10 січня багаторічний автор «Дня», друг нашої газети, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту історії України НАН України Станіслав Владиславович Кульчицький відзначив ювілей — авторові багатьох праць з історії України ХХ століття, відомих не лише в нашій країні, а й далеко за її межами, виповнилось 80 років. Щоправда, знаний в Україні історик не став навіть членом-кореспондентом Національної академії наук, хоч для нас у «Дні» він давно вже є академіком за неформальним рангом. Може, хтось із тих, хто впливає на це рішення, не може пробачити професорові радикального перегляду власних поглядів радянських часів, а «постмодерністська» молодь — навпаки, пам’ятає, що пан Кульчицький став відомим фахівцем саме за часів СРСР... Але, зрештою, не в тому річ.
Цю знаменну дату шанований учений зустрічає сповненим творчої енергії та нових інтелектуальних викликів, і це особливо тішить. Читачам «Дня» не треба представляти наукові здобутки професора Кульчицького — про що б не писав Станіслав Владиславович: про геноцидну природу Голодомору 1932-—1933 року, про тоталітарну «отруту», від початку приховану в доктрині марксизму, про витоки, перебіг й наслідки страшного експерименту, що його здійснили більшовики в Україні минулого століття, про проблеми становлення сучасної української державності — все це відзначається бездоганною переконливістю, науковою глибиною й вмінням бачити історію в усіх її суперечностях.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
«День» щиро привітав ювіляра й поставив йому кілька коротких запитань.
— Станіславе Владиславовичу, як Ви відчуваєте себе у день ювілею? Яким для Вас був рік, що минув?
— Зустрічаю свій день народження у праці, я зараз в інституті, на своєму робочому місці. Щодо 2016 року (це можна сказати і про новий, 2017-й), то він для мене минув під знаком 100-ліття Російської революції, яке наближається. Саме ювілею Російської революції, навіть не меншою мірою, аніж сотої річниці початку українських національно-визвольних змагань, котрі, як відомо, розтягнулись на чотири роки (можна датувати їх так — 1917—1921 роки).
Я прагнув осмислити внутрішню сутність, характер, рушійні сили й вплив Російської революції на революцію Українську. Я присвятив цьому (розпочавши здалека — із зародження марксистської доктрини та її генетичного зв’язку з більшовизмом) велику, більшу частину свого тритомного дослідження «Червоний виклик», працю над яким я завершив 2013 року. Що ж до минулого року, то, роздумуючи над перебігом Російської революції 1917 року, я ще більше зміцнився у думці: це була одна, цілісна, неподільна революція, а не дві (Лютнева і Жовтнева). Останню можна розглядати як ліву, екстремістську контрреволюцію під червоними прапорами.
Парадокс (навіть не знаю, яке слово вжити), але коли я прочитав указ Путіна про відзначення сотої річниці революції 1917 року в Росії, то я побачив, що й кремлівська верхівка теж вирішила офіційно визнати події того часу як єдиний процес (революція була лише одна). Зрозуміло, що мотиви такого підходу Путіна і його оточення є явно імперськими: «однакова шана» віддається і Леніну, і Денікіну, бо, мовляв, обидва вони «працювали задля великої держави Російської». Політична тенденційність такого підходу та його фальшивість є очевидною.
А найближчим часом (хотілось би у першій половині року) я завершую працю над книгою, яка фактично стане 4-м томом моєї монографії «Червоний виклик», де я розвиватиму висновки, що містились у цьому моєму дослідженні 2013 року.
— На вашу думку, якою є місія історика у сучасному суспільстві?
— Цю місію можна сформулювати так. Історик має осмислити минуле, і, як результат цього осмислення, знайти там ті тривкі явища й процеси, що впливатимуть на сьогодення і майбутнє. Тобто, справжній історик завжди є своєрідним «футурологом», бо він допомагає мислячій частині суспільства передбачити, що на нас чекає. Звичайно, це дуже непросто.
— Ви — дослідник українського ХХ століття. Як би ви могли стисло визначити, чим була ця доба для нашого народу?
— Це була епоха, коли український народ, його державність, національна ідентичність та культура нарешті були визнані в світі. Україна народилась. Але це коштувало нам колосальних, жахливих жертв. Дуже важко збагнути трагічний парадокс нашого часу: у центрі Києва поруч, по сусідству розташовані Парк Слави, де покояться люди, що загинули за Радянську владу, і Меморіал пам’яті жертв Голодомору, присвячений мільйонам і мільйонам людей, котрих ця ж сама влада умисно вбила. Отака наша Історія...
— Яку роль відіграла газета «День» у вашій науковій праці і творчому житті?
— Я недавно підбивав підсумки зробленого (хоч часу на це шкода — треба працювати) і підрахував, що з 900 оприлюднених мною публікацій (великих статей, коментарів, виступів на «круглих столах» тощо) близько 300, тобто третина, надруковані саме у «Дні». Ця цифра говорить сама за себе. Я співпрацюю з «Днем» вже 20 років і пишаюся цим. Чекайте на нові матеріали!
***
Редакція «Дня» від усього серця бажає ювілярові міцного здоров’я, невичерпної енергії і нових глибоких, цінних праць для нашої газети.
