Одеса за рік після перемоги Майдану існує фактично в декількох вимірах. Значна частина населення міста тією чи іншою мірою виживає, буркотливо виражаючи невдоволеність нинішньою владою, Одеса євромайданівська і антимайданівська існують немовби паралельно з першою, а на вершинах влади розгортається черговий раунд боротьби за місця в міськраді і крісло мера. Повторення минулих травневих подій, що буквально шокували завжди спокійне і толерантне місто, не хоче ніхто, окрім російських спецслужб і найбільш непримиренної частини проросійського «підпілля».
РАДИКАЛІЗМ НЕ ПРОЙДЕ
Зовні Одеса здається розслабленою і «все тією ж». Регулярні вибухи — а їх прозвучало з минулої весни понад 20 — не позначаються на повсякденному житті міста. Повноцінних терактів, подібних до недавньої трагедії в Харкові, Одеса доки не знала. Дякувати Богу! Місто одягнулося в камуфляж і морську форму. В одеському військовому госпіталі лежать десятки поранених воїнів АТО, сюди привозили «кіборгів» донецького аеропорту, 28-ма одеська мехбригада рахує фронтові втрати, а Військова гавань одеського порту стала головною базою ЧФ України.
Декілька паралельних вимірів повсякденності, парадоксальне поєднання політизації і одночасної втоми від політики — така ситуація зараз спостерігається в багатьох містах України. Але в Одеси є одна специфіка — місто опинилося на перехресті інтересів низки найбільших політичних фігур країни, боротьба яких накладається на суперництво місцевих кланів, що мають свої виходи не лише на Київ, але часом і на Москву. Кожен із цих кланів, в разі перемоги, здатен змінити історію міста і навіть України в цілому, враховуючи військово-економічну значущість «південної столиці». Без Одеси не буде ні «Новоросії», ні інших проросійських проектів. Без упевненого контролю над Одесою не буде і остаточного домінування владної «вертикалі» нинішнього Києва. Тому настрої міста надзвичайно важливі у всеукраїнському масштабі.
Одеські євромайданівці, як і «новороси», упевнені, що при наступному раунді рішучих випробувань місто стане саме на їхній бік. Тим часом менш політизовані громадяни відчувають знайому всій країні втому від війни і економічної нестабільності. Однаковою мірою людей дратує як відсутність реформ, так і ті кроки, які робить уряд. Заможне торговельне місто хоче не просто спокою й упевненості у правилах гри, але і розуміння, що може слідувати за тими або іншими змінами у великій політиці. Певна мілітаризація міста багатьом не до смаку: Одесу ніхто не хоче бачити центром бойових дій. Адже навіть у Другу світову місту відносно пощастило — попри 73-денну оборону в 1941-му і трагічні події окупації, місто не переставало торгувати і залишалося центром культурного життя, та і руйнування в ньому були незначні.
У нинішній Одесі ідея «Одеської народної республіки» непопулярна через приклад із невдалим донбасівським сепаратизмом, що обернувся війною і втратами. Мілітаризовані бандитські «республіки» — явно не одеський вибір. І місцева еліта це добре розуміє. Ідея одеської «осібності» постулюється зараз інакше — через незабуті ідеї «порто-франко» як вільної економічної зони і шляхом пропаганди федералізації. Проросійські сили Одеси влаштував би, звичайно, «кримський варіант», але всі розуміють, що його повторення неможливе, а пряме приєднання до РФ може статися лише в результаті повномасштабної війни — а її місто якраз хоче найменше. Тому латентний сепаратизм частини одеського істеблішменту зараз не виходить межі закликів до децентралізації і економічної самостійності, тобто приблизно тих же гасел, які звучали в Одесі й до 2013 року, при всіх властях, не виключаючи «регіоналів». Торгівля і багатство в культурному коді міста — на першому місці. А крайнощі якраз не цінуються. Тому радикалам, причому з обох боків, в Одесі явно не раді. Місто, по факту, відторгає їх, нехай жорстоко і криваво, як це було 2 травня.
ЩО ХВИЛЮЄ ОДЕСИТІВ?
На тлі мілітаризації і зростання невдоволення владою на політичне обличчя міста неминуче накладаються і комунальні проблеми, і чергові конфлікти довкола ласих шматків нерухомості. Продовжується протистояння довкола забудови прибережної зони, що не затихає останні 20 років. У цьому протистоянні міняються лише «дійові особи і виконавці». Інша річ, що в останній рік громадянський протест проти незаконних забудов став більш масовим і навіть домігся певних результатів, а одні й ті ж особи в камуфляжі можуть бути помічені на боці різних замовників.
Мало того — ці особи в камуфляжі стали новою силою на міському громадському полі. Так одеський «Правий сектор» (або організації, які так себе титулують) звинувачують у спробі встановити контроль над нелегальними гральними закладами міста. У свою чергу, місцевих тітушок не раз помічали на охороні спірних будівництв і залучали у протистояння все з тими ж «правосеками». Щоправда, для більшості населення ці зіткнення минають непомітно і швидше є приводом «для поговорити». Набагато більше одеситів хвилює підвищення цін, банкротство низки великих банків з одеською пропискою («Імексбанк», «Порто-Франко»), зменшення можливостей для ведення бізнесу, непереможена корупція, об’єми якої, з масово циркулюючих чуток, зросли в рази.
На чому одесити навчилися добре розумітися — так це розрізняти відповідальність різних рівнів влади за «покращання життя вже сьогодні». Мерові вже ніхто не висуває претензій через відміну соціальних пільг і підвищення цін на газ або ліки. Але проїзд у транспорті і ціна хліба чітко співвідносяться з діями міського голови. Перепадає йому і за провали в управлінні комунальною сферою. Досить пригадати, що Одеса зустріла 2015 рік у снігових заметах після небаченого багато років снігопаду, що накрив Південну Пальміру 29 грудня. Мерія зі снігопадом не впоралася: у застряглих трамваях водії зустрічали Новий рік, а сніг розтанув швидше, ніж його прибрали. Цей комунальний колапс не підвищив любові одеситів до мера Геннадія Труханова. Але до осені, коли одеський градоначальник переобиратиметься, ще досить далеко, і у нього є шанс закріпитися в кріслі мера тепер уже на повний термін. Якщо не втрутиться велика політика і навіть геополітика: подія, подібна 2 травня 2014 року, може враз перекроїти політичну карту міста, яка за останні роки серйозно мінялася лише один раз — після Революції гідності.
ОДЕСЬКІ ГРУПИ ВПЛИВУ: ТІ Ж ПЛЮС КОЛОМОЙСЬКИЙ
Травневі події переформатували одеську верхівку політбомонду. До неї міцно увійшов чинник Ігоря Коломойського в особі губернатора Ігоря Палиці. Обраний восени мер Труханов також перебуває в орбіті політичного впливу Коломойського. Цей тандем продовжує вважатися одним із найміцніших у нинішніх політичних розкладках регіону. Вторгнення інтересів Коломойського до Одеси дійсно можна вважати «оновленням» місцевої еліти, що доти 20 років замикалася на практично одні й ті ж фігури, які виймаються з рукава великої політики залежно від змін настроїв у Києві. Двічі мер Едуард Гурвіц, беззмінний президент Юридичної академії і «король суддів України» Сергій Кивалов, неоднозначний родинно-політичний дует Олексія Костусєва й Олексія Гончаренка, декілька груп минулої компартійно-комсомольської верхівки, які перефарбувалася свого часу в синьо-білий колір Партії регіонів, — вся ця група персонажів укупі з низкою великих бізнесменів змінювала один одного у владі від самого початку незалежної України. Певним чужаком в цій системі був губернатор Одещини Едуард Матвійчук, «висаджений» в область із Закарпаття, але він швидко вписався в місцеву еліту, хоча і не став у ній значущим персонажем. Зберігаючи напрацьований вплив, він усе ж поступається таким «зубрам», як Кивалов або Гурвіц.
На цьому тлі «пришестя» після травневої трагедії губернатора Ігоря Палиці, а потім обрання в мери Геннадія Труханова, за всього попереднього укорінення останнього в політичний ландшафт міста, стало найважливішим визначальним чинником одеського постмайданного політичного життя. Ставши з функціонера і бізнесмена локального рівня головним чиновником міста, Труханов повівся досить обачно, прагнучи не загострювати стосунки з євромайданівською і не рвати зв’язки з антимайданівською частинами громадських активістів. Все ж таки «регіональне» минуле Труханова говорило і говорить на користь симпатій до «новоросів», тоді як нинішнє його становище і бізнес-зв’язки показують достатній прагматизм і вміння лавірувати між політичними крайнощами. При цьому «регіонали», які залишилися в міськраді, і члени одіозної партії «Родіна» є більшою мірою союзниками мера. Тому у противників Труханова є можливість критикувати міського голову не лише за його власне політичне минуле, але й згадувати приказку «Скажи мені, хто твій друг». А напираючи на зв’язкок Труханова з антимайданівськими і проросійськими силами, трапляється нагода покритикувати й Ігоря Палицю, і його високого заступника — Ігоря Коломойського.
Опоненти Труханова не сидять склавши руки. Розрив його тандему з губернатором Палицею в одній із ланок — мрія як Сергія Ківалова, з яким Палиця явно не зійшовся в бізнес-інтересах, так і частини місцевого політикуму, орієнтованого на Петра Порошенка. Серед останніх найбільш помітний Олексій Гончаренко, чиї «пригоди» в Росії, особливо у зв’язку з недавнім більш ніж дивним арештом на марші пам’яті Бориса Нємцова, не додали йому зайвої полярності в місті, хоча і не відштовхнули прибічників. Об’єктивна перевага Гончаренка перед усіма потенційними конкурентами — вік. У 34 роки він вже встиг побувати одним із наймолодших голів облрад в Україні. Зараз цю посаду обіймає його друг і соратник Михайло Шмушкович. Здавалося б, такий розклад зміцнює позиції пропрезидентських сил в Одесі й області. Але не все так просто.
Наявність окремих, начебто відданих фігур на владному Олімпі і їхня рокіровка — це далеко не все для закріплення впливу центральної влади на регіон. В цілому одеська політична і бізнесова верхівка перебувають у перманентному чеканні. Можливість розширення театру бойових дій нависає над містом постійною тінню і змушує багатьох приховувати свої дійсні світоглядні симпатії. Росія недаремно стільки довго й успішно працювала в регіоні і місті, вигодовуючи таких «пташенят», як голова «Родіни» Ігор Марков і екс-мер Олексій Костусєв, не кажучи вже про фігури менші, аби цей вплив так просто зник. Тим більше що нинішня центральна влада ніяк не довела, що вона зможе впоратися з усіма викликами, що стоять перед регіоном. Одеським елітам, як і людям в цілому, потрібен спокій і визначеність. Зараз певна рівновага політсил в регіоні і місті дотримується. Певна перевага — на боці Ігоря Коломойського і його протеже, але «староодеські» нікуди не поділися, так само як і не зникли їхні колишні симпатії. А вони часто — далеко не патріотичні.
Головним сепаратистом області, за відсутності Маркова і Костусєва, однозначно проголошується Сергій Ківалов. Опоненти, передовсім з боку губернатора, намагаються «сколупнути» його з п’єдесталу «заступника всіх суддів України», напираючи як на звинувачення в корупції, так і в сепаратизмі. Поки що жодне з цих звинувачень не мало наслідків для Ківалова. Він обраний депутатом Верховної Ради в давно уподобаному Приморському районі Одеси і явно не турбується за своє майбутнє в цій якості. Для «тіпання» Ківалова задіяний ресурс одеського євромайдану. І ось тут одесити стикаються з дивним спостереженням: союзником Ківалова у критиці нинішніх одеського губернатора і мера є екс-мер Едуард Гурвіц, який позиціонує себе проєвропейським господарником і демократом. Виходить більш ніж дивна єдність настроїв.
НА КОГО СПЕРТИСЯ ПРЕЗИДЕНТОВІ?
З точки зору сутичок місцевих бульдогів під килимом і на килимі союзництво Ківалова і Гурвіца цілком зрозуміле — обом потрібно домогтися, аби Труханов не переобрався на новий термін. Зараз обидва політики явно працюють на полі президента, завіряючи його в посиленні впливу на Одесу «одразу після» поразки Труханова. Мовляв, губернатора президент і так завжди може зняти, а ось мера перемогти можна лише на виборах. Чи не тому всі обґрунтовані і не дуже скарги і звернення противників Ківалова до Президента не спрацьовують? Порошенко знає про хисткість своїх позицій у регіоні і про латентний сепаратизм місцевих можновладців. Але у Президента в Одесі немає настільки безумовних прибічників, які можуть забезпечити йому безумовну, а-ля Янукович, вертикаль влади в регіоні. Доводиться працювати з тими, хто є, попри їхню політичну «гнучкість» і часом більш ніж одіозне минуле. І розуміти, що практично будь-який із них, у разі кардинально несприятливого для України розвитку військово-політичної ситуації, може не виявитися безумовним противником сепаратизму.
Президент може розраховувати на лояльну позицію Едуарда Гурвіца, якщо тому все ж таки вдасться зайняти крісло мера. «Демократичний бекграунд» Гурвіца, який виступав з нарочито проєвропейських, проукраїнських і антикомуністичних позицій не лише на останніх виборах, але й раніше, свідчить про відсутність у нього сепаратистських настроїв. З іншого боку, Гурвіцу в рішучу годину ніщо не перешкодить зайняти позицію «мера-господарника», далекого від політики.
Президент також може спиратися на Олексія Гончаренка і невелику групу його соратників в облраді. Тим більше що Гончаренко є народним депутатом від «Блоку Петра Порошенка». Хоча ми бачимо, що політик робить ставку на публічність і піар, чим не може не дратувати «зубрів» старої школи, звиклих розв’язувати питання непомітно й у тиші кабінетів і саун. Гончаренко явно не турбують протиріччя у його політичній кар’єрі — із запеклого «регіонала», який ходив із георгіївською стрічкою і брав участь у проросійських ескападах свого батька Олексія Костусєва, він зробився за рік палким патріотом, «жертвою російського режиму» і навіть короткочасним в’язнем московського СІЗО. Бажання Гончаренка балотуватися в мери на цьому етапі не помітно, але це не виключається. В такому разі він може скласти конкуренцію як Гурвіцу, так і Труханову. І тоді виникне питання — в чиїх інтересах насправді діятиме молодий політик?
Потенційно Порошенко може спертися і на когось із представників старої партійно-комсомольської еліти регіону з відносно непоганою репутацією у населення — наприклад, на Сергія Гриневецького, губернатора Одещини 1998—2005 рр. Проте активності цього політика або когось іще з цієї обойми зараз не видно. Таким чином у Президента не така вже велика і тим більше однозначно віддана група підтримки в місцевих владних коридорах.
ВИБІР БЕЗ ОСОБЛИВОГО ВИБОРУ
Слід визнати, що Одеса все ще перебуває в заручниках старих еліт, які міняють свої політичні погляди й укладають союзи, виходячи з особистої вигоди, а не думаючи про загальнодержавну користь. Заставою «державницької» позиції деяких з них, як, наприклад, Сергія Ківалова, може бути лише міра впливу на процеси в Україні в цілому. Впливати на суддівський корпус великої держави набагато вигідніші, ніж головувати в регіоні або взагалі опинитися на межі експропріації в зоні потенційних бойових дій. Але чи потрібні нам такі «державники»?
Інші політики, як Геннадій Труханов, можуть залишатися на лояльних до України позиціях до тих пір, поки це сприятиме їхньому бізнесу і становищу у владній системі. У цьому плані локальність інтересів багатьох представників великого одеського бізнесу лише на руку потенційному сепаратизму — невідомо, яку позицію вони займуть, якщо їм пообіцяють зміну влади «по-тихому» і дадуть гарантії недоторканості власності (хоча хто дасть гарантію дотримання цих гарантій?).
Треті, як Ігор Палиця, вбудовані у вертикаль Коломойського і коливатимуться синхронно з «лінією партії». Четверті, як Едуард Гурвіц, можуть стати підтримкою промайданівських сил просто від відсутності інших відповідних кандидатів, і їхня популярність залежатиме від популярності і дій центрального уряду, а не від них самих, і це робить їх уразливими. П’яті, як Олексій Гончаренко, можуть виявитися такою «дулею в кишені», чиї політичні симпатії раптово можуть розвернутися на 360 градусів, а схильність до піару якраз може бути ознакою людини, готової діяти в обстановці нестабільності й війни. І невідомо, на чиєму боці буде така діяльність, якщо до бойових дій, на жаль, дійде справа.
Виходить, що місто поки що приречене вибирати з двох-трьох «сосен» локального політичного «гаю», нехай і деякі сосни «висаджені» не так давно. Об’єктивно на сьогодні перевага — у Геннадія Труханова, як би не оцінювати його політичне минуле і нинішні провали на комунальному фронті. Хоча б тому, що чергових «ново-старих» мерів і тим більше великих змін місто не хоче. Якщо ситуація в країні «заморозиться» і одеським можновладцям нічого не загрожуватиме, на гонках мерів можливий черговий тур протистояння Труханов — Гурвіц із можливим приєднанням до цих суперників ще й Гончаренка. Якщо ж ситуація загостриться серйозно, місту може бути взагалі не до виборів. І тоді від мера з губернатором залежатиме багато, якщо не все.
Погані той государ і та держава, які залежать від лояльності своїх феодалів. А все тому, що людям не запропоновані нормальні реформи, які можуть згуртувати народ довкола ідеї єдності і підтримки нинішнього курсу. Настрої прагматичних, хитрих і цинічних одеських еліт тому доказ.
