Днями в Бахмуті простилися з волонтером Артемом Мирошниченком, котрий активно допомагав українській армії. Артем помер від травм, яких зазнав унаслідок побиття 29 листопада. Вбили його за те, що спілкувався українською мовою в рідному українському місті. Журналістка Анастасія Федченко на своїй сторінці у Facebook повідомила: «На Артема страшно дивитися, на ньому немає живого місця». Знайомі Мирошниченка стверджували, що активіста побили підлітки 16 і 17 років, які займалися бойовими мистецтвами, за те, що він відповів їм українською. Зрештою цю інформацію підтвердив і начальник Бахмутського відділу поліції Ярослав Меженний. Підлітки були оперативно затримані. Прикметним є те, що один із підозрюваних на суді вимагав перекладача з української на російську. Мовляв, він не розуміє мову країни, в якій живе.
Насправді, небезпека бути носієм української мови на сході України існує дуже давно. Вона була і до війни. Спілкування українською мовою там часто означало те, що ти є «націоналістом». А щодо терміну «український націоналіст» одразу нав’язувалась асоціація з нацизмом, а отже чимось ворожим. Зрештою політика ненависті до всього українського (під маніпулятивною тезою про «дружбу народів») стала інструментом окупації. До танків і градів в Україну прийшла політика тотальної русифікації. Навіть, якщо звернутись до історії, сталінська так звана українізація була лише прологом для подальших репресій українства. І це вже не згадуючи про сумнозвісні Емський та Валуєвський укази царських часів.
Існує міф, що в «сім’ї» радянських народів кожній національності була дана можливість повноцінно розмовляти своєю мовою. При цьому забувають, що в Україні (тоді УРСР) українська мова викладалася з другого класу, а російська — з першого. Батьки могли відмовитися, щоб їхня дитина вивчала українську мову. «Уламки мови» в колись україномовних містах на Донбасі залишались тільки на поодиноких вивісках. А знайти газету українською мовою було майже неможливо.
У наш час проросійські сили підняли голову з другої половини 1990-х років, коли Донбас фактично став вотчиною представників Москви. Вони були очільниками ОДА, народними депутатами та лідерами партій, численними активістами, журналістами. Активно створювались осередки організацій типу «Русское наследие», яким надавались кращі офіси і до діяльності яких у влади ніколи не виникало жодних питань. Тому зовсім не дивно, що для подій 2014 року на сході був підготовлений відповідний ґрунт.
Не будемо забувати і про наших президентів. 1994 року Леонід Кучма активно загравав зі сходом та півднем з приводу надання російській мові статусу державної і захисту прав російськомовного населення, тим самим натякаючи, знову ж таки, на буцімто утиск останнього. І як уже було згадано, саме він перед наступними виборами призначив абсолютно проросійських очільників ОДА на Луганщині й Донеччині — одіозних Олександра Єфремова та Віктора Януковича. І перший, і другий, як відомо, зіграли в долі Донбасу й усієї України негативну роль.
Наступний міф — «притеснение русскоязычного населения». Особливий акцент на абсолютно брехливій і маніпулятивній фразі: «Нам запрещают разговаривать на родном (русском) языке». Масла у вогонь, безмовно, додавали і деякі начебто патріотичні політики, які своїми радикальними заявами стали образом такого «притеснения». Російська пропаганда ефективно використовувала й використовує їх задля створення міфу загрози від Української держави по відношенню до росіян, які мешкають в Україні. Таким чином, українська мова конкретними проросійськими силами штучно культивувалась на Донбасі як свого роду подразник, і це при тому, що населення регіону насправді спокійно ставилося до мови. Тобто ненависть до української мови в Донбасі культивувалася штучно. Можна сказати, що це є стратегічна програма в боротьбі Росії не лише за території України, а перш за все — за душі українських громадян.
* * *
Згадані два юнака-вбивці, один з яких ще в шкільному творі писав, що мріє стати кілером, є не просто прикладом асоціальної поведінки. Вони є образом тієї когорти антиукраїнського елементу, яку виховували на сході України десятиліттями. Саме такі, як вони, 2014 року взяли в руки автомати захищатись від вигаданих «бандерівців». Навіяні псевдопатріотичними гаслами, в яких розуміння Батьківщини було розмите, вони легко потрапляли в пастку ненависті та скоєння злочинів. Непогашений кредит, бажання наживи, експропріації, «віджиму» — все це лише доповнювало загальний портрет «революціонерів» і «захисників». А в їхній суті лежать портрети цих двох ще молодиків, але вже злочинців. Бажання пограбувати беззахисного чоловіка, помножене на ненависть до всього українського, в тому числі й мови, — це відкриті двері для «русского мира» на Донбасі. І не лише там.
Але ми маємо поставити чітке запитання як собі, так і правоохоронцям і зрештою владі: чому протягом особливо останніх шести років, коли триває війна Росії проти України, ми не можемо (чи не хочемо) створите умови, щоб україномовні громадяни почувалися безпечно на своїй землі, особливо на сході країни? Що ми всі маємо зробити, щоб подібних смертей більше не було?
Ця виняткова подія має стати винятковою для всього українського народу. А отже, крім щирих співчуттів та жалю щодо смерті Артема Мирошниченка, а також нарікання щодо утисків української мови на сході України, потрібно виробити чітку стратегію щодо її захисту і зрештою захисту й українських громадян — її носіїв. Раніше дорікали Міністерству інформаційної політики щодо неналежної роботи в цьому напрямку. Тепер новій владі, як-то кажуть, і карти в руки. Перш за все, це питання варто адресувати Уповноваженій із захисту державної мови Тетяні Монаховій, перша прес-конференція якої відбудеться у вівторок 10 грудня.
