Що більше дізнаємося про направду значну історичну особистість — то складнішою, багатовимірнішою, сказати б, «недогматичнішою» вона постає. Коли знання є поверховим, позиченим ще зі старих посібників (хай «ідеологічно вивірених»), то людина бачиться однобарвною, примітивною, образ наче зліплено тільки з сумнозвісних класових ярликів. Інша річ — коли читаєш про неї, вивчаєш свідчення сучасників, документи...
Чудовий приклад — гетьман України Павло Петрович Скоропадський. Скільки міфів, перекручень, вигадок було навмисно створено навколо його постаті за радянських часів! Саме тому, усвідомлюючи важливість сучасного розуміння діяльності гетьмана — відповідно до вимог і викликів ХХІ століття, — учасники Всеукраїнської наукової конференції «100-річчя Української держави гетьмана Павла Скоропадського», яку спільно провели Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України та Київський музей гетьманства, поставили за мету розвіяти (щонайменше, критично проаналізувати) міфи, задавнені шаблони й стереотипи щодо життя та діяльності гетьмана.
Увагу автора цих рядків привернули зокрема такі доповіді: «1918 рік: особисте і національне в житті Павла Скоропадського» (доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства Георгій Папакін), «Прихід гетьмана Павла Скоропадського до влади у світлі тогочасної німецькомовної преси» (доктор історичних наук Руслан Пиріг), «Проблема спадкоємності між державністю УНР та гетьмана Павла Скоропадського» (доктор історичних наук Ігор Гирич), «Данило Скоропадський: основні віхи життя та діяльності» (історик Тетяна Ралдугіна).
Звісно, цей перелік далеко не є вичерпним: виступів було кілька десятків... Ми назвали промови, з якими виступали науковці, «доповідями», проте насправді то були цікаві, «олюднені», конкретизовані звернення до аудиторії. Їхньою сутністю була критична полеміка з міфами. Якими саме:
1. Міф про «удаваний», «несправжній» патріотизм гетьмана (мовляв, і мови він не знав, розмовляв російською, і від українського національного руху був дуже далекий, принаймні до 1918 року).
Насправді спрощенням було би стверджувати, що Скоропадський був аж такою «білою вороною» в середовищі українського організованого руху (до речі, і не був він абсолютним військовим «до кінчиків нігтів» — це теж стереотип). І річ не лише в тім, що з перших років життя, за свідченням самого Скоропадського, його супроводжували українські пісні, спогади про предків, портрети національних героїв... Є особисті документи гетьмана, що містять доволі цікаві факти. Так, в листах до дружини 1897—1898 років (відомо, що 1893 року він закінчив Пажеський корпус у Петербурзі й почав службу кавалергарда) Скоропадський не раз висловлював бажання взагалі кинути військову службу (!). А майбутній «червоний генерал» Ігнатьєв у книжці «50 лет в строю» (він особисто знав гетьмана в молоді роки) писав, що в оточенні кавалергардів Скоропадський ніколи не був цілком «своєю людиною». Навпаки, Павло Петрович був дещо відсторонений від «кавалергардського товариства».
Не менш показовий факт — ставлення майбутнього гетьмана до модних в Російській імперії на початку ХХ століття гучних святкувань «незабутніх перемог російської зброї» (200-річчя Полтавської битви, 100-річчя битви при Бородіно). Зберігся лист міністра двору в уряді Миколи ІІ, адресований Скоропадському (1909 рік), із запрошенням взяти участь у «Полтавських» урочистостях. Відмовитися від пропозиції Павло Петрович просто не міг — зате залишив на листі «царедворця» лише одне слово, проте дуже виразне: «Бред!» Отож, ставлення до «істеблішменту» імперії у Скоропадського, м’яко кажучи, було дуже далеким від сліпого захвату. А Микола Могилянський, добрий знайомий Павла Петровича, зафіксував такі його слова: «Я щиро ненавиджу цей «вищий світ». Своїм Скоропадський почувався не в цьому середовищі, а в колі козацької старшини. Є свідчення, що він свідомо прагнув відродити на початку ХХ століття ті думки, які були характерними для української старшини ХVІІІ століття.
2. І тут варто розглянути ще один міф (бодай коротко) — ніби усі предки Скоропадського, починаючи від Івана, гетьмана доби Петра І, були «відданими слугами царів», а про Україну забули. Ось справжні факти. Михайло Васильович Скоропадський, генеральний підскарбій Гетьманщини за часів Кирила Розумовського (50—60-ті роки ХVІІІ століття), мав, щонайменше, «непорозуміння» з цим гетьманом, бо був рішуче не згодний з курсом на ліквідацію автономії України, який Розумовський мусив проводити. Син Михайла — Іван Скоропадський, входив до гуртка «молодих друзів» гетьмана, але досить рішуче відмежовувався від Розумовського — з тих самих міркувань. Ходили навіть чутки (за часів утворення «ліберальних комісій» Катерини ІІ), що Іван Скоропадський, у разі, якщо цариця відновить Гетьманство в Україні, обійме цю посаду. А Єлизавета Скоропадська, нащадок цього славетного роду, вже у ХІХ столітті своїми грошовими пожертвами вирішальною мірою сприяла заснуванню друкарні Наукового Товариства мені Шевченка (фактично — тодішньої Української академії наук). Ось такі традиції!
3. Міф про абсолютну залежність гетьмана Скоропадського від німецької військової влади та кайзера. Кращий спосіб спростувати це — ретельно проаналізувати німецьку пресу весни і літа 1918 року. Про що вона свідчить? Ось повідомлення однієї з берлінських газет із посиланням на джерела в штабі герцога Леопольда Баварського: «У наш час ідеологів, фантастів та недоумкуватості він (Скоропадський. — І.С.) проявив себе як справжній чоловік». А «Нойє Фрайєр Прессе» стверджувала: «Гетьман — це регент, який зуміє налагодити організовану творчу працю й вивести Україну на шлях конструктивного розвитку. Його мета — співпраця усіх сил, корисних для України, без огляду на їх походження». А газета «Der Tag» («День») підкреслювала: «29 квітня 1918 року, коли у Києві змінювалася влада, це зробили самі українці». І ще, гетьман дав вісім інтерв’ю німецькій пресі, де підкреслював: Україна віднині має намір бути цілком незалежною державою! Важко угледіти в цьому «цілковиту залежність» від Берліна. Хоча й заперечувати той потужний вплив, що його справляв сам факт присутності кайзерівської армії, — теж не можна.
І наостанок — декілька деталей (втім, це, по суті, не деталі, а по-людські цікаві моменти, які виразно характеризують постать гетьмана). Володимир Вернадський (зі слів Миколи Василенка) записав розмову останнього зі Скоропадським. Гетьман запитав міністра освіти: «Як Ви, Миколо Прокоповичу, ставитеся до ідеї цілковитої державної незалежності України?» Той відповів: «Я вважаю, що зараз це — не на часі» (травень 1918 року). Гетьман відказав: «А моя думка — ми всі зараз маємо згуртуватися навколо цієї мети й працювати задля неї». Показово, що ще 1917 року Скоропадський писав дружині: «Я хочу стати українцем». Є всі підстави вважати, що він мав на увазі не «етнічну» складову (в цьому сенсі українцем гетьман завжди себе відчував!), а політичну. Оце й є особливо актуальним для нас у році 2018-му.
