Попри те що сьогодні вуличні акції в Україні перебувають на спаді (причин тут кілька, і головні, очевидно, пандемія коронавірусу та карантинні заходи), про них і їхній потенціал не варто забувати. Адже так склалося, що масові вуличні акції в Україні є чи не важливішим за вибори інструментом для впливу на владу. Політолог Роман Малко справедливо, як на мене, зазначає: «Якщо немає іншого легітимного способу захиститися від свавілля чи несправедливості або достукатися до високих кабінетів, то залишається єдиний варіант: іти на Майдан. Вуличний протест — останній доступний і дієвий мирний спосіб комунікації народу з владою». Тільки варто уточнити: відносно мирний, поки влада не переходить певні межі. А от із іншою тезою цього аналітика навряд чи можна погодитися, бо він зазначає, що «ані проросійські політсили, ані олігархічні політпроєкти ніколи не вміли цим користуватися, тому всі їхні спроби вивести людей на протест щоразу завершувалися печально». А як же з Кримом і Донбасом навесні 2014-го? Та й у Одесі й Харкові проросійські масові акції мали певні шанси на успіх, чи не так? Звісно, можна сказати: то були «несправжні», штучно спровоковані протести. Так, але серед їх учасників вистачало щирих адептів «русского мира» з їхніми ледь не молитовними закликами: «Путін, прийди!».
І взагалі: не варто недооцінювати проросійський політичний табір, який має в своєму розпорядженні колосальні медіаресурси, включно з Youtube, та потужні соціальні мережі. Тому сьогодні цьому табору не потрібно будувати масові громадські структури, без яких вулична політика ще донедавна була приречена на провал. А отже, як на мене, загроза такої собі «реконкісти Антимайдану» є реальною можливістю, яку не варто недооцінювати.
Утім, спробуймо розібратися в посутніх речах, пов’язаних із цією темою.
«Хто володіє вулицею і хазяйнує на ній — той є господарем країни». Ця максима, справедлива особливо для 1920 — 1930 років, актуалізувалася в останнє десятиліття. Під час революційних подій у Російській імперії чинник вулиці ще не встиг стати настільки важливим — точилася світова війна, і вирішувала все озброєна маса; кому вдавалося повести бодай частину її за собою, розклавши чи ще якимось способом нейтралізувавши іншу, нехай і більшу, той і вигравав. А от далі, в мирні часи в державах з демократичним ладом (далеко не завжди досконалим, але все ж демократичним) чинник вулиці став надзвичайно важливим. Власне, Вулиці з великої літери, оскільки йшлося про міський публічний простір; кому вдавалося завоювати та втримати його, той отримував вирішальні важелі впливу на державні інститути, бодай за них і голосувала більшість виборців. Але виборець — це ще не суб’єкт Вулиці, готовий і в дощ, і в спеку діяти на ній і мирними, і напівмирними засобами, а в разі потреби — йти на барикади та на штурм урядових установ.
В Італії початку 1920-х комуністи програли Вулицю чорносорочечникам Муссоліні, зосередившись на захопленні та радянізації підприємств. У Німеччині три потужні політичні сили, які мали сотні тисяч бойовиків у своїх воєнізованих формуваннях і виступали під різними варіантами червоних прапорів, змагалися за Вулицю: комуністи, соціал-демократи та націонал-соціалісти. Перемогли останні, і не тому, що перебували, як твердили потім радянські підручники, «на службі монополій», а тому, що Комінтерн і особисто Сталін оголосили головним ворогом соціал-демократів, названих «соціал-фашистами». В усіх ударною силою були ветерани світової війни та студентська молодь, а також безробітні. Всі не гребували жодними засобами, проте нацисти виявилися успішнішими; можливо, тому, що не керувалися директивами з-за кордону, як комуністи, та не мали над собою нерішучих партійних вождів, як-от соціал-демократи після смерті Фрідріха Еберта. В багатьох інших державах того часу — від Австрії до Чилі — відбувалися схожі процеси. А от у Туреччині Мустафа Кемаль Ататюрк звів чинник Вулиці до нуля: він кілька разів у відповідь на заклики демократичної Європи починав лібералізацію свого режиму, і щоразу турецька Вулиця підіймала зелені прапори радикального ісламу та вимагала відновлення халіфату, тож армія знов і знов змушена була діяти рішуче, щоб країна продовжувала й далі йти шляхом авторитарної (але ефективної!) модернізації.
Після Другої світової війни чинник Вулиці як один із вирішальних також неодноразово виникав у політичних подіях у різних частинах світу. Кремль його вповні оцінив, але... Тільки в одній із європейських держав, окупованих під маркою «визволення» Червоною армією, він дійсно спрацював — 1948 року в Чехословаччині, де ще до війни існувала сильна компартія, а під час війни та після неї комуністи посідали ключові посади в уряді та війську. А от у Польщі та Угорщині 1956 року він спрацював у зворотному боці: народну революцію в Угорщині Москві довелося душити танками, пішовши, втім, на певні поступки місцевим комуністам-реформаторам, очолюваним Яношем Кадаром, які збудували такий собі напівринковий «гуляшевий соціалізм», а от у Польщі Хрущов завбачливо відступився: обраний очільником компартії недавній в’язень місцевої філії КҐБ Владислав Гомулка заявив, що готовий у разі силових заходів із боку Кремля роздати зброю робітникам і підняти на бій Військо Польське. Тож польська Вулиця змусила комуністів-ортодоксів відступити, ліквідувавши колгоспи, дозволивши певний приватний сектор і запровадивши, як тоді казали, «обмежену здоровим глуздом свободу слова»; в підсумку Польща перетворилася на «найвеселіший барак соціалістичного табору». І ще кілька разів по тому польська Вулиця показувала свою силу, змушуючи владу відступати, аж поки не зумовила на загал мирне подолання тоталітарного ладу та проведення швидких й успішних економічних реформ.
У західних демократіях чинник Вулиці в повоєнний час також неодноразово впливав на державну політику. І позитивно, і негативно — як-от у США в 1968 році, коли на вбивство адепта ненасильницької боротьби проти расової дискримінації Мартіна Лютера Кінга певна частина чорношкірого населення відповіла погромами та вбивствами, потоптавши тим ідейну спадщину Кінга. З 1960-х, а особливо 1970-х на політичну арену активно вийшла плебейська, радикально-популістська Вулиця, спершу переважно в Латинській Америці, а потім у Азії й Африці. Втім, це окремі сюжети; тут же хочу зазначити, що в певних ситуаціях Вулиця здатна відігравати настільки реакційну роль, бути промотором такої суспільної деструкції, яка в певному сенсі перевищує те, що чинили борці за ті чи ті різновиди тоталітарного соціалізму в 1930-х. І тоді, якщо в країні відсутні віддані закону силові структури, настає хаос, а за ним — час панування крайньої реакції. Класичний, як на мене, приклад цього — ісламська революція в Ірані, яка в сенсі історичного прогресу є взірцево-показовою контрреволюцією, яка неминуче вилилася і ще виллється в масові людські гекатомби як усередині країни, так і ззовні.
А чи не зупинилася (а то й відкотилася до необрежнєвізму чи неосталінізму) б перебудова, якби не чинник Вулиці, на якій майже безроздільно в 1989-1991 роках панували реформаторські сили? Чи відновила б Україна незалежність? Як на мене, це риторичні запитання. Проте на що слід зважати: тільки-но в силу різних причин послабшала вулична активність прихильників змін, як у публічний простір вийшли інші сили; в Росії 1993 року Вулицю спробували захопити так звані червоно-коричневі, тобто прихильники повернення до тоталітаризму та відновлення СРСР, а в Україні — виведені на протести «червоними директорами» шахтарі Донбасу. Звісно, для всього цього були вагомі об’єктивні причини, передусім перманентна економічна криза, різке падіння і без того невисокого життєвого рівня більшості населення, проте не слід забувати про суб’єктивний чинник, про нездатність прогресивних сил спрямувати вуличні протести в належний бік (скажімо, в Україні — проти «червоних директорів» і новонародженого «донецького клану»). Хай як дивно, а серед опонентів режиму Путіна є диваки, які вважають, наче в Росії демократія загинула в жовтні 1993-го внаслідок силових акцій проти «червоно-коричневих», зокрема, обстрілу з танків Білого дому в Москві. Та невже ж — уявімо собі такий перебіг подій — силова ліквідація штабів комуністів і нацистів на початку 1933 року в Німеччині була би «кінцем демократії»? І невже генерали Руцкой із Макашовим у Росії могли стати гарантами розвитку демократії, а не її могильниками? Ні, насправді силові заходи проти диктату Вулиці, коли нею опановують тоталітарні сили, якраз і є (нехай вимушено жорсткими та жорстокими) запоруками прогресу...
Ну, а те, що діється сьогодні в США, де контрольована кількома десятками тисяч заздалегідь підготовлених бойовиків й «активістів» Вулиця поставила себе над Конституцією, над державною та судовою владами, над правами людини, мало би стати предметом окремого розгляду. Найсумніше те, що тамтешні погроми, акти вандалізму та переслідування інакодумців нерідко на Заході порівнюють (із «найкращих міркувань»!) з українською Революцією Гідності — мовляв, ви скидали пам’ятники Леніну, а ми — Вашингтону та Джефферсону з тих самих причин. Хоча порівнювати варто, як на мене, слід з ісламською революцією в Ірані. І не лише з нею. Згадайте-но, в чиєму політичному лексиконі в 1930-х домінувало слова «раса», відтак — боротьба за права «гнобленої» раси проти раси «гнобителів»? Отож бо. Як бачимо, чинник Вулиці за певних обставин здатен поставити під загрозу здобутки навіть взірцевої демократії, не кажучи вже про таку недолугу, як українська.
Народний депутат восьмого скликання Ігор Луценко нещодавно приречено написав, що олігархічна система перемогла «великих, середніх та дрібних українців, витіснивши з країни чи у внутрішню еміграцію, вигнавши беззмістовністю з фронту і безнадійністю з волонтерства». Як на мене, не все так погано в нашому домі, але певні тенденції тут вловлені правильно. Отже, можна не сумніватися, що сили проросійського реваншу вкупі з частиною олігархів за активної участі низки масмедіа та інформагенцій спробують запанувати на Вулиці та перетворити її на знаряддя повного й остаточного приборкання чинної влади. На відміну від платних безідейних «тітушків», настають часи оплачуваних, але ідейних (принаймні деякої частини) претендентів на роль «господарів Вулиці». Чи зможуть патріотичні сили України полишити чвари, подолати апатію та перемогти в борні з силами неототалітарної деструкції? Ось у чім питання.
