Для багатьох є само собою зрозумілим, що майбутнє відносин з Росією є одним з ключових питань для Української держави. Тому для Києва залишається головне питання, як вибудовувати політику щодо свого агресивного північного сусіда.
Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка (ДАУ) при Міністерстві закордонних справ працює над розробкою концепції зовнішньої політики України, в межах якої відносини з Російською Федерацією посідають чільне місце.
У межах підготовки цієї концепції нещодавно ДАУ в співпраці з Національним інститутом стратегічних досліджень провела «Круглий стіл», присвячений темі «Російського виклику».
За результатами столу можна винести три висновки.
По-перше, Російська Федерація — наш неуникний сусід, історична і сучасна загроза.
По-друге, стан протистояння рано чи пізно завершиться.
По-третє, завдання українського істеблішменту, де ключову роль відіграватиме дипломатія, — домогтися гідного результату в протистоянні з загрозою і перейти хоча б до просто «холодних» відносин з таким сусідом у середньостроковій перспективі.
«ЧИМ Є НИНІШНЯ РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»
Як цього досягти? Передусім потрібно зрозуміти чим є нинішня Російська Федерація.
Агресія проти України коштує Російській Федерації санкцій, негативний ефект яких, за підрахунками аналітиків МВФ, відняв майже 1,2% від щорічного зростання її економіки. Об’єктивно кажучи, це навряд чи має критичне значення для РФ. На тлі цієї реальності люди, які вважать імовірним близький розпад Російської Федерації, залишаються в явній меншості. На думку експертів, економічних ознак, схожих на ті, що передували розвалу Радянського Союзу об’єктивно не існує. Потенційний розвал Росії не має ставати підгрунтям для стратегії України. Понад те, поява на місці хижої імперії купки клонів зовсім не гарантує їхньої миролюбності, а процес розвалу може взагалі спровокувати пожежу, згубну для усіх сусідів.
Низьким залишається і протестний потенціал: щоб він не зростав дбають за малим мільйонна поліція (перше місце в світі за кількістю на душу населення!), національна гвардія (до 400 тис. осіб), ФСБ-КДБ, інші спецслужби і судова система — одне слово, за деякими підрахунками, 4 мільйонний репресивний апарат. Апарат дбає про незмінність режиму в Росії. Відтак ця Росія буде і надалі вести агресивну зовнішню та репресивну внутрішню політику. Відповідь України, на думку експертів, має бути твердою, стратегічною і багаторівневою, виробленою на основі довготермінової програми, що включає такі пункти:
• Посилення ЗСУ (наразі відбулося кількісне посилення, але поки не відбулося суттєвого якісного посилення)
• Дальше обмеження економічних зв’язків із РФ
• Підтримка громадянського суспільства, тому що тільки воно є гарантією проти повторення подій 2014 року.
• Розбудова та зміцнення інституцій
• Ринково-соціальна економіка
• Верховенство права
ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ
Економічні проблеми РФ обумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками.
Низька якість державного управління, що страждає від законсервованості системи влади та відсутності політичної конкуренції, спричиняє головні економічні проблеми Росії. За прогнозами МВФ світова економіка зростатиме на 3,5—3,6% щорічно, російська економіка зростатиме приблизно на 2% у кращому разі, а з 2021 року зростання зупиниться. На початку 2018 року було повністю вичерпано національний резервний фонд, Фонд національного добробуту становить 123 млрд доларів (лише чверть від досанкційного), чистий відтік капіталу з РФ швидко зростає.
Росії далі притаманний високий рівень корупції, який чинить негативний вплив на її економіку. За офіційними даними, втрати від корупційних злочинів за два роки становлять понад 148 млрд рублів, а в судах перебуває понад 60 тис. кримінальних справ щодо корупції.
Крим і Донбас за різними оцінками коштують Москві приблизно 10 млрд доларів щороку. Крим залишається і залишатиметься дотаційним регіоном на рівні Інгушетії і Дагестану. За оцінками агентства РБК, рік війни в Сирії коштує близько 900 млн доларів, Абхазія, Південна Осетія понад 1 млрд. Гуманітарні дотації для Придністров’я перевищили 6 мільярдів доларів. За оцінками Академії народного господарства продовольчі контрсанкції обходяться Росії приблизно в 8,3 млрд доларів щорічно.
За офіційною статистикою, з 2016 по 2018 рік РФ збільшила воєнні витрати на 2%. Однак реально близько 20% витрат федерального бюджету йшли через закриті статті. Воєнний бюджет Росії третій у світі, хоч за розміром ВВП країна не входить навіть у першу десятку.
Попри зазначені вади, передумов для масштабної дестабілізації російської економіки не спостерігається. Економічна база стагнуюча, але не катастрофічна — профіцитний бюджет, низька інфляція, профіцитний рахунок поточних операцій. Йдеться про стабільну низхідну, довготривалу стагнацію, за якої неможливе соціально-демографічне піднесення.
Триває накопичення кількості негативних чинників, що може згодом перетворитися на нову вибухонебезпечну якість. За даними дослідження фахівців ВШЄ, яке вони презентували в жовтні, за останніх 30 років частка доходів 80% населення скоротилася на 21%. А частка доходів найменш забезпечених громадян удвічі. До групи середнього класу належить усього близько 7% населення країни. За даними єдиного в країні авторитетного «Левада-центру» 65% російських громадян не мають жодних накопичень.
РОСІЯ ЯК ПОЛІЦЕЙСЬКА ДЕРЖАВА
Російська Федерація не нова, виникла 1991 року держава, вона є продовження Радянського Союзу, а до цього — Російської імперії зі всіма відповідними наслідками: політичною, економічною, соціальною, інституційною тяглістю (ФСБ — продовження КГБ, російські збройні сили — це продовження совєцкої армії, відсутність громадянських свобод — продовження адміністративного соціалізму і так далі). У сучасної РФ немає такої потужної ідеології, як у СРСР, а залишилось лише імперське застаріле бачення себе в світі, як за часів Миколи ІІ.
Незмінні імперські цінності, прагнення безперешкодного силового домінування на пострадянському просторі, ізоляціонізм, агресивна зовнішня політика відвертого антизахідного забарвлення, — ключові характеристики державної ідеології РФ. З часів правління президента Путіна ця політика отримала окрему назву «путінізм». Його помічник Владислав Сурков у відомій публікації в «Независимой газете», окреслюючи цей термін зазначає, що інститути, які Росія запозичила в Заходу, є декоративними, вони створені тільки для видимості, тому росіяни не надають їм значення і знають, хто по-справжньому є носієм влади. Суспільство довіряє тільки керівнику держави, тільки першій особі. Новизна «держави Путіна» полягає в тому, що «держава даний факт не ігнорує, враховує, і з нього виходить у починаннях».
У межах такої політики Росія все більше перетворюється на поліцейську державу. Значними темпами посилюється мілітаризація країни, як через зростання силового блоку, так і в суспільній свідомості, через одержавлені засоби масової інформації. Спостерігається розширення функцій і прерогатив силових відомств (ФСБ, поліція, Нацгвардія), підвищено соціальний статус їхніх працівників порівняно з іншими категоріями громадян. За оцінками експертів, кількість силовиків сягає вже понад 4 млн, серед яких армія 1,9 млн, поліція 1 млн, нацгвардія 400 тис., МНС 600 тис., спецслужби ФСБ та інші структури (СЗР, ГРУ) решту.
Створено персональну національну гвардію Путіна, яку представлено як новий федеральний орган виконавчої влади.
Згідно з даними радіостанції «Ехо Москви», з посиланням на сайт Independence, на 100 тис. росіян припадає приблизно 564,6 співпрацівників поліції. А це — «почесне» 1 місце в світовому рейтингу, складеному на основі статистичних даних управління ООН з наркотиків і злочинності.
«Путінська ідеологія» бачить особливу небезпеку у вільному практикуванні громадянами їхніх прав і свобод, у відкритих діалогах і дискусіях, свободі слова. За оцінками правозахисників відзначається безпрецендентний масштаб репресій проти інакодумаючих — репресії, а навіть політичні убивства в межах РФ і за кордоном стали звичайною помстою за нелояльність режиму, як і переслідування опозиційних лідерів.
Звинувачувальні акти автоматично копіюються в судові вироки, відбувається замовлення арештів бізнесменів. Так звані Болотна справа, Московська справа, справа Павла Устінова, справа журналіста Голунова, Пєнзенська справа («дело Сєті»), обшуки, арешти рахунків в офісі ФБК Навального, справа 7-ї студії, справа Дадіна Котова, справа Калачевського, широко відомі міжнародній правозахисній громадськості — це лише окремі частини цілого.
Відбувається тотальне одержавлення ЗМІ, незалежні ЗМІ знищено або відсунуто на периферію, іноземні ЗМІ заборонені. Встановлено тотальний контроль влади над третім сектором — нелояльні правозахисні організації отримують статус іноземних агентів.
Звідси і фундаментальне питання: а що ж власне робити? Як поводитися з такою країною, з таким сусідом?
Критично важливим стає наявність плану, який задає єдину генеральну лінію для узгоджених дій різних гілок влади на різних рівнях, що базується на розумінні стратегічних інтересів — власного та Росії; впливів, які здійснює Росія на Україну; власних можливостей; зон крихкості та викликів для Росії, а також власних зон крихкості; потенційних сценаріїв розвитку відносин, ступінь їх вірогідності.
Створити, а далі послідовно втілювати такий план — завдання урядових і неурядових інституцій, що займаються питаннями Росії, та української влади, обраної громадянами .
РОСІЙСЬКИЙ ІНТЕРЕС ТА ВПЛИВ НА УКРАЇНУ
Цілі Росії в Україні відомі, озвучувалися її офіційними представниками і виконувалися її збройними силами, найманцями та пропагандистами: розхитування України, де Донбас є лише інструментом дестабілізації, приведення до влади проросійських сил, перетворення України на підконтрольну територію в формі керованої федерації.
Україна, врешті-решт, не є кінцевою метою Росії сама по собі. Така Україна потрібна для здійснення геополітичних зазіхань РФ: позбавивши Україну її європейського та євроатлантичного вибору йти далі, дестабілізувати демократичний Захід, руйнувати Європейський Союз і НАТО. В конфронтації з Україною РФ намагається застосовувати всі чотири елементи національної сили: політико-дипломатичний, економічний, інформаційний, військовий, проводячи бойові дії на Донбасі.
Мілітаризована імперська Росія має достатньо сил, щоб стримувати Україну на її шляху. Але вона не здатна примусити її діяти за власним сценарієм.
Росія двічі прагнула встановити контроль над Україною (2004 і 2013 роках), двічі провокувала всенародні повстання, проте жодного разу не домоглася повернути Україну в сферу власного впливу. Результат був протилежний.
ЯК ЦЬОМУ ПРОТИСТАВИТИСЯ?
З боку України немає зацікавленості в ескалації конфронтації. Україна прагне миру на Донбасі і готова до наполегливого, поетапного досягнення цієї мети. В суспільстві існують різні оцінки того, на які компроміси слід іти, різні бачення дій на звільнених територіях (і не забувають при цьому про Крим).
Водночас для недопущення ескалації необхідне збільшення потенціалу стримування, причому не лише військового. Наріжний камінь успіху — згуртованість суспільства, довіра між громадянами і державою, де остання ще далека від виконання своїх обов’язків.
Не остання проблема — рівень і зміст економічної взаємодії з Російською Федерацією, яка не припинилася попри війну. В 2018 році двостороння торгівля сягнула 11,743 млрд доларів при достатньо великому негативному для України сальдо (4,437 млрд), причому суттєва частина українського імпорту — прихований «імпорт» із «ОРДЛО», з нашої власної території. Економісти, політики та громадяни мають відмінні рецепти її вирішення.
ІМОВІРНІСТЬ СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ
Їх продукують і аналітики, і футурологи, і пасіонарії, і бюрократи — експерти озвучили всі. Тут і про розпад Росії як одвічно ворожої сили, і про повільну позитивну еволюцію, і про поглинення азійським припливом. Перші твердять, що розпад Росії на менші утворення приведе до змін, в яких агрегований агресивний потенціал Росії в його теперішньому вигляді більше не матиме місця. А відтак для України, яка є предметом геополітичної боротьби за сфери впливу між Росією та Заходом, такий розвиток подій дав би можливість реалізації її західного вибору.
Їм заперечують, що, поява численної кількості нових утворень не виключає вірогідності ворожості цих утворень щодо України. Крім того, невідомими є геоінтеграційні тенденції цих нових уявних утворень. Такі сценарії є радше спекулятивними.
Очевидно, доцільніше оцінювати реалістичні варіанти розвитку подій у середньостроковій перспективі. І спрямовувати увагу на домашню роботу України, будувати не стратегію виживання, а стратегію розвитку і зміцнення, не очікувати помилок агресора, а підніматися на власних перевагах.
Відомо, що авторитарні режими мають свої сильні сторони. Російське керівництво не обтяжене міжнародно-правовими умовностями, повагою до кордонів та договорів. Воно має неіснуючу в демократичному світі можливість оперативного прийняття найжорсткіших рішень за безумовності їх виконання державними інститутами, спирається на авторитарне і безконтрольне використання людських ресурсів. До того ж розраховує на мовчазну підтримку громадян.
Та цей стан речей має і зворотний бік.
Агресивна зовнішня політика Росії є продовженням її агресивної внутрішньої політики. Росія дуже агресивна до себе також. І, можливо, це і є її зона крихкості. Адже агресивна сама до себе країна не може бути сильною. В критичний момент підвалини персоналізованої влади дадуть тріщину.
Саме тому в дискурсі та експертних обговореннях йдеться не лише про захист України від Росії. а й про проактивні дії України щодо Росії. Про відхід від позиції жертви до сильної і свідомої суб’єктності.
Іншою потенційною вразливою зоною Росії є її етнічна гетерогенність — багато народів, автономію і самобутність яких режим намагається скасувати або розмити. Чи зуміє вирішити це питання поліцейська авторитарна держава?
Упродовж багатьох десятиліть вплив Росії на Україну відбувався не через військові засоби, а через використання її внутрішньої вразливості. Він меншає з дня на день. І водночас з’являється розуміння можливості впливу України на Росію, України, яка розвивається і яка доводить спроможність скинути пострадянські лахміття і приєднатися до інтегрованої Європи.
Тому життєво важливою для України є і залишатиметься її «інакшість», її несхожість на Росію. Свобода, за яку повставали Майдани, — найсильніша зброя України. Вона є основою нашої стійкості, нашої спроможності розвиватися.
Досягнути успіху в цьому екзистенційному протистоянні неможливо без сталої міжнародної підтримки. Україна добре упоралася з важливим викликом — формуванням конструктивної коаліції підтримки в протистоянні з Росією. Але сьогодні, коли, західного обивателя переконують, що «гаряча фаза» нібито минула, критично важливо навчитися розмовляти з кожною країною-партнером, з кожною політичною силою і кожним тамтешнім суспільством. Зміцнення цієї коаліції та міжнародної підтримки має базуватися насамперед на інтересі, який буде становити Україна для цих країн як інтегрована частина їхнього спільного простору, а не на доведенні небезпечності Росії. Захід не прагне розвалу Росії. Захід не проти Росії, яка б пішла шляхом, що його обрала Україна: демократична, ринкова, передбачувана. Росія ж не зацікавлена в знищенні НАТО І ЄС, вона зацікавлена в слабких НАТО та ЄС.
ГОЛОС З «ФЕЙСБУКУ»
Олександр ПРИЛИПКО
Нехай у нашому житті й багато комічного, виходячи з результатів волевиявлення, але щодо приколів попереду залишається Росія. Там смішніше. Уміють вони пересічні події перетворювати на свята міжнародного гумору. Ось знову заарештували шамана, який йде до Москви виганяти диявола. Чи то Путіна, чи то з Путіна. І це у православній країні, де поп з кадилом наділений усіма повноваженнями приборкання темних сил. Але затримувати представника ранньої форми релігії вибрали ментів? Не по сану вийшло. Я сказав би, не по-християнськи. Особливо у подальших діях, коли бідолашного шамана кинули до психлікарні замість праведного спалювання на вогнищі. Певна річ, співбесідник духів перебуває в душевному сум’ятті, адже впадання в транс — його посадовий обов’язок такий самий, як і у Лаврова, наприклад, на міжнародних зустрічах. Остання відбулася у Вашингтоні, де шаман закордонних справ бурмотів заклинання, закотивши очі, не чуючи нікого з присутніх, крім духу рідного чума.
