Нове для читача словосполучення «конституційний панукраїнізм» відображає спробу знайти науково обґрунтовані відповіді на запитання про те, як на основі міжнародного права і Конституції України захистити суверенітет і територіальну цілісність України.
У складних словах «пан» (з грецької) означає «усе», «увесь», «те, що охоплює все», «той, що стосується всього», тобто — «всеосяжний». Воно вживається у відомих концепціях добровільного взаємовигідного єднання різних народів: панамериканізму, пан’європеїзму, пангерманізму, панісламізму, пантюркізму та інших.
Конституція України повністю відповідає вимогам міжнародного права. Вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Саме тому конституційний панукраїнізм повинен стати науково обґрунтованою ідеологією розбудови держави, а її лейтмотивом — «зміцнення громадянської злагоди на землі України», як це записано у преамбулі Конституції.
Наведене у «Вікіпедії» визначення «панукраїнізму» як ідейно-політичного руху «українськомовного населення, яке обстоює історичну, економічну та культурну цілісність народу України, виражає гегемонію українського населення в ній» є антиконституційним та шкідливим для державотворення. Воно суперечить Конституції України і не дає відповіді на ключове запитання: як нам згуртувати громадянське суспільство для захисту, розбудови і зміцнення суверенної держави? Не можна відчужувати російськомовне населення та представників інших національних меншин від державотворчих процесів. У Декларації про державний суверенітет України (1990) та чинній Конституції (1996) записано, що Український народ — це «громадяни України всіх національностей».
Після проголошення незалежності України у нас утворився ідеологічний вакуум. Комуністична ідеологія відійшла, а націоналізм не дістав науково обґрунтованого потужного розвитку, адекватного новим реаліям. Народний Рух України за перебудову, кінцевою метою якого було здобуття державної незалежності, втратив свій вплив на процеси державотворення і перетворився на вузькопартійний проект.
Необхідні концептуальні зміни у світоглядній конструкції процесу державотворення, перенесення запеклої боротьби політичних опонентів (патріотів, псевдопатріотів та відвертих українофобів) із сфери безглуздого піару та популізму до наукового осмислення нинішньої військово-політичної ситуації та реального обстоювання інтересів держави.
Український народ мусить самоорганізуватися в новий панукраїністичний активний всенародний рух для контролю над владою та суворого дотримання всіма громадянами норм Конституції України. Він не менш потрібен сьогодні, аніж Народний Рух України напередодні незалежності.
Для створення такого ж за масовістю всенародного руху для захисту і розбудови Української держави необхідно опрацювати науково обґрунтовану й усім зрозумілу (мотивовану особистими інтересами всіх та кожного) ідеологічну платформу єднання громадян України всіх національностей, незалежно від їхніх політичних поглядів, мови, віросповідання, статі, віку, майнових статків та інших критеріїв.
Мусимо визнати, що українська наука з різних причин самоусунулася від процесів державотворення. Як наслідок, ми не маємо наукового пояснення процесів і тенденцій, які на 30-му році незалежності України призвели до критичної ситуації, коли Україна вкотре у своїй історії опинилася перед загрозою втрати суверенітету.
У даній сфері все віддано на відкуп політичним слугам олігархів та місцевим представникам російської пропаганди, які під виглядом боротьби за мир і добробут людей насправді руйнують нашу державність.
Фундаментальна підготовка консолідуючої ідеології державотворення повинна стати першорядним завданням Національної академії наук України. Таке невідкладне завдання мусять поставити перед собою новообрані президент та президія НАН України. Держава (як інституція, як феномен) повинна стати об’єктом міждисциплінарних досліджень з боку політологів, етнополітологів, дипломатів, юристів, істориків, економістів, демографів, географів, філософів та представників інших наук.
До науково-аналітичної роботи з обґрунтування концепції та доктрини модерного конституційного панукраїнізму доцільно залучити профільні установи НАН України: насамперед інститути двох відділень НАН України — відділення історії, філософії та права й відділення економіки, а також відповідні кафедри провідних університетів. Варто також ставити питання про відкриття окремого інституту проблем державності НАН України, оскільки Інститут держави і права НАН України цих функцій не виконує, а також утворити наукову раду з проблем державності при Президії НАН України. В тісному партнерстві з РНБО наукова рада з проблем державності НАН України повинна розробити спеціальну програму комплексних міждисциплінарних досліджень розбудови держави і здійснювати координацію таких досліджень.
Вихідною науковою базою для формування ідеології конституційного панукраїнізму мають стати багатовікова історія українського державотворення з урахуванням букви й духу таких документів, як Конституція Пилипа Орлика (1710), Конституція УНР (1918), Декларація про державний суверенітет України (1990), теорія і практика міжнародного права. Слід взяти на озброєння всі концепції, які сприяють єднанню різних народів і досягають своєї мети.
Понад 300 років тому постала теорія панамериканізму, яка відображає спільність інтересів народів усіх країн американського континенту (Північної та Південної Америки) — таких різних за національністю, мовами, ментальністю, релігійними та іншими поглядами. Панамериканізм відігравав і продовжує відігравати важливу геополітичну роль. Видатний американський політолог Збіґнєв Бжезінський у своїй останній праці «Стратегічне бачення» (2012) наголошує, що населення багатонаціональної Америки є сьогодні «національно згуртоване» і в США немає жодних проявів сепаратизму. Слід глибоко замислитися, чому сепаратизм має місце в Україні. І вживати відповідних системних заходів для усунення причин цього негативного явища.
Необхідно також дослідити ідею пан’європеїзму, яка виникла після Першої світової війни і є політико-правовою доктриною інтеграції європейських країн. Як відомо, пан’європеїзм розвивається і сьогодні — в контексті дискусій про поточний та майбутній статус і політику багатонаціонального і багатомовного Європейського Союзу.
Особливу вагу для формування ідеологічного світогляду конституційного панукраїнізму мають вивчення, аналіз і наукове узагальнення культурного та політичного руху пангерманізму, який сформувався на початку ХІХ ст. і призвів до об’єднання Німеччини (1871 р.) в єдину потужну державу під проводом Отто Бісмарка.
Одним із наслідків Другої світової війни виявилось тимчасове послаблення впливу пангерманізму, подібно до того, як Перша світова війна призвела до занепаду панславізму. Націоналізм і пангерманізм були заборонені, оскільки вони злочинно використовувались нацистами. Відродження цієї ідеології та друге возз’єднання Німеччини на ідеологічних засадах пангерманізму відбулося в суворій відповідності до Конституції ФРН 1949 р., уже за Гельмута Коля 1990 р.
Нашому багато в чому неоднорідному суспільству потрібна об’єднавча за метою, мирна, центристська ліберально-демократична ідеологія конституційного панукраїнізму, яка має сприяти самоорганізації всенародного руху за розбудову, захист і зміцнення суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави згідно з Конституцією України (статті 1, 17, 24, 65).
До речі, взірцями практичної реалізації ідеї конституційного панукраїнізму для нас є Фінляндія та Ізраїль. Названі країни перебували свого часу в набагато гіршій ситуації, ніж Україна сьогодні. Але вони зуміли вистояти завдяки єднанню еліт і населення.
Багато важать для цього також вивчення й використання ідеології гандизму, яка за часів Махатми Ганді посприяла визволенню Індії мирним шляхом.
В Україні сьогодні потрібно здійснювати активне системне виховання патріотизму і гордості кожного громадянина за свою державу. Від наймолодшого до найстаршого, як це має місце, скажімо, в США, Ізраїлі, Литві, Латвії, Польщі, Угорщині та інших країнах.
Безумовно, успішність виховного процесу пов’язана з підвищенням комфортності життя та рівня економічного добробуту людей. А для цього необхідно передусім здійснити законодавче обмеження олігархічних монополій, як великого економічного зла для України. Запровадити справедливу приватну власність і націоналізувати стратегічні об’єкти в енергетичній сфері, металургійній, феросплавній, титановій, коксохімічній та інших галузях промисловості. Підприємства цих галузей, як і життєво важлива інфраструктура, досі не модернізовані. Олігархи, не вкладаючи своїх коштів, безпідставно одержують високі прибутки за рахунок державних дотацій. Це призводить до девальвації гривні й зубожіння населення і є однією з причин масового незадоволення людей рівнем життя.
Невід’ємною складовою ідеології конституційного панукраїнізму, яка дійсно може вивести Україну із рецесії й спрямувати її на шлях сталого розвитку, має стати екологічна безпека. Її не можна ігнорувати, оскільки в умовах глобалізації, зміни клімату, пандемії коронавірусу, лісових пожеж, повеней та інших екологічних лих вона стає щораз гострішою. Екологічні загрози є спільними для всіх, і вони об’єктивно стають життєво важливим чинником єднання нації (детальніше про це у статті автора «Екологічний імператив як об’єднавча ідеологічна платформа всіх політичних партій України» / «День» № 104, 19 червня 2012 р.).
Наука ще не розкрила глибинних причин нинішньої критичної ситуації. А ситуація породжена тривалою гібридною війною, спрямованою, в першу чергу, на запаморочення суспільної свідомості.
Використовуються різні вигадані причини. Наприклад, спекулювання мовною проблемою, якої в Україні де-факто не існує. Адже Конституція України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України (ст. 10). Для серйозних дискусій з цього приводу немає жодних підстав.
Немає жодної потреби і в проведенні «конституційної реформи в Україні» та ухваленні «постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей», як цього вимагають юридично сумнівні мінські домовленості. Стаття 25 Конституції України гарантує «право змінити громадянство», а ст. 33 — «право вільно залишати територію України», а також «в будь-який час повернутися в Україну». Така норма передбачена також Загальною декларацією прав людини ООН (1948). Таким чином, громадяни з російськими паспортами можуть без жодного ризику переїжджати на проживання в Росію і повертатися в Україну. У спільних інтересах усіх і кожного, хто на законних підставах проживає на території України, є дотримання норм Конституції, розбудова цивілізованої держави та її зміцнення.
Переконливим фактом є і те, що жодної насильницької українізації (якої так панічно бояться проросійські агенти) в Україні немає. Росія використовує російськомовне населення Донбасу (та інших регіонів) як засіб реалізації своїх імперських інтересів.
Істину ж відображають конкретні цифри і факти. Історична доля людей, які проживають на території Донбасу і в Криму, склалася таким чином, що вони належать до громадян України. І це був їхній вибір. На Всеукраїнському референдумі 1991 р. за незалежність України проголосувало 83,90% населення Донецької, 83,86% — Луганської областей, 54,19% — в Автономній Республіці Крим, 57,07% — у місті Севастополі. Загалом на Всеукраїнському референдумі за незалежність проголосувало 90,32% громадян України. На той час українці мали різний політичний світогляд, але вони об’єдналися на підставі спільних інтересів заради свого майбутнього.
Будемо говорити правду. Війну в Україні веде не населення окремих районів Донецької та Луганської областей. Це не внутрішній конфлікт, як стверджує російська пропаганда. Західні держави мусять усвідомити, що війну проти України веде Росія. І не лукавити. Бо ця війна загрожує також і їм безпосередньо. Вона становить передусім небезпеку для Євросоюзу.
Згадаймо, що радянсько-фінська війна (1939—1940 рр.) називалася в офіційній радянській історіографії «збройним конфліктом на кордоні з Фінляндією» (за участю 450-тисячної армії з боку СРСР. — Ю. Т.). А після того, як Ліга Націй визнала СРСР агресором і виключила його зі свого складу, цей конфлікт став називатися «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». Як бачимо, визначення дуже схожі на сьогодні вживані РФ терміни щодо «внутрішнього конфлікту в Україні».
МЗС України мусить нагадати ООН — правонаступниці Ліги Націй і країнам Євросоюзу, що мир в Україні — це гарантія миру в Європі та світі, й чітко поставити вимогу про визнання так званого збройного конфлікту на Донбасі фактом російської агресії.
У Конституції України (ст. 17, абз. 6) записано, що «на території України заборонено створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом». На якій підставі (абсолютно безкарно) виникли незаконні збройні формування в ОРДЛО? Які мирні переговори можуть відбуватися з представниками конституційно заборонених збройних формувань?
Мінський переговорний процес явно вичерпав себе, оскільки є прямим порушенням не лише Конституції України, а й Статуту ООН, Загальної декларації прав людини та інших міжнародно визнаних документів. Його необхідно перенести із Мінська в Будапешт, підвищити рівень офіційних учасників переговорів (як мінімум — міністри закордонних справ). В основу нових домовленостей про справжній мир в Україні необхідно покласти Будапештський меморандум 1994 р. про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та добровільну відмову від третього у світі за потужністю арсеналу ядерної зброї.
У Будапештському меморандумі підтверджено зобов’язання великих ядерних держав «поважати незалежність і суверенітет та чинні кордони України» (п. 1 Меморандуму) і запевнення про те, що «жодна їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України» (п. 2 Меморандуму).
Чи не видається абсурдною та сміхотворною заяложена теза про те, що Будапештський меморандум не має характеру міжнародно-правових зобов’язань? Адже Будапештський меморандум, який підписали президент Росії, лідери США і Великобританії (а згодом до них приєдналися лідери Франції та Китаю), необов’язковий, а мінські домовленості, які підписали маріонетки Кремля, де-факто нелегітимні особи, — обов’язкові!
Лідер партії «Сила і честь» Ігор Смешко фахово й аргументовано стверджує, що Будапештський меморандум належить до юридично обов’язкових документів згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (Україна приєдналася до Конвенції 14 квітня 1986 р.).
Щоб з’ясувати правомірність аргументів Ігоря Смешка та деяких інших проукраїнських політиків, МЗС України необхідно звернутися до Міжнародного суду ООН із запитом щодо офіційного тлумачення статусу Будапештського меморандуму та Мінських домовленостей під кутом зору міжнародного права.
Міжнародна політика України має здійснюватися з огляду на стратегічне бачення розвитку великої європейської держави — одного із засновників та члена ООН, яка за територією є найбільшою державою в Європі, розташована в надзвичайно вигідному географічному положенні, має найбагатші землі та потужні природні ресурси, населена винятково працьовитим народом.
Шлях до цього — сумлінне дотримання чинної Конституції. Нинішня військово-політична ситуація виникла, переважним чином, внаслідок порушення норм Конституції України.
Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським, а не місцевим референдумом (ст. 73 Конституції). Отже, «референдум» у Криму був антиконституційним. Згідно з Конституцією, до повноважень Автономної Республіки Крим належить організація та проведення тільки місцевих референдумів (ст. 138, п. 2). Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території (ст. 132). АРК є невід’ємною складовою частиною України (ст. 134). Нормативно-правові акти АРК не можуть суперечити Конституції і законам України (ст. 135).
До речі, за порушення зазначених статей Конституції України ніхто не поніс юридичної відповідальності й не постав перед судом. Ані з керівництва АРК, ані з представників центральної влади в Києві. Наразі не було таких вимог і з боку громадянського суспільства. Власне кажучи, не було народного контролю за дотриманням конституційних норм. Це потрібно рішуче виправляти.
Не можна забувати, що нелегітимність кримського «референдуму» підтвердила також Генеральна Асамблея ООН у Резолюції «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262. У Резолюції міститься заклик до міжнародного співтовариства не визнавати жодних змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі результатів цього «референдуму». Дивно, чому Україна до цього часу не подала позовної заяви до Міжнародного суду ООН? Чому на цю Резолюцію немає належної офіційної реакції МЗС України і не вжито відповідних заходів? Чому зазначену Резолюцію разом з Будапештським меморандумом не взято до уваги в мінському переговорному процесі?
МЗС України мусить негайно звернутися в ООН і до країн, які можуть нас підтримати, про перенесення місця проведення мирних переговорів до Будапешта. Хтось каже, що мінським домовленостям немає альтернативи і без них не буде миру. Така цинічна думка не може сприйматися українським народом всерйоз. Мінські домовленості в принципі не можуть забезпечити мир. Саме без них і може настати мир в Україні та Європі. Згадаймо історичні паралелі: аншлюс Австрії гітлерівцями та анексія Криму, окупація Чеських Судет з німецькомовним населенням та окупація частини Донбасу з переважно російськомовним населенням.
Історія повторюється, але, на жаль, не вчить. Над нинішньою військово-політичною ситуацією в Україні повинні глибоко замислитися й адекватно діяти не лише влада (і навіть не стільки влада), а й весь український народ.
Ґрунтовне наукове опрацювання ідеології конституційного панукраїнізму забезпечить створення платформи для об’єднання всіх проукраїнських партій у Всеукраїнський рух «Злагода», який має стати провідною течією в українській політиці. Така політична сила матиме свою чітку ідеологічну позицію, на відміну від нинішніх політичних партій, які не мають жодної ідеології або імітують якусь із них, наприклад комуністичну.
Можливо, колись історики скажуть, що ідея конституційного панукраїнізму зародилася у 20-х роках ХХІ століття як реакція на агресію північного сусіда щодо анексії українського Криму та окупації частини Донбасу і як відповідь на нинішню масовану кремлівську пропаганду «русского мира» та «великої Росії». Історична аналогія мала місце в ХІХ ст., коли об’єднання Німеччини відбулося завдяки згуртованості народу і реалізації концепції пангерманізму у відповідь на війни Наполеона заради розширення «великої Франції».
Масові, ефективні й зрозумілі форми поширення панукраїнізму серед усіх верств населення в усіх регіонах України допоможуть згуртувати всі етноси, які проживають на території України, допоможуть дати гідну відсіч агресорам, які зазіхають на територію нашої держави, сформувати монолітне громадянське суспільство, яке житиме в добробуті і взаємній повазі один до одного.
Народ мусить взяти під свій контроль діяльність і бездіяльність влади в питаннях національної безпеки та конструктивної розбудови держави, як цього вимагає Конституція України.
За умови досягнення громадянської злагоди всенародний рух за порятунок державності на засадах конституційного панукраїнізму може і повинен у цей історично складний час надійно захистити суверенітет України, зміцнити її оборонний, економічний, ресурсно-екологічний та інтелектуальний потенціал, вивести на шлях сталого розвитку.
