний вибух, очолений депутатами «третього стану», до яких приєдналася частина дворян, здебільшого небагатих, і провінційних кюре, став неминучим. Молодший лейтенант артилерії, корсиканець Наполеоне Буонапарте і його брат Люсьєн із самого початку подій пристали до радикально-революційного табору.
Революція, початок якої одні історики відносять на 5 травня 1789 року (початок роботи Генеральних штатів), інші — на 17 червня, коли депутати від «третього стану» і декілька дворян та кюре проголосили себе Національними зборами, проте найпопулярнішою є точка зору, що перехід революційних подій у широкомасштабну революцію припадає на 14 липня, коли було взято й зруйновано Бастилію, яка являла собою символ королівського деспотизму. Загалом революція пройшла декілька етапів: спочатку мала місце радикалізація, кульмінацією якої стала кривава якобінська диктатура 1793—1794 років, а після страти спочатку ультрарадикального крила революціонерів — Ебера, Моморо, Ронсена і Венсана, потім відносно поміркованих Дантона, д’Еглантіна і Демулена, а вслід за ними і чільних політичних та ідейних лідерів — Робесп’єра, Сен-Жюста і Кутона, — занурилася в хаос та анархію. Почалося те, про що сказав один з учасників подій: «Революція — як Плутон, жере власних дітей». Усе виродилося в omnium bellum contra omnes — війну всіх проти всіх. Демос, яким популістськи маніпулювали революційні вожді та який не надто розумів, що потрібно робити, раз у раз повставав, але ставало лише гірше. Франція, попри цілу низку воєнних перемог над військами інтервентів (а це були регулярні армії провідних європейських монархій) та роялістами, які прагнули повернення абсолютизму, постала перед перспективою економічного виснаження і краху.
За цих обставин молодший лейтенант Буонапарте зробив швидку кар’єру не лише на військовому, а й на політичному поприщі. Призначений восени 1793 року начальником артилерії армії, яка обклала захоплений англійським десантом Тулон на півдні Франції, Буонапарте (уже майор) уміло організував гарматний вогонь, що стало вирішальним чинником узяття міста. За це 24-річний військовик одержав чин бригадного генерала. Слід сказати, що він не був винятком; революційні війни проти європейських монархів і «власних» роялістів докорінно оновили командний склад французького війська і змінили стратегію й тактику ведення бойових дій. Французька артилерія стала найкращою в Європі. Не випадково — молоді артилерійські офіцери походили з бідного дворянства, вихідці з багатого воліли служити в пишній кавалерії, тим паче, що для ведення ефективного гарматного вогню потрібно було добре знати математику. Тож офіцери-артилеристи здебільшого зразу стали на бік революції, освоюючи також управління піхотними частинами і з’єднаннями, а тим часом з’ясувалося, що колишні конюхи швидко навчилися командувати новоствореною республіканською кавалерією. Крім того, військовикам через нові обставини довелося займатися також адміністративним управлінням не лише на французькій території, а й на теренах Бельгії, Італії та інших країн, куди вступала революційна армія і де створювалися «дочірні» республіки.
Але повернімося до подій 1794 року. Після повалення і страти Робесп’єра влада перейшла до поміркованої більшості депутатів. Ця більшість настільки була нажахана терором, що до певного моменту слухняно відправляла на гільйотину всіх, на кого вказував вождь революції. А через рік, після ухвалення нової Конституції, влада перейшла до Директорії. Що впадає в очі: режим Робесп’єра і комітету громадського порятунку базувався не в останню чергу на особистих якостях революційних лідерів: Робесп’єра звали Непідкупним, і це ім’я він цілком заслужив, а його соратники були аскетами, тоді як падіння Дантона значною мірою було зумовлене його пристрастю до розкошів. А от режим Директорії базувався на силі, а не на авторитеті, її члени й оновлена політична еліта збагачувалися, як тільки могли; нувориші, які зробили свої статки під час подій революції, стали впливовою силою. На підставі цього радянська історіографія й обмежувала революцію 1794 роком. Але це не так. Під час революції бувають припливи та відпливи; вона не зводиться до гучних промов і штурму урядових установ. Революція — це зміна всієї системи, власне, зміна принципів побудови та функціонування суспільної (економічної, політичної, правової, соціальної) системи. А тому Французька революція тривала й далі, свідченням чого стали події початку жовтня 1795 року в Парижі.
Ідеться про широкомасштабний заколот проти непопулярної влади, який парадоксальним чином об’єднав і ліві, і праві політичні угруповання і за яким стояла роялістська реакція, яка виступала під гаслами «демократії» та «миру», прагнучи руками заколотників знищити республіку й відновити абсолютистську монархію. Загалом заколотники зібрали до 40 тисяч вояків, тоді як влада — лише 7. Але це були готові битися до останнього як добровольці з числа недобитих цією ж владою прибічників Робесп’єра (двохтисячний «батальйон патріотів 1789 року»), так і підрозділи регулярних революційних військ, які мали чималу артилерію. Очолити ці війська влада закликала генерала Буонапарте, який після перевороту 1794 року зазнав переслідувань через зв’язки з режимом Робесп’єра. Генерал уміло побудував диспозицію, сконцентрувавши на шляхах імовірного наступу заколотників гармати, і картечним вогнем безжально розсіяв колони противника. Далі ті ж гармати були використані, щоб завадити заколотникам будувати барикади. За вмілі дії Наполеоне Буонапарте одержав звання дивізійного генерала і посаду командувача армії тилу, а через рік він став командувачем Італійської армії республіки. Саме тоді він перестав уживати літеру «у» у своєму прізвищі, ставши «питомим французом» генералом Бонапартом.
Успішна італійська кампанія під республіканськими гаслами піднесла популярність молодого військовика й адміністратора на найвищий рівень, і не випадково саме він у листопаді 1799 року очолив державний переворот, який передав владу тріумвірату консулів, першим із яких став сам Бонапарт. Він залізною рукою придушив безглузді й нещадні бунти, припинив хаос та анархію, посилив дисципліну чиновників і мас, навів лад у сфері державних фінансів. Франція зітхнула з полегкістю, бо нарешті запанував такий-сякий порядок, який, на відміну від «революційного порядку» якобінців, не зловживав «національною бритвою доктора Гільйотена». Одним із перших закликів нового глави держави до нації стали слова: «Нас повинно об’єднати те, що ми всі — французи, незалежно від походження».
Ставши першим консулом, Наполеон докорінно змінив державний устрій країни: 1800 року він провів адміністративну реформу, заснувавши інститут підзвітних урядові префектів департаментів і субпрефектів округів. У міста і села призначалися мери. Ця реформа надала можливість вирішити ті питання, за які відповідали місцеві органи влади і які раніше не змогла вирішити Директорія — збір податків і рекрутський набір. Тоді ж було засновано Банк Франції для зберігання золотого запасу та емісії грошей. 1801 року Наполеон уклав конкордат з Папою Римським, за яким Ватиканом було визнано нову французьку владу, натомість католицизм було проголошено релігією більшості французів при збереженні свободи віросповідання. 1802 року була створена система середніх шкіл — ліцеїв. Наполеон дозволив повернутися частині емігрантів за умови принесення клятви вірності Конституції. Нарешті, він зумів закріпити основні революційні завоювання: право на власність, рівність перед законом, рівність можливостей, покінчивши з революційною анархією. Головним тут, мабуть, стало закріплення прав селянської власності на землю, а також власності тих, хто купив під час революції так зване національне майно, тобто конфісковані угіддя емігрантів і церкви. Все це було кодифіковано у вигляді Цивільного кодексу, який було ратифіковано 21 березня 1804 року і який увійшов в історію як «Кодекс Наполеона», справивши величезний вплив на цивільне право континентальної Європи в подальшому.
І того ж 1804 року генерал Бонапарт став імператором Франції Наполеоном І, поставивши цим актом крапку на розвитку Великої Французької революції. Цікаво, що сам він не вважав себе її зрадником: мовляв, революція досягла своїх цілей, її основні завоювання закріплені, настала нова доба. Що ж, справді, революція не може бути перманентною, адже під час революційних подій соціальний організм розвивається в надзвичайному режимі максимального напруження всіх сил, однак тривалий час перебувати в такому стресі неможливо, суспільство виснажується і ризикує суїцидом. Натомість слід уміти сприяти сталому розвитку суспільства, забезпечувати державі спокій, гарантувати її безпеку, бодай якісь межі справедливої законності й порядку, особливо після революційного запалу. Об’єктивно нація замість революціонерів починає потребувати реформаторів та прихильників еволюції. Шлях Бонапарта — це використання можливостей авторитарного правління для здійснення назрілих соціальних трансформацій, коли перетворення здійснюються, може, й болісно, але швидко, кваліфіковано і без зайвого базікання, без нескінченних дискусій та демонстрації нерішучості. Такий тип влади особливо виправданий, коли країна перебуває в стані війни, революції, громадянського конфлікту, якихось інших випробувань. В історії людства можна знайти чимало подібних прикладів, коли військові лідери брали на себе відповідальність за державу. Однак ніхто з них не сягнув рівня Наполеона з його колосальним впливом на всю Європу і світ.
