6 жовтня Президент України зустрівся (як відзначалося, у «неформальній атмосфері») зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка — майбутніми істориками та їхніми наставниками — викладачами. Спочатку про позитивну складову вражень від цієї акції, яка відбулася з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського.
По-перше, не можна не вітати сам факт такої зустрічі. Глава держави слушно відзначив, що історики виконують особливо відповідальну місію під час інформаційної війни (по суті, інформаційної агресії), що розв’язала супроти нас Російська Федерація. «І головна зброя сучасного українського історика в цій боротьбі — це правда, це факти». З цим важко не погодитись.
По-друге, доволі важливою є така теза з виступу Петра Порошенка: «На відміну від агресора, нам не потрібно вигадувати історію». Адже ми «не крали ні в кого ані назви своєї країни, ані своєї історії, ані історичних героїв». Зауважимо, що «День» жорстко й давно відстоює саме цю думку, зокрема, в наших виданнях «Україна Incognita» (2002 р.), «Дві Русі» (2003), а особливо — «Сила м’якого знака» (2011), «Повернення в Царгород» (2015), «Сестра моя, Софія» (2016). Тим більше тішить, що цей «посил» прозвучав зараз (здається, мало не вперше в українській новітній історії на такому рівні) з вуст Президента.
По-третє, знаменними є слова Петра Порошенка: «Переконаний, історію України мають ретельно і в обов’язковому порядку вивчати усі українські студенти в усіх вишах. А для українських істориків нарешті настав час виходити з тиші наукових кабінетів й рішуче спілкуватися з широкою громадськістю». Це — цілком слушна думка. Лише три маленькі ремарки. А як щодо «виношених» у МОН України проектів скорочення навчальних годин на викладання історії у вишах? Ідея, слід розуміти, відкинута остаточно? Це по-перше. По-друге, як щодо фінансування гуманітарної науки в Україні, зокрема, історичної (як академічної, так і у вишах)? Реально рівень цих коштів є катастрофічно мізерним. І, отже, красиві слова лишаються красивими словами. І, нарешті, по-третє. «День» може відверто і без хибної скромності сказати про себе, що ми не «сиділи у тиші кабінетів», а, не розраховуючи на підтримку держави, проводили свою українську гуманітарну політику, потрібну суспільству. І робимо це вже 20 років. Ми прагнули зробити свій внесок у становлення громадянського суспільства в Україні (ще до 1999 року), прагнули «працювати з суспільством», доносити до людей європейські цінності у важкі роки авторитарної влади Кучми й Януковича, а в останні роки — прагнемо змінити наш національний характер. Бо якщо це не зробити — завжди при владі будуть політики, що зосереджені не на Україні, а на «великому мискоборстві» (Ліна Костенко), які прагнуть не змінити систему, а підлаштувати її під себе. Все сказане — жодною мірою не самопіар, а просто об’єктивні факти.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
І, нарешті, про не дуже приємні для «керманичів» з Банкової речі. Трагедія (це слово — не перебільшення) сучасної України в тому, що абсолютно, 100% правильні слова, сказані на вищому державному рівні, як і в даному разі (а критерії тут мають бути особливо жорсткими), не підкріплені реальними, цілком конкретними справами, неминуче (саме так!) ставлять під сумнів головне в цій ситуації — щирість. А, значить, і довіру до влади. Невиконані обіцянки (той самий популізм, яким грішить далеко не лише опозиція) девальвують красиві, чудові слова. Адже чимало людей все це пам’ятають.
Хотілося б згадати і про «культуру цитувань» тих, хто готував виступ Президента. Ці люди поставили главу держави у, м’яко кажучи, незручне становище. Адже вислів з промови пана Порошенка: «Історія — не вчителька, а наглядач, вона не вчить, а карає» — це пряме, цілковите запозичення відомої думки великого російського історика Василя Ключевського, без посилання на джерело... Не дуже втішний виходить контекст, якщо вдуматись!
«ПОЛІТИКАМ ПОТРІБНА СЕРЙОЗНА ІСТОРИЧНА ОСВІТА»
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Лекція Президента Порошенка була виголошена з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського, тож зрозуміло, що якась частина її стосувалася саме цього історика й політика. Важливим був, зокрема, акцент на тому, що Грушевський-історик «повернув» українцям анексовану Московією у часи Петра І частину нашого спадку — Русь. Недарма ж свою основну працю він назвав «Історією України-Руси»! Пригадую, в 1991-му, коли проголошувався Акт про незалежність, постало питання, як називатися нашій державі. Дмитро Павличко тоді вигукнув: «Україна!» А були й інші пропозиції, наприклад — «Республіка Україна». Хтось, здається, згадував і про «Україну-Русь». Хтозна, може, саме так, за Грушевським, було б найкраще. Тоді б зрозуміліше було для багатьох удома й за кордоном, чиїми спадкоємцями ми є. Бо ж, бачите, й досі не раз звучить з уст політиків: «Україна — молода держава...» А треба постійно нагадувати про понад тисячолітню історію нашої державності...
У лекції Президента була й «акуратна» критика вбік Грушевського-політика: мовляв, не треба робити з нього ікону; він жив у конкретних політичних обставинах, отже — мав свої ілюзії, допускався помилок... Ясна річ, допускався. А хіба нинішній Президент їх не допускається? Просто політикам треба бути готовим до того, що історія — суворий суддя, і не варто дивуватися (чи, тим паче, сердитися) коли й сучасники-співвітчизники щось кажуть критичного на їхню адресу. Не варто довіряти «свиті», яка каже «значительному лицу», що він найкращий і безгрішний. Тоді й помилок буде менше.
Грушевський, між іншим, був дуже амбітною, славолюбною людиною; він визнавав тільки перші ролі за собою, був схильний до інтриг. Так само й Винниченко. І Петлюра. Непомірні амбіції більших і менших вождів завжди вилазили боком для України...
А далі Петро Порошенко сказав не без іронії, що якщо вже за щось і дякувати Путіну, то за те, що він допоміг нам звільнитися від ілюзій щодо багатовекторності. А ось це вже дарма! Немає за що дякувати Путіну, навіть з іронією на вустах. Бо ж звільнятися від власних ілюзій краще без того страшного досвіду, що його здобуває Україна протягом майже ось уже трьох років. І краще обходитися без таких «помічників», як Путін. Просто політикам треба читати книжки. Зокрема — з історії України. Коли міністр оборони Полторак каже: «Хто б міг подумати, що Росія на нас нападе?», я найперше хотів би запитати міністра, які книжки він читав. Чи думав він над історією України хоча б останніх 400 років? Чи відомі йому слова Юрія Шевельова (багато-багато разів повторені на сторінках газети «День»!), про те, що серед трьох головних України найпершим ворогом є Московія (другий ворог — кочубеївщина, себто «п’ята колона», третій — провінціалізм)? Ці слова були написані ще в далекому 1954 році...
І чи доводилось йому (як, звичайно, й іншим українським політикам, — і мертвим, і живим, і ненарожденним) аналізувати хід і логіку ГІБРИДНОЇ російсько-української війни 1917—1920 років? Тоді теж більшовики у Москві заявляли: «Наших там нет! Это они между собой воюют: революционная украинская армия — и киевские националисты...». 12 лютого 1919 року, увійшовши в Київ, Щорс і не приховував того, що його загони озброїли, підготували до походу на Київ у Курську(!), і зробила це, звісно ж, «совєтская Россия»...
І так було завжди. Петро І — Єкатєріна ІІ — Лєнін із Троцьким — Путін — всі вони зліплені з одного імперського тіста. І змириться Росія з фактом існування держави Україна тільки після того, як сама розпадеться (а вона на це історично приречена). Так що набираймося духу, спокою не буде. Аж поки Росія не повернеться до «ісконних» розмірів Московії...
Кажу зараз про історичну азбуку, яка мала б бути й азбукою політичною. Жаль, що вона дуже повільно засвоюється нашими правителями різного часу й калібру. Політикам потрібна серйозна історична освіта. Без неї вони вкотре будуть дивуватися: «Хто б міг подумати?» І потім «дякуватимуть», що хтось із ворогів чогось нас навчив...
«БУДЬ-ЯКІ КРОКИ НАЗУСТРІЧ ВІТАЮТЬСЯ»
Кирило ГАЛУШКО, координатор громадського просвітницького проекту «Likбез. Історичний фронт» (як публічний історик стартував у газеті «День»):
— Що я особисто бачу в якості перспектив, виходячи зі сказаного Президентом: зараз є, на відміну від часів Ющенка, певні інструменти використання громадської активності істориків. Держава в цьому плані є неефективною, але є різні ініціативи, зокрема наш проект «Likбез. Історичний фронт», який може просувати ідеї через Громадську раду при Президентові України з питань національної єдності. Вочевидь, ми навряд чи отримаємо державні кошти чи щось таке, але це певна нормативна офіційна підтримка, звертання до відомств, примушування їх, щоб вони робили свою роботу. Тобто певні зрушення в цьому сенсі є. Такий рівень уваги дозволяє нам використовувати державні інститути і тиснути на них, щоб вони принаймні своєю байдужістю не зупиняли хороші громадські ініціативи. Будь-які кроки назустріч вітаються. Ми люди скептичні, жодних ілюзій не маємо. Але що мені приємно — на відміну від оригінальних уявлень президента Ющенка про історію України сьогодні не прозвучало нічого оригінального, тобто, наскільки я розумію, Президент спирається на нормальне експертне історичне середовище і не намагається чогось вигадати. Звертання до того, щоб історики активізували свою співпрацю з суспільством, не містило жодних пропозицій ідеологічного характеру чи настійливих рекомендацій. Тобто лише від активних істориків залежить, які будуть від них пропозиції, вимоги до держави, що задавати їй питання і чекати відповідей.
«КЕРМАНИЧІ МАЛИ Б КОРИСТУВАТИСЯ НАДБАННЯМ «Дня»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук:
— Про те, що Путін зробив «послугу» для України тим, що напав на нас і таким чином оголив свої наміри та продемонстрував хто є хто, я неодноразово висловлював в своїх статтях, які друкувались в газеті «День». Путін таким чином своєю агресією дійсно об’єднав український народ. Я можу зрозуміти Порошенка, адже він не фахівець і спирається на той матеріал, який йому готують спеціалісти, радники та помічники. Але інколи чиновники, які мають користуватись інтелектуальними силами і втілювати їх, самі ведуть себе як науковці. Часто така думка не є кваліфікованою.
Думки, які висвітлив Порошенко в промові на честь ювілею Михайла Грушевського, багато разів повторювались в газеті «День». Я б не хотів сильно критикувати Президента, адже вважаю, що він є тою особою, на яку у нас залишилась надія. Проте, на жаль, декларуються реформи, а фактично нічого не робиться. На кого сподіватися? Не варто виступати разом з усіма тими тролями, які огульно, з приводу і без приводу критикують Голову держави. Але є речі на які необхідно звертати увагу. В оцінці самого Президента, так як і в оцінці історії, ми всі маємо бути максимально відповідальними. «День» вже 20 років, скільки існує це унікальне видання, обирав історію, як зброю, а не як звичайний посібник для самоосвіти. «День» воює за істинну сучасну українську правду і істинну українську історичну правду. Саме тому вважаю, що керманичі мали б користуватись її надбанням і говорити про це. Для верхівки зрештою має наступити момент, коли треба називати речі своїми іменами. Зокрема те, що коїться на Донбасі необхідно називати війною, а не АТО.
Це торкається і багатьох інших історичних і сучасних аспектів. Інакше це закінчується тим, що Україна, яка стікає кров’ю, продає продукцію оборонного значення агресору. З таким підходом ми можемо втратити і державність. Адже ніщо не говорить про те, що Росія в своїх злочинних намірах зупиниться. Історія Давньої Русі зосереджена в Україні, на Київських пагорбах і про це дуже добре сказала, знову ж таки в газеті «День», Світлана Алєксієвич. Про ці вкрай важливі історичні екскурси розповідає і Бібліотека «Дня», зокрема в книгах «Сила м’якого знаку» та «Повернення в Царгород». Я не знаю іншого органу в нашій періодиці, щоб так прискіпливо і вірно звертав увагу на проблеми історії і уроки, які ми маємо міцно засвоїти. Це суцільна лінія «Дня». Дуже прикро, що Президент не звертає на це уваги, а якщо й звертає, то не посилається.
«ЦЕ МАЮТЬ БУТИ НЕ ПРОСТО СЛОВА»
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:
– На мій погляд, це подія визначна. Не можу пригадати, хто з попередніх президентів робив такі кроки. Вважаю це величезним позитивом нинішнього президента. Такі речі потрібні, тому що обидві сторони можуть вислухати один одного, висловити певні речі. Цей крок має величезне символічне значення. Адже що таке сьогоднішня політика – це завтрашня історія. Тому це робити треба. І дуже добре, що це було зроблено.
З іншого боку, історики, як і вся наша академічна братія, опинилися в дуже скрутному становищі. Тому що матеріально нас дуже підтискають, не створено жодних умов для спокійної роботи, всі змушені відпрацьовувати. Це впливає на якість досліджень. Цього року в низці академічних інститутів скасували аспірантуру. Як може жити науково-дослідницький заклад без підготовки нових поколінь дослідників? Владі треба посилити увагу до суспільних дисциплін, у тому числі до історії, бо без цього не буде ні справжньої культури, ні справжньої науки. Тобто це мають бути не просто слова. Поки що ми бачимо все навпаки. Академічні інститути змусили перейти на 50% оплати, всі написали заяви, ніби це добровільно, а насправді це серйозна проблема.
Підготував Валентин ТОРБА, «День»
