У вівторок цього тижня в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України імені І.Ф. Кураса відбулася презентація збірника документів «Організація Українських Націоналістів у Польщі в 1944 — 1950 роках. Ліквідація керівних структур». Це вже дев’ятий том, який створений завдяки праці україно-польської робочої групи науковців. Ця група існує з 1996 року. Новітні історичні часи стали для її роботи і сприятливими, і невтішними. Адже політична кон’юнктура в обох країнах не завжди сприяла об’єктивному дослідженню наших відносин. Вступ Польщі до НАТО, за визнанням присутніх на презентації, в певний час загальмував розкриття і дослідження відповідних архівних документів (і тут знову далася взнаки роль Москви). Не додало активізації процесу і президентство Віктора Януковича в Україні. Як бачимо, око Москви постійно переслідує наші взаємини. Та поступова робота на рівні архівів спецслужб двох країн тривала. Важливий момент — цього разу (в ІХ томі) йдеться про дослідження діяльності українських націоналістів не просто на теренах сучасної України, але й у Польщі в період після закінчення Другої світової війни. А це значить, що мова йде про боротьбу кількох різних сил — радянських спецслужб, польських спецслужб та українського підпілля, а отже ОУН та УПА (підкреслимо, що науковці зазначають: це дві окремі, хоч і частково споріднені, організації). В цій надскладній комбінації розсекречення документів з обох сторін (про російську годі й казати) має надважливе значення, адже тоді стає зрозумілим, що тодішню конфронтацію між українцями і поляками не можна розглядати без СРСР. Що, в принципі, вже на той час не було чимось новим...
На цю тему «День» поспілкувався з головним науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса та багаторічним учасником Українсько-Польської робочої групи, професором, доктором історичних наук Юрієм ШАПОВАЛОМ.
«У НАШІЙ СПІЛЬНІЙ РОБОЧІЙ ГРУПІ УКРАЇНЦІВ І ПОЛЯКІВ МИ КУЛЬТИВУЄМО ПОВАГУ ДО НАУКИ І НЕУПЕРЕДЖЕНОСТІ»
— Коли йдеться про рубіж перетину радянської армії відповідного польського кордону під час звільнення земель від нацистської Німеччини, то тут виникає безліч нюансів, які потребують уточнення і ґрунтовного пояснення. Адже насправді під «звільненням» малася на увазі й чергова окупація Польщі, але вже радянською владою. Тож чи могли польські спецслужби не залежати від спецслужб радянських?
— В жодному разі. Абсолютно з вами в цьому погоджуюся. Ці органи були залежні від Москви, і їхні свідчення цілком в дусі радянської позиції.
— Чи визнають польські дослідники, що мова йде не про докорінно польські документи, а саме про прорадянські документи?
— Треба розуміти відмінність ситуації. Всі документи польської спецслужби до 1989 року (тобто польської саме комуністичної спецслужби) містяться в Інституті національної пам’яті Польщі. На цей момент це абсолютно доступні дані, включно з оперативними документами. З нашої сторони існує галузевий державний архів Служби безпеки, і тут назва говорить сама за себе. Але у нас є закон, згідно з яким ці документи з 1917 до 1991 років мають перейти в Український Інститут національної пам’яті. В наших оприлюднених документах існує чітка фіксація, що документи, які використовуються з польської сторони того періоду, є саме документами радянської Польщі.
— Як ви знаходите компроміси в роботі з поляками? Всі розуміють, що українець — то українець, а поляк — то поляк, і у всіх є свої образи, своя пам’ять, часто небажання порозумітися. Подібні комісії, як у вас, зрештою, можливо, й можуть дати спільний знаменник.
— Я входжу в міждержавну комісію на рівні міждержавної структури. Вона створена на рівні Міністерства закордонних справ наших країн. Окрім того, входжу до Форуму істориків України і Польщі, де я є співголовою і головою української сторони. Одна справа, коли в якійсь комісії чи будь-якій іншій структурі є політики або люди різних вподобань та професій, а інша справа, коли там є саме науковці. Звичайно, науковці теж бувають різні, але в нашій групі українців і поляків ми культивуємо повагу до науки і неупередженості. Це наш базис. Ми не редагуємо та не переакцентовуємо факти та документи. В цьому є специфіка нашої роботи. Особливо це стосується такого дражливого матеріалу, як історія українсько-польських відносин. Ви знаєте, ще Черчилль казав, що ніщо так не розділяє українців і поляків, як їхня спільна історія. Так ось, щоб нас не розділяла наша історія, дуже важливим є науковий підхід. На щастя, нам поки що вдавалося це досягти в нашій групі.
«ПЕРІОД ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ КОНФРОНТАЦІЇ Є ДУЖЕ ЯСКРАВИМ ПРИКЛАДОМ ТОГО, ЯК МОЖНА МАНІПУЛЮВАТИ ЛЮДЬМИ»
— Дійсно, в момент презентації книжки українські й польські вчені спілкувалися кожен своєю мовою, і всі одне одного розуміли. Підкреслимо цей момент. Закономірно виникає питання: можливо проблема конфронтації між нами полягає не в конфронтації між українцями і поляками, а у третій стороні?
— Безумовно. Так було, до речі, в період волинського конфлікту. Третій фактор — це російські спецслужби, які дуже часто там провокували ситуацію. І про це збереглися відповідні документи. Цей фактор ми маємо враховувати в оцінці історичних подій. Так було, є і буде. Це така політика і такий підхід Росії щодо України і Польщі.
— Читаючи документи, представлені в ІХ томі, що має назву «Організація українських націоналістів у Польщу 1944—1950-х роках. Ліквідація керівних структур», я все більше натрапляю на те, що російські спецслужби використовували назви ОУН і УПА для дискредитації національно-визвольного руху. Чому би не використати українські диверсійні групи націоналістів проти поляків (як і навпаки), а потім знищити виконавців?
— Період польсько-української конфронтації є дуже яскравим прикладом того, як можна маніпулювати людьми. Адже існує цілий каскад груп чекістських провокаторів, які видавали себе за УПА. В тому числі чекісти для цього використовували перевербованих українських націоналістів. Потім ці злочини фіксували і видавали за начебто злочини самої УПА. Так що ця маніпуляція мала місце, і це давно не секрет. На жаль, це ж робилося і з польської сторони. Це ситуація аморалізму і насильства. Такою є війна.
— На цьому етапі, коли між науковцями триває діалог, ті політики чи громадські діячі, які, вибачаюсь, «ляпають» провокативні речі, чи реально заважають вашій роботі? Адже йдеться про міжнаціональні діалоги, хоч і на професійному рівні.
— У нас були певні паузи, але в нашу роботу ніхто кардинально не втручався. Хоча, якщо пригадати, то були й спроби закрити проект і з польської, і з нашої сторони. Але ці спроби були невдалими, адже ті сторони були просто не достатньо поінформовані про те, що саме ми робимо. Можливо, у когось із них були свої упередження. Проте я як людина, яка в цій групі перебуваю вже 22 роки, не можу сказати, що були якісь реальні спроби перешкодити нам.
— Враховуючи те, що ми маємо винятковий прецедент насильницького порушення в географічному центрі Європи міждержавних територіальних кордонів, як зараз українці й поляки мають поставитись до тих територій, де вони жили спільно?
— Тут потрібне елементарне розуміння того, що дійсно тоді відбувалося. Часто люди говорять про минулі події беззаперечно, не знаючи і не розуміючи їхню сутність та обставини їхнього виникнення. Багато хто не знає, що дійсно відбувалося між нашими народами — і того, чого не було, того, що нам штучно нав’язали. Вибачте, але з самого початку докопуватися до істини мають не журналісти, не телевізійники, а спершу професійні історики. Й історики дуже багато для цього зробили. Просто це треба популяризувати. І саме для цього існують журналісти. В цьому плані роль медіа дуже велика, адже вони мають безпосередньо доносити і до українців, і до поляків достеменне знання і реалістичне розуміння, яке нівелює минулі образи та непорозуміння.
— Фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» за твором Сенкевича у багатьох викликає різні емоції. Але наприкінці цього фільму чітко зазначається, що поки українці й поляки чубилися, цим скористалася Росія, яка зрештою на той час покінчила і з Україною, і з Польщею. Тож чи вже існує зараз у нас відповідна та достатня наукова база для того, щоб унеможливити повторення подібного сценарію? І найголовніше — чи відчуваєте ви державницьку підтримку для цього? Адже науковці без державників не зможуть реалізувати відповідні благі наміри.
— Я переконаний, що і українці, і поляки вже мають цю саму базу для порозуміння. У нас все для цього є. Треба лише використати ці знання і спромогтися на взаємний крок. Існує поняття політичної кон’юнктури. Цю кон’юнктуру можна подолати. Але для цього ми маємо виховувати в собі те, що називається у науковців культурою пам’яті. Адже пам’ятати теж можна по-різному. Тому дуже важливо, щоб і у політиків ця культура пам’яті була сформована.
