Кадрові зміни є природними під час зміни влади в будь-якій державі. Особливо, в нинішньому українському випадку, коли владні зміни виявилися докорінними. Неочікуване переформатування влади в секторі безпеки відбулося оперативно. І як у парламенті, так і на ключових позиціях сектору безпеки ми бачимо переважно нові обличчя. Що це означає для самого чутливого сектору? І чи є тут підвищені ризики?
Те, що можна спостерігати в оновленому секторі безпеки, має певні свідчення намірів нових державних менеджерів розібратися в справах, і знайти при цьому свої власні підходи. Скажімо, секретар Радбезу Олександр Данилюк, хоча й не має суто безпекового досвіду, дуже активно працює з профільними експертами. Зокрема, в його найближчому оточенні представники спецслужб (зокрема СЗР) з величезним досвідом. Є робоча експертна платформа й з нещодавно утвореним УІБД. Водночас питання створення дієвого, результативного механізму для аналітичного супроводження й обґрунтування рішень, на мій погляд, це питання не лише потужних заступників і створення робочої командної ділянки. А ще й затребуваність із боку глави держави. Поки тут є підстави для запитань, оскільки кілька центрів впливу на Президента сьогодні конкурують, і досить відверто... Як на мене, саме РНБОУ мав би здійснювати найбільш важливі напрацювання в галузі трансформації сектору безпеки, й безпосередньо керувати реформами Збройних сил, ОПК, спецслужб. Чи відбудеться це в Україні, поки невідомо.
Парламентський профільний комітет, який до того ж отримав нову назву й нові повноваження (Комітет ВРУ з питань нацбезпеки, оборони та розвідки), також працюватиме по-новому. Якщо врахувати понад 300 зареєстрованих законопроектів та такі чутливі речі, як «переміщення» Нацгвардії, створення Плану оборони, майбутню реформу СБУ, організацію нагляду за діяльністю спецслужб, реформу розвідувальних органів, розбиратися прийдеться оперативно та досконально. Зустрічі УІБД з керівником Олександром Завітневичем та кількома представниками комітету надають підстави сподіватися, що налаштування на роботу та, зокрема, на бажання розібратися в досить складних справах до дрібниць є. Чи можна швидко набути досвіду, знань? Гадаю, так, якщо є відповідне налаштування на результат. Звісно, є дуже чутливі речі. Зокрема, спецслужби, Укроборонпром, збройний експорт. Наша експертна група неодноразово висловлювалася щодо підвищених ризиків значних і раптових змін на цих ділянках. Наприклад, змінити топ-100 керівників ОПК — висловлена ідея тепер уже гендиректора Укроборонпрому Айвараса Абромавічуса, — є, справді, вкрай ризикованою. Зокрема й тому, що робота спецекспортерів, які в складі держконцерну, зав’язана на дуже конкретних людей — в Україні та в конкретних іноземних державах. У окремих державах робота з підготовки крупних контрактів триває 3—5 років, і заміна команди може взагалі «обнулити» попередні надбання. Зрозуміло, можуть бути знайдені певні компроміси, коли, скажімо, топ-менеджер стає радником або консультантом... Тут знову стикаємося з суто людським чинником, бо комусь така зміна ролі прийнятна, комусь — ні...
Генеральний штаб та Міністерство оборони. Під час війни — ключова безпекова ділянка. Варто сказати, що експертне середовище позитивно сприйняло призначення генерала Руслана Хомчака на посаду начальника Генштабу. Важливим вважали не лише його бойовий досвід, а й погляди. Позитивно було сприйнято намір генерала «припинити застосування принципів ручного управління», «суцільну показуху і видавання бажаного за дійсне», зупинити «корупційні прояви» і «усунути наявні корупційні ризики». Ще більш вагома заява начальника Генштабу стосується готовності відомства розпочати системну роботу з місцевими владами в сфері створення потужної територіальної оборони держави. Пам’ятаємо, що за часів Петра Порошенка це було неможливим у принципі, натомість було розгорнуте будівництво на базі ЗСУ «маленької радянської армії». Дуже добре, що колишній голова Проектного офісу реформ при Міністерстві оборони Андрій Загороднюк, який щойно призначений міністром оборони, вже висловився щодо цього. А саме, йому приписують слова: «Маленька радянська армія не в змозі перемогти велику радянську армію» (тобто російську). Також важливо, що новий очільник оборонного відомства вже позитивно сприйняв ідею узяти орієнтир на створення в Україні «цифрової армії» (до речі, пропозиція УІБД), та зробити акцент на новітні оборонні технології, які будуть здатні захистити життя солдатів і офіцерів ЗСУ та наблизити Україну до перемоги — тобто остаточної відмови Кремля від воєнної агресії через завеликі прогнозовані втрати.
СБУ. Іван Баканов — дуже близька до Президента постать, «по духу». Кажуть, що більш близька, ніж Андрій Богдан, просто останній є неперевершеним у таборі «Зе» в питаннях вибудовування та реалізації «системних і перспективних ліній». Усі, і сам Президент Зеленський, добре розуміють, що не можна зволікати з перетворенням СБУ на спецслужбу... З усіма нюансами, про які тут немає сенсу казати. Тут, на жаль, міститься дуже чутливий ризик — через приховану спокусу конфлікт інтересів не розв’язувати. Можу помилятися, але здається, що саме наполегливе нагадування секретаря Радбезу Данилюка про необхідність реформи СБУ і призвело до певного прохолодження з боку глави держави. Може не до особистості секретаря, а до самого РНБОУ як центру впливу. Хоча де факто це одне й те саме...
Про розвідувальні органи варто сказати лише те, що вони потребують дуже суттєвого посилення. На законодавчому, кадровому, технічному й усіх інших рівнях. Амбіції України в питаннях розвідки ніколи не виходили за межі «невеличкої регіональної країни». А тепер вони мусять протистояти країні-монстру, де амбіції розвідок завжди були глобальними — як і мало бути в правонаступниці СРСР. Отже, в цьому контексті постать керівника СЗР та ГУР МОУ (про специфічну прикордонну розвідку не будемо поки дискутувати) буде питанням другорядним — до того моменту, поки Президент не усвідомить необхідність таких амбіцій. Поки при Радбезі (при Президенті) не буде створено Комітет з питань розвідки (але з обов’язковим доступом до глави держави самих керівників розвідок), поки не будуть прийняті рішення про необхідність роботи закордонних резидентур і офіційного визнання, що ТАК!, ми ведемо розвідку і в інших державах, хоча й не проти когось... І на останок: дуже важливо, щоб профільний комітет парламенту не загрався у контроль над діяльністю розвідок, бо за провали сплачують конкретні люди — роками в’язниці та й життям...
Ще про один елемент сектору безпеки — Національний інститут стратегічних досліджень. Його очолив генерал Олександр Литвиненко. Очолив резонно, бо попередній досвід на посаді заступника цієї ж аналітичної установи, а потім «п’ятирічка» в РНБОУ саме в ролі людини, що відповідала за ключові аналітичні документи та проекти рішень, як раз і створила підстави для того, щоб з’явитися як керівник такого незвичайного інституту. Це, до речі, єдина в державі установа, яка дотична та має стосунок до усіх, без виключення, безпекових напрямів — у сенсі наукового та аналітично-інформаційного забезпечення. Безумовно, потребує розбудови та розвитку, як і всі інші безпекові установи.
І все ж, ведучи розмову про призначення в секторі безпеки та про потенціал нових менеджерів, не відмовлюся від свого погляду: будь-яке відомство, хоч то військо, Служба безпеки або Укроборонпром, не може реформуватися зсередини. І через обов’язковий конфлікт інтересів, і внаслідок неминучої дії людського фактору. Центр змін має бути ззовні. Звісно, ним може бути й Офіс Президента України. Однак на цей час він не насичений відповідними кадрами для означених реформ. Тому напевно Радбез міг би бути оптимальною ділянкою для такого центру. За умов оперативної та вдалої роботи парламенту можливе якщо не все, то багато чого. Поки що найбільший ризик у середині оновленого сектору безпеки — внутрішня конкуренція та дещо різні погляди в топ-менеджерів на ключові елементи реформ. Однак будемо сподіватися, що компроміси знайдуться...
