Величезні події розгортаються
перед нами, а ми — просто
жменька праху, кинуті
в темряві на світову карту.
Вінстон Черчілль, 1943
1. РІК 2014
Закінчився грізний, кривавий, неочікуваний, трагічний рік 2014, що увійшов у низку таких всесвітньо-історичних віх, як роки 1917 — 1920, 1933, 1939 -1945, 1989 — 1992.
Рік 2014 став для України і світу непереборним шоком, ударом нечуваної сили, викликав сум’яття і депресію в одних і жагу помсти та волю до боротьби в інших. Рік, в якому агресор — Росія — жахнув світ цинізмом, зламавши всі можливі норми міжнародного права і міждержавні угоди і застосувавши новий вид зброї масового знищення — зброю інформаційну — мегабрехню, створюючи цілком спотворену віртуальну реальність для мільйонів людей.
Рік, що змінив Україну, Росію, Європу, світ, призвівши до краху системи міжнародної безпеки, яка склалася після закінчення холодної війни.
Рік, коли Україна здобула національну гідність і визначила своє майбутнє.
— Що далі? — питаємо ми, зазираючи в історичні хроніки в пошуках аналогій; прислухаємося до політичних астрологів, які пророкують широкий спектр майбутнього — від казкового миру до ядерної війни; намагаємося розшифрувати неясні знаки майбутнього, ще не розуміючи, що 2014 року назавжди попрощалися з ілюзіями посткомуністичного минулого — міфами про «братні народи», вічний мир в умовах ліберальної глобалізації, про всесвітній прогрес і непорушність багатосторонніх міжнародних угод — від Вестфальської до Гельсінської, від договору про дружбу, співробітництво і партнерство з Росією до Будапештського меморандуму, який гарантував нам суверенітет і територіальну цілісність.
2014 рік реанімував не лише зітлілі привиди минулого — Сталіна, Гітлера, Мюнхенської змови та пакта Молотов — Ріббентроп, але і явив картини майбутнього: нам ще доведеться зрозуміти, що в році 2014 ми увійшли в нову дійсність ХХІ століття, в новий цикл насильства, етнічних воєн, новий спалах штучно вирощуваної ненависті і тотального придушення ліберальних свобод. Побачимо, що Росія не єдина в бажанні стати фундаменталістською, мракобісною країною — згадаймо хоча б новоявлену «Ісламську державу Іраку та Леванту».
Одним з можливих варіантів майбутнього, що нав’язуються сьогодні людству там, де «вышел в степ донецкую парень молодой» — це повернення до Середньовіччя. Модернізованого. Із автоматом Калашникова, бандитськими зграями люмпенів, які дорвалися до влади. Із новою інквізицією, яка винищує все українське, з жахливими злиднями часів воєнного комунізму, але з новою телевізійною релігією ненависті до всіх ворогів російської імперії, із системами «Град» і обожнюванням Путіна.
Із новим катехізисом члена Євразійського союзу молоді (співавтор — А. Дугін):
«Мы имперостроители новейшего типа и не согласны на меньшее, чем власть над миром. Поскольку мы — господа земли. Нам поклонялись народы и страны, наша длань простиралась у полмира, а подошвы топтали горы и долины всех континентов земного шара. Мы все вернем назад» (Цит. за Грани Ru, 26.09.2014).
2. «ПРОКОВТНУТИ ДИКОБРАЗА»
Дехто твердить, що метою Путіна є, насправді, не Україна, а — бажання кинути виклик Заходу і насамперед Сполученим Штатам. Це не так, це не зовсім так. Бо знаємо мстиву чекістську натуру Путіна, його хворобливу зацикленість на Україні і «любов» до Майдану, його невизнання ні Української держави, ні окремішності українського народу. Пам’ятаємо презирливу ремарку Путіна під час його «мюнхенсько-фултонської» промови на Валдаї (2014) про Україну — як «довольно-таки сложно-сочиненное государственное образование (!)», яка нагадує слова Молотова 1939 року про Польщу, як «потворне незаконнороджене дітище Версальського договору» — слова сказані в той час, коли німецькі дивізії, підтримані Червоною армією, знищували польську державу.
Путін смертельно хворий Україною, він ніколи не відмовиться від своєї ідеї фікс — ліквідувати нашу державу. Тому 2015 року зберігатиметься висока ймовірність спалаху повномасштабної російсько-української війни. Про тривожне передчуття каже відомий російський ліберальний письменник Дмітрій Биков: «Власть сейчас... судя по всему... готовит какую-то колоссальную ударную меру типа: дойти до Киева и всех отвлечь от кризиса... Тут что-то грандиозное готовится. Либо всеобщее истребление инакомыслящих, внутри, либо гигантская экспансия вовне» («Эхо Москви», 12.01.2015).
Тільки усунення від влади Путіна та його зграї (Шойгу, Лаврова, Медведєва, Матвієнко, Іванова, Рогозіна та інших) відведе смертельну небезпеку від України.
Водночас слід зауважити, що думка про можливість військової перемоги України над Росією у повномасштабній війні є небезпечною ілюзією і належить або до розряду патріотичного ідіотизму, або є провокацією, вигідною Москві.
Режим Путіна, ослаблений економічними санкціями Заходу, залюбки схопиться за будь-який привід для розпалювання великої «визвольної» війни з Україною, що буде з ентузіазмом підтримане широкими російськими народними масами, сердитими на непокірливих «хохлів» та «бандерівців». Негайно буде сформований «національний уряд України» з осіб, прізвища яких закінчуються на «ко», «ук», «ик», а чия кров — безнадійно заражена російсько-імперським вірусом.
Україна із застарілою бойовою технікою, без потужної військової підтримки США, без участі підрозділів НАТО, маючи обмежені людські ресурси та «п’яту колону» в тилу, при всьому героїзмі наших воїнів — війну програє на очах у світу, застрашеного ядерним шантажем Росії. Маємо шанс побачити крилаті російські ракети над Києвом, танкові атаки російської армії з боку Білорусі чи Придністров’я, знищення силами Чорноморського флоту РФ інфраструктури українського півдня і висадку десантів у Одесі та багато інших страшних речей.
Тому деяким українським політикам слід було б припинити гратися в крутих «яструбів» і підтримати мирний план Порошенка — єдино можливий реалістичний шлях перемоги України над знавіснілим агресором.
План цей, звичайно, має включати в себе максимальне посилення військового опору, мобілізацію всіх оборонних можливостей України, розробку і виробництво надточних ракет та інших видів зброї, виведення систем зв’язку з-під російського контролю, підготовку захисних споруд на шляхах можливого наступу ворога — зокрема й на напрямку Львів — Житомир — Київ, Одеса — Київ, Чернігів — Київ.
Серйозну увагу слід звернути на зростаючу імовірність терористичних актів «іраксько-афганського» типу (підрив наладованих вибухівкою автівок у людних місцях), а також терористичні флеш-моби — такі, як скоординована атака 2008 р. на Мумбай (вокзал, готелі, поліцейські дільниці), під час якої загинуло 195 людей, чи атака 2013 р. у Кенії на торговельний центр (загинуло понад 60 людей). Недавні події в Парижі (напад на редакцію журналу «Шарлі Ебдо» і кошерний маркет) свідчать про незахищеність і вразливість великих міст — і Україна тут не виняток.
Мости через Дніпро, вузлові залізничні станції, об’єкти критичної інфраструктури — хімічні заводи і АЕС можуть стати мішенями диверсійно— терористичних груп. Нагадаю, що Запорізька АЕС розташована за 160 км від зони бойових дій: атака на атомну станцію означатиме початок ядерної війни.
Дуже важливим — і майже невідомим на Заході — аспектом російської агресивної війни в Україні є її етнічний характер. Оголосивши всіх українців, які виступили на захист своєї Вітчизни, «бандерівцями», Путін відкрив кампанію етноциду — знищення всього українського — мови, культури, релігії. Всеукраїнське товариство «Просвіта», завдяки зусиллям письменників П. Мовчана, Л. Голоти та групи активістів намагається привертати увагу до етнічних чисток у центрі Європи, але потрібна більш активна участь держави — СБУ, МВС, ГПУ — в збиранні доказів злочинів російських терористів проти українців, — і МЗС та Мінінформу — для оприлюднення цих фактів за кордоном.
Ми приречені стати фронтовою нацією, як Ізраїль, а це — дуже нелегкий іспит для розбалансованого, недисциплінованого суспільства з анархістськими тенденціями, розбещеного корупцією і пофігізмом.
На щастя, рік 2014 явив нам іншу, справжню, нову Україну: країну героїв і мучеників, добровольців і волонтерів, світлих, порядних і відповідальних за долю своєї землі людей. Людей, здатних матеріалізувати метафору американського аналітика Дж. Миршаймера: «Покорити Україну — все одно, що проковтнути дикобраза» (Foreign Affairs, 2014, 5).
3. ЗАКОН ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Виступаючи 2 грудня 2014 р. в Європарламенті, Михаїл Ходорковський, який претендує на роль майбутнього очільника Росії, торкнувся болючого питання щодо анексії Криму. Він зазначив, що анексія протизаконна («незважаючи на всі (?) існуючі до цього підстави (?!)»). Однак Ходорковський не розуміє «як демократичному режиму (після Путіна. — Ю.Щ.) зробити те, чого населення категорично не хоче?» І пропонує «компроміс»: «Мабуть, це буде спочатку вільна економічна зона, потім шлях через Європу без кордонів».
Цей дивний спосіб вирішення питання — як «демократично» обійтися з озброєним до зубів загарбником, який захопив територію сусідньої мирної держави — свідчить про банкрутство владних претензій Ходорковського і залишається на його совісті. Як завжди, російська демократія спотикається при згадці про Україну.
Історія знає безліч прикладів, коли населення країн-агресорів ентузіастично підтримувало захоплення чужих територій: німці виступали за загарбання польської Сілезії, Австрії, Судетської області; мадяри — за захоплення Закарпаття і Трансильванії; іракці за анексію Кувейту і т.д. І чим це скінчилося? Жорстоким покаранням агресора і тих, хто бився в істериці, схвалюючи дії «національних лідерів».
Хоч би скільки часу це зайняло — чи п’ятдесят років, як у випадку поневолення країн Балтії Радянським Союзом, чи шість місяців — як при загарбанні Саддамом Хусейном Кувейту — але закон історичної справедливості-відомсти працював невблаганно.
Оскільки анексія Криму багато в чому нагадує загарбання Німеччиною Судетської області, варто нагадати деякі побробиці цієї повчальної історії.
Німецьке населення Судетів, які були приєднані 1938 року до території Райху, становило понад три мільйони людей. 200 тисяч чехів і євреїв змушені були виїхати із Судетської області. За сім років, 1945 року, президент Чехословаччини Едуард Бенеш видав серію відомих декретів, схвалених Великою Трійкою держав-переможців у Потсдамі. Згідно з декретами Бенеша особи німецької національності були позбавлені чехословацького громадянства; почалося брутальне, з великими жертвами вигнання німців із Судет, у ході якого було вбито до 20 тисяч людей (Radio Praha, 25.07.2009). Залишаючи домівки і майно, колишні тріумфатори (їх було 2,5 млн) у паніці тікали з насиджених місць, проклинаючи і Гітлера, і переможців, і декрети Бенеша. Тільки себе забули прокляти.
Сьогодні важко уявити конкретні форми повернення Криму Україні — вбивчо-насильницьку чи відносно мирну — але те, що акт історичної кари за злочини Путіна відбудеться — сумніву немає. Позбавлення українського громадянства тих, хто зрадив свою Батьківщину видається цілком правомірним.
У геополітичному плані ліквідація мілітарного російського угруповання в Криму, що загрожує безпеці Чорноморсько-Середземноморського регіону, благотворно вплине на безпекову ситуацію в Європі.
Так само будуть повернуті Україні тимчасово окуповані території Донбасу. Але нам ще належить спізнати гірку і досі приховану правду — про втрату не стільки територій, скільки мільйонів людських душ, охоплених ірраціональною ненавистю до своєї держави — України. Пам’ятаємо ошалілі натовпи з російськими прапорами, не забудемо молодих бойовиків, готових померти за фантомні, квазідержавні утворення, пригадуємо агресивних, істеричних бабусь, ладних лягти під гусениці українських танків. Що дала їм путінська Росія? Смерть, знищення осель, загибель їхніх дітей та внуків, жебрацьке існування і право дивитися московський зомбоящик...
Гадаю, що, крім державних зусиль, спрямованих на повернення тимчасово окупованих територій, має бути створена громадська Комісія примирення і правди — так, як це було в понад тридцяти країнах, охоплених війнами і громадянськими конфліктами — від Німеччини до Аргентини, від Індонезії до Південно-Африканської Республіки.
Складена з громадських, релігійних і науково-освітніх лідерів, авторитетних регіональних діячів, Комісія ця може стати важливим чинником заспокоєння розбурханих пристрастей.
4. ТРЕТЯ СВІТОВА ВІЙНА НОВОГО ТИПУ
1968 року шведський режисер Інгмар Бергман створив пророчий фільм «Сором», в якому показав війну нового типу: герої фільму, що живуть на острові, стають свідками й учасниками незрозумілої анонімної війни, стрімкі події якої шокують їх, змушують йти на вчинки, ще зовсім недавно немислимі для цих добропорядних інтелігентів. Нічого не розуміючу героїню невідомі військові змушують дати телевізійне інтерв’ю — і невдовзі нові власті звинувачують її в зраді. Подружжя (їх грають блискучі актори Лів Ульман та Макс фон Сюдов) бачать гори трупів, руйнування, насильство. І всепроникний сором охоплює їх — сором за втрату всього людського, що становило сутність їхнього довоєнного життя...
Гібридна війна, що її розпочав Путін проти України, диверсійно-терористичні операції спеціальних військ і використання телебачення як нової зброї вразило Захід, спричинило розгубленість і шок.
Невдовзі стало зрозуміло що:
• розвідка країн НАТО зазнала безпрецедентного провалу;
• політична доктрина прилучення Росії до ліберально-демократичних цінностей Заходу себе не виправдала;
• операція «Російська весна» означає початок третьої світової війни і не обмежиться поневоленням України.
І якщо навесні 2014 р. ще можна було звинувачувати Захід у бажанні умиротворення агресора й повторення Мюнхенської зради, то вже восени справа виглядала інакше.
Незважаючи на відчайдушне небажання Заходу втягуватися в збройний конфлікт з Росією, слабкодухі заклики до «діалогу» та «політичного урегулювання української кризи», пошуки примарних «компромісів», які забирають життя українських воїнів, надходить час, коли і Сполученим Штатам і країнам ЄС доведеться переступити психологічний бар’єр і зробити вибір.
Перший крок — у вигляді економічно-політичних санкцій щодо Росії уже зроблено. І цим ситуація 2014 р. докорінно відрізняється від подій 1938 р.
Наступний етап — військове протистояння Заходу з російським агресором — почнеться незабаром, 2015 р., у разі спроби Путіна розширити межі збройного конфлікту з Україною. Має бути вирішене питання надання Україні повномасштабної воєнної допомоги і створення міжнародного добровольчого «Українського легіону», складеного з громадян Європи і США.
Хочу нагадати, що в травні 1940 р., коли над Великобританією нависла смертельна загроза гітлерівського вторгнення, президент США Рузвельт відмовив Черчіллю у постачанні бойових кораблів, посилаючись на заборону Конгресу і закон «Про нейтралітет США». Але вже за кілька місяців передав Лондону 50 старих американських есмінців в обмін на англійські бази. 1941 р. Ф.Д. Рузвельт підписав закон про «ленд-ліз», згідно з яким США передали Великобританії та СРСР зброї та іншого обладнання на 700 млрд доларів за нинішніми цінами.
І хоча Обама — далеко не Рузвельт, — однак під тиском республіканського Конгресу він може прийняти рішення про суттєву допомогу в постачанні Україні нових видів зброї.
Різке, демонстративно-агресивне зростання військової активності Росії в сфері відповідальності НАТО може спровокувати пряме бойове зіткнення з непередбачуваними наслідками. Одним з прямих наслідків агресії Росії проти України стало руйнування системи європейсько-атлантичної безпеки: Росією були порушені десятки фундаментальних міжнародних угод і режимів — крихка споруда миру, що зводилась упродовж десятків років.
Що виникне взамін? Чи можна буде повірити підпису путінської Росії під будь-якою угодою?
Єдине, що можна передбачити: ця війна залишить у душах мільйонів українців випалений слід ворожнечі і недовіри до сусідньої країни. І сором тих, хто втратив у цій війні людське обличчя, але не загубив залишки совісті.
5. ВИБІР РОСІЇ І ВИРОК ІСТОРІЇ
Упродовж найближчих двох років перед Росією стоїть доленосний вибір: або розпалити третю світову війну, остаточно підтвердивши свій статус фашистської, терористичної держави — і понести нищівну поразку, розпад країни на частини, хаос і зникнення зі світової арени, або ліквідувати режим міжнародного злочинця і авантюриста Путіна — ворожий російському народові — і повернутися на шлях демократичного розвитку.
Путін став ізгоєм міжнародного співтовариства, жахнувши законослухняних лідерів демократичних країн повною зневагою до угод, підписаних Росією. Він показав себе цинічним лицеміром, який у розпалі кривавої війни на сході України, ініційованої ним, наважився заявити: «украинский народ был и останется самым близким для нас братским народом (2014)». Путін зрадив заповіти свого «хрещеного батька» Єльцина, який бачив забезпечення процвітання Росії
• у тому, щоб позбутися імперського тягаря;
• у скороченні військових видатків і обмеженні ВПК;
• у ліквідації сталінської системи;
• в економічному співробітництві із Заходом (Таємна доповідь ЦРУ, червень 1991 — цит. за Тімоті Колтон. Єльцин, М. 2013, ст.237).
У випадку з Путіним збулися, на жаль, слова Н. Бердяєва: «Росія... швидше народить Антихриста, ніж гуманістичну демократію і нейтральну гуманістичну культуру». (Н. Бердяєв. Новое Средневековья, 1924).
Крім загрози «свого» Майдану на Красній площі, режим Путіна зіткнувся з кількома викликами руйнівної сили — економічним, демографічним, національним. Посилюється загроза вторгнення радикальних ісламістів «Ісламської держави» у «м’яке підчерев’я Росії» і поширення джихаду на Кавказ і Поволжя.
Агресією проти України Росія знищила себе, як велику державу: якщо доля США у світовому ВВП становить 20%, ЄС — 19%, Китаю — 13%, Японії — 6%, Індії — 5%, то частка Росії — 2,5% і має тенденцію до зменшення. Посилюється міжнародна ізоляція Росії, яка невблаганно веде до деградації цієї країни. На майбутньому міжнародному трибуналі — а він обов’язково відбудеться — Путіну буде висунуто суворі звинувачення за злочини супроти Росії, України, православ’я (розпалювання війни між православними країнами — Росією, Грузією та Україною); згідно з прецедентом — Нюрнберзьким процесом 1945 — 1946 рр. — Путіна буде звинувачено в злочинах проти миру (планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни), злочинах проти людяності (вбивство, поневолення, переслідування за політичними чи етнічними мотивами, пограбування державного і приватного майна, руйнування міст і сіл).
Путін спробував переписати сьогоднішню дійсність. Повернути сучасну Росію до сталінських уявлень, гітлерівської практики, церковного мракобісся минулого.
Але нікому ще не вдалося оживити мертві тіні минулого.
