Якщо спостерігати за Україною впродовж 25 років — багато хто бачить безсумнівний прогрес і вважає, що те, що ми досі є і боремося — вже говорить про успіх. Але також багато тих, хто називає Україну «провальною державою». Де правда? Все залежить від погляду. Для оцінки 25 років треба чітко розуміти, з якої точки ми почали, з якими можливостями, щоб об’єктивно оцінити, що нам вдалось, а що ні.
СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС
Україна зробила великий крок вперед, якщо говорити про розвиток суспільства. Дві революції показують, що в Україні існує позитивна динаміка суспільного розвитку — суспільство позбавляється повільно, але впевнено — від революції до революції від психології жертв та пасивних спостерігачів.
Однак сам алгоритм дорослішання суспільства через революції чітко демонструє — на разі у нас недостатньо соціального капіталу — тобто здатності до об’єднання та соціальної взаємодії між громадянами. Поки що не склалася справжня республіка як політичний порядок, в основі якого лежить громадянство — усвідомлена та забезпечена законом приналежність до спільноти (на національному рівні — до політичної нації, на місцевому — до громади). Багато в чому українці мають формальне громадянство, за яким не стоїть ні держава, яка б захищала своїх громадян, ні самі громадяни, що не мають жодних спільних обов’язків та справ. Залишаючись атомізованими і слабкими частинками перед обличчям правлячого класу та їхньої держави.
Українці не люблять українську державу саме тому, що відсторонені від неї, не мають реальних можливостей впливати на визначення політики, ухвалення стратегічних рішень, навіть війни та миру. За них все вирішується у владних кабінетах. Влада стала синонімом держави. Поганої держави, якій не довіряють і в яку не вірять. Однак при цьому держава для більшості українців не є синонімом України. Скоріш навпаки — антонімом.
Україна не мала тривалого досвіду державності, й очікування щодо держави розмиті та різні. Проте виникнення революційних ситуацій чітко показує — українське суспільство вимагає більше свободи й менше державного регулювання.
Водночас існує й інша частина України, що належить до радянської цивілізації — де держава повинна домінувати. Це протиріччя і є ключовим впродовж усіх 25 років. І на разі його не подолано.
Щобільше, цей конфлікт має цивілізаційний характер, він охоплює не тільки політичні особливості й уявлення про державу, але й культурні, мовні, релігійні. Цей конфлікт є руйнівним і тим, що він підживлює ворога України — Росію.
Ми змогли протистояти імперії і тримаємо кордон європейської цивілізації (навіть якщо Європа на разі цього не усвідомлює) — від російського антизахідного виклику. Але внутрішній конфлікт цивілізацій російсько-радянської і європейської послаблює можливості України та її шанси на перемогу над зовнішніми ворогами, число яких, на жаль, зростає. Європейська цивілізація поки що (на відміну від радянської) не має інституційної основи для просування й перемоги.
Я відношу до європейської цивілізації в Україні усіх тих українців, які поділяють європейські цінності — громадянства, прав людини, демократії і свободи, верховенства права (вищої справедливості) й готові за них стояти. І головне для них — не увійти в Європу, а стати Європою — пройти західну модернізацію, в основі якої лежить концепція Людини і громадянських прав як центра політичного життя та держави. Це такий Євромайдан у масштабах країни. І цей Євромайдан на разі не переміг, його просування гальмує війна (зовнішня агресія — спрямована насамперед на його придушення) і внутрішній спротив і боротьба проти нього — старої державної та політичної системи, які являють собою уособлення тієї частини українського соціуму, який прив’язаний ментально й історично (часто на родинному рівні) до СРСР. Для радянської цивілізації — умовно Антимайдану — з його негативною програмою головне завдання — це виживання.
Не випадково політика усіх 25 років була політикою саме виживання старого радянського. Не тільки економічно, але й політично, культурно, мовно й ціннісно.
Існуюча протягом усіх 25 років влада й політична верхівка країни, а також державна машина — насправді є уособленням цієї цивілізації в Україні, тому вони стоять майже непохитно. І роблять все можливе й неможливе, щоб не допустити до владних важелів впродовж усіх 25 років представників європейської цивілізаційної парадигми.
Намагання не допустити політично дозріти Євромайдану до рівня альтернативних інституцій — політичної партії, суспільного руху, можливості увійти не на індивідуальних засадах до урядових структур і гальмують розвиток місцевого самоврядування.
САМОВРЯДУВАННЯ ТА ГРОМАДЯНСТВО
Самоврядний рівень може бути ключовим для змін у країні не тільки для посилення проєвропейської частини суспільства, насправді самоврядування — створення і розвиток громад — здатне модернізувати всю Україну й зняти цивілізаційний конфлікт через залучення усіх українців до управління на місцевому рівні.
Бо це підриває ключову найнебезпечнішу для України впродовж 25 років — відчуженість громадянина від держави, від справ власного міста чи села — його атомізацію та безсуб’єктність (формальне громадянство). У цій відчуженості і є відмінність цивілізацій всередині українського суспільства, і причина його слабкості й слабкості України.
Треба сказати, що ця відчуженість підтримується всією державною та політичною системою, яка існує в Україні протягом 25 років, а раніше була в СРСР. Від політиків та керівників держави до простих чиновників на місцях впродовж усіх 25 років все було спрямоване виключно на утримання громадян від взаємодії, яка є основою для побудови нових інституцій — партій, рухів, громадських організацій. Ці системи шляхом корупції, порушення конституції, прав людини й популізму та підкупу прагнуть утримати кожного громадянина від участі в суспільних та політичних процесах і справах значно ускладнюючи ринкові відносини, спотворюючи їх. Як результат — за 25 років Україна не пройшла того шляху, який були здатні пройти за цей час східноєвропейські країни, навіть ті, які не мали власної державності до ХХ століття (Словенія, Словаччина) — шляху не просто реформ, а створення ефективних держав та нових демократичних інституцій.
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ЛІДЕРИ
Ключовою проблемою для України залишається проблема лідерства й політичних еліт як локомотива трансформації країни. Існуюча еліта є синдикатом колишньої номенклатури та криміналітету, яким належить повний контроль за країною. Як би вони не прагнули виглядати по-європейському респектабельно, їх сутність, бачення та підходи — це радянська клептократія. Ми звичайно хотіли б бачити меритократичну еліту — однак... найкращі майже ніколи не потрапляють у владу.
Особливості політичного устрою та правила політичного процесу, які обмежують політичну конкуренцію насамперед адміністративним та цензовим шляхом; також особливості політичної культури, коли суспільство не вважає освіченість і розумність первинними якостями політиків та лідерів — все це призводить до існування саме такого типу політичної та державної еліти, яку маємо нині. За відсутності справжньої освіченості представники правлячого класу не мають не тільки бажання проводити реформи, а й часто не мають компетенції, щоб виконувати необхідні функції та завдання, які стоять перед країною.
Все, на що вони здатні, — це популізм, який не ґрунтується ані на системному баченні, ані на справжніх знаннях. Звичайно, такі еліти не здатні мислити стратегічно — тобто вирішувати складні завдання у складних умовах, і головне вони не можуть через масштаб мислення запропонувати ні візію, ні стратегію розвитку країни.
Зрештою очевидно, чому ці еліти нікуди не ведуть країну, — вони є користувачами владних повноважень та національного багатства, і, незважаючи на те, що більшість із них є бізнесменами, або пов’язані з бізнесом, вони поводять себе навіть не як CEO чи менеджери, а просто як рентозбирачі. Тому сутністю їхньої політики є лише прагнення за будь-яку ціну встановити монополію на збір цієї ренти на все національне багатство. Це звісно має закономірний для України та кожного українця результат — перманентна економічна криза, зубожіння, демографічна криза, руйнація країни, війна.
Сьогодні ці еліти дійшли до межі — вони отримують ренту вже на крові — на війні. Влада для них — це інструмент для отримання ренти та надприбутків.
Тому їм не потрібна ні стратегія, ні візія, ні публічна політика, ні справжня комунікація із суспільством. Навпаки, діючим елітам і 20 років тому і сьогодні потрібна лише закритість політичного процесу й ринку (обмеження/відсутність інформації, або її спотворення та маніпуляції суспільною думкою, особлива тендерна (Prozorro лише зменшила корупцію у цій сфері), тарифна, податкова системи), машина насилля та контролю за суспільством та конкурентами (МВС, суди та прокуратура).
Існування такої системи можливо виключно на умовах: 1) блокування розвитку контреліт з іншим баченням політичної системи; 2) відчуження суспільства від національного багатства та політики. Що ще є одним напрямом політики рентозбірачів.
НОВІ ЕЛІТИ
Як усунути еліту рентозбирачів? Потрібні нові еліти. Ні Майдан 2004 року, ні Євромайдан
2013-2014 рр. так і не змогли цього зробити. Ця еліта мімікрує, підлаштовується, але фактично не змінюється. Якщо й допускає в політику і до влади людей з європейськими цінностями — виключно на індивідуальній основі як це відбулося на виборах 2014 року. Це помилка для представників нових еліт.
Нова еліта може виникнути лише тоді, коли носії інших цінностей і бачення майбутнього країни зможуть налагодити широкий суспільний діалог та взаємодію. Фактично повернутися на початок Незалежності до досвіду Народного Руху України 1989-1991 рр. і зможуть створити не нову партію, а об’єднати суспільство Євромайдану в єдиний суспільний рух не просто з новим порядком денним, а навколо Нової Місії.
ПРО МІСІЮ УКРАЇНИ — ОСТАННЄ І ГОЛОВНЕ
Завдання нової еліти — переосмислити 25 років незалежності, вимагаючи відповідальності від старих еліт, відмовитися від радянської спадщини (не лише поверхневої декомунізації), а й від усієї існуючої впродовж цього часу пострадянської клептократичної системи та державності й запропонувати Україні шлях — (не євроінтеграції) як Нової Європи на основі нетлінних європейських цінностей, багато з яких іде ще від давніх греків та римлян. Україні потрібно сформулювати свою історичну Місію, щоб відбутися як Держава.
25 років показали, що рівень існуючих клептократичних постколоніальних по-суті еліт — це вписатися (чи повернутися) до імперії. Вони не здатні мислити в масштабах цивілізаційного порядку та Історії.
А конфлікт, який сьогодні розгортається у світі і в Україні, це саме масштаб цивілізацій та Історії. Тому завдання нової еліти непересічні.
Треба об’єднати всі ланки минулого України (її різних частин) у єдину логіку Історії й побудувати на цьому фундаменті шлях у майбутнє.
Я впевнена — виклики часу і сама українська історія і традиції вимагають від нових еліт й української політичної нації повернутися до витоків нашої державності — до Київської Русі як форпосту західної цивілізації, котра протистояла варварству, й подолати тисячолітню прірву бездержавності. Ми маємо демонтувати радянську державу, коріння якої лежить у Золотій Орді, й повернутися до Місії — завершити роботу Володимира та Ярослава щодо створення Держави на обох берегах Дніпра.
Нехай і через тисячоліття виконати Місію — побудувати Україну (раніше Київську Русь) як один із потужних центрів західної/європейської цивілізації. Продовжити тим самим естафету, колись втрачену Царгородом як наступником західної цивілізації після занепаду Західної Римської імперії, а сьогодні є ризики занепаду й втрати ЄС.
Що б не відбувалося, історія західної цивілізації завжди продовжувалася: спочатку у Візантії, потім — у піднесенні Західної Європи, потім була модернізація Туреччини Ататюрком, і зараз настав час і виклик для Східної Європи.
Це піднесення Нової Європи неможливе без України (як б не вважали наші сусіди) — це наша історична місія — стати новим двигуном розвитку європейської цивілізації й перемогти те варварство і минуле, яке піднімає голову на кордонах Європи. Без нас Європа не встоїть. Це цивілізаційна Місія України. А ключове політичне завдання для реалізації Місії безперечно — трансформація України та української держави на принципах і цінностях західної цивілізації, у центрі яких — Людина і Громадянин.
