У наш тривожний час підвищено небезпечних ризиків і жорстко мотивованого вибору (плата за цей вибір є зараз, як ніколи, суворою) є проблеми надактуальні, від розв’язання (а спочатку — від усвідомлення) яких залежить, без жодного зайвого пафосу чи перебільшення, доля мільйонів людей, цілих країн, а в перспективі, цілком можливо, — майбутнє людства. Особливо в сьогоденних загрозливих реаліях, коли на шлях агресивного реваншизму стала друга за потужністю ядерна держава світу — Російська Федерація. Чому так сталося? Де шукати вихід із вкрай небезпечної ситуації, що склалася? Як відновити систему міжнародно-правових відносин, яку відверто хоче підірвати Кремль?
Це лише основні (аж ніяк не академічні, як бачимо) питання, що були винесені на обговорення наукової конференції «Війна ідентичностей: Росія проти Заходу». Конференцію, яка відбулася 20 листопада в Дипломатичній академії при МЗС України, підготував і провів Центр дослідження Росії (керівник — Володимир Станіславович Огризко, екс-міністр закордонних справ України, один із провідних вітчизняних дипломатів та експертів) за активної участі та підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні. Загальна тема першої панелі конференції, модератором якої був кандидат історичних наук Кирило Галушко, звучала так: «Росія в історичній ретроспективі: вражаюча сталість». І було переконливо показано, про що, власне, йдеться: це — сталість імперської агресивності, привласнення чужої історії, тиранічних або вождистських режимів — від Грозного до Путіна. У заході брали участь знані в Україні вчені — доктор юридичних наук, народний депутат України кількох каденцій Сергій Головатий, доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» доктор Євген Бистрицький, філософ Сергій Дацюк.
Автору цих рядків було доручено виступати модератором другої панелі конференції, тема якої була сформульована так: «Російська цивілізація і сучасна західна демократія: полюси, що не сходяться» (до речі, було стійке відчуття, що зараз вже настав час говорити не про «полюси, що не сходяться», а про «несумісні, антагоністичні, непримиренні полюси» — аж надто великими є розходження). Доктор історичних наук, професор Василь Ткаченко виголосив доповідь «Через окремішність «російської цивілізації» до створення образу зовнішнього ворога». Виокремимо основні тези його виступу. На запитання, чому Росія така, якою вона є, маємо різні відповіді; зокрема видатний історик Василь Ключевський розглядав історію Росії передусім як історію колонізації, причому «хвилі» колонізації (вдалої або невдалої), чергувалися зі зривами, невдачами спроб бодай якоїсь модернізації (від «ліберальних» заходів Олександра І, потім — декабристського повстання та реакції Миколи І у ХІХ столітті до провальних ринкових реформ Олексія Косигіна у 60-х роках ХХ століття — і після цього брежнєвська суперконсервативна «стабільність»). Чому так відбувалося? Річ у тім, що в Росії сформувалась «ідентичність агресора», яка геть виключає проведення будь-яких серйозних внутрішніх реформ, і це дуже небезпечно. Лайка та ярлики на адресу Росії, на думку пана Ткаченка, навряд чи прояснюють ситуацію. Важливо, натомість, розібратися, яким є резерв путінського режиму? Невже, якби нинішнього «національного лідера» РФ не було б, все склалося інакше?
Уся проблема в суспільстві, підкреслив професор Ткаченко, в тому, що й ми, й Росія пройшли чотири покоління радянського репресивного режиму. «Шматочок» Путіна є в кожній сучасній «російські людині», й не лише серед тих 86 %, які його офіційно підтримують (масові настрої, зокрема, такі: «Пора сажать предателей!» — «А кто предатели?» — «А все, кто против Путина» — «Мы обойдемся и без ихнего европейского пармезана!»). Навіть такий «статусний ліберал», як професор Гавриїл Попов, свого часу заявив дослівно таке: «Або Росія у ХХІ столітті буде великою державою, або її взагалі не буде». Що ж казати про інших, «отпетых»? І ще, зауважив пан Ткаченко, в чому ресурс, у чому сила тієї чи іншої держави? У легітимності влади, тобто у підтримці цієї влади народом. Ось Президент Порошенко заявив, вступаючи на посаду в червні минулого року: «Забезпечення людей роботою та гідною зарплатою — це перша запорука внутрішнього миру та національної безпеки держави». Чудові слова! А як щодо реальних справ?
Історик із Литви Альвидас Медалінскас торкнувся у своєму виступі ролі ідеології в сучасній зовнішній та безпековій політиці Росії та відповіді Заходу на цей виклик. Науковець із Вільнюса, добрий друг нашої країни, зауважив, що Путін має трьох авторитетних ідеологів минулого, з розробками яких він рахується при «шліфуванні» своєї стратегії. Це — генерал Антон Денікін з його гаслами «единой, целостной и неделимой России» (відомо, що він не визнавав ніякої України, ані навіть Малоросії, а тільки «Юго-Западную Россию»). Це — філософ Іван Ільїн, автор апокаліптичної праці «Чем грозит миру расчленение России», який, зокрема, стверджував, що «украинский сепаратизм есть плод немецкой пропаганды» (а згодом, у 30-ті роки ХХ століття, визнавав, що «його надихають» процеси, які відбуваються в Німеччині). І це — видатний письменник Олександр Солженіцин, з яким Путін неодноразово зустрічався в останні роки життя нобелівського лауреата і до думки якого, безумовно, прислухався. В останніх виступах на Валдаї Путін наполегливо висуває тезу про Росію як «державу-цивілізацію» (насправді тут річ ось у чому: «проковтнувши» Україну, Кремль може змагатися із Заходом, маючи дуже вигідний для себе баланс сил; без України це є неможливим та немислимим). Отже, Заходу кинуто виклик, і від його відповіді залежить майбутнє демократичної цивілізації.
Із пильною увагою аудиторія вислухала доповідь російського історика Олександра Ситіна (свою опозиційність до кремлівського режиму, і то доволі різку, він не приховував), названу «Чи є шанс у російського суспільства стати демократичним?». У заданій Путіним системі координат, підкреслив пан Ситін, такого шансу немає й не буде, саме тому слід змінити цю систему. Якраз це й буде конструктивним виходом, а не аналіз реальних або вигаданих «тайн русской души». Але тут, застеріг Олександр Ситін, слід мати на увазі: попри те, що російське суспільство не є єдиним і зберігає резерви для змін, ці зміни можуть бути й дуже несподіваними, зокрема й такими, після яких Путін, хтозна, ще здаватиметься мало не «білим та пухнастим». Адже в суспільстві, й це найбільше тривожить, накопичено величезний потенціал злоби й ненависті, не можна виключати й кривавий антизахідний бунт із закликами «трощити всіх інородців» та «громити клятий Захід». Причому декілька важливих складових цього страшного «бікфордового шнура» вже є в наявності: зброя є; люди, що набули «бойового досвіду» в Україні та Сирії, є; попит є; немає лише «вождя» — «нового Гітлера», лідера російського нацизму. А якщо він, боронь Боже, з’явиться...
Із другого боку, акцентував Олександр Ситін, не можна говорити, що російське суспільство є абсолютно інтегрованим у Російську державу, абсолютно підкореним нею. Люди насамперед хочуть, щоб їм дали спокій. Що реально стоїть за оцими 86% підтримки Путіна? Уявіть собі, ввечері втомленому громадянину РФ додому дзвонить та чи інша соціологічна служба (переважна їхня більшість, хоч і не всі, провладні) й вимогливо запитує: «Чи довіряєте ви політиці Путіна?». Як ви думаєте, що він відповість? Ось тому подібні цифри вимагають дуже обережного ставлення до себе. І ще, вів далі Олександр Ситін, не можу не згадати про колосальну помилку (якщо не злочин), яку свого часу, в 1991—1992 роках, зробив Борис Єльцин. Проводячи «радикальні реформи», він тоді дуже швидко зробив буквально жебраками десятки тисяч представників російської гуманітарної інтелігенції (викладачів, аспірантів, незрідка — професорів). Причому ці люди в абсолютній більшості були проєвропейськи налаштованими. Вони мусили просто виживати. І якими стали ті, хто вижив? Я знаю й зараз цих людей; вони чудово розуміють, що робив Путін і куди він веде Росію; але, виходячи на трибуну, співають «осанну» Вождю. Ось він — закон виживання. Між іншим, підсумував пан Ситін, це є один із пропагандистських аргументів путінського режиму: так, зараз важко, але хіба ви забули оті «неповторні» 1990-ті роки з усіма їхніми «принадами»? Не хочете повернутися туди? То не чіпайте нас...
***
«Надходить тривожний час», — так може висловити свої думки та почуття автор цих рядків. Конференція завершилася, а питання нікуди не поділися, й необхідність осмислити все сказане й почуте менш гострою не стає. Може, тому пан Володимир Огризко, господар заходу, закликав усіх учасників «не розслаблятися», підтримувати контакти, готуватися до нових «інтелектуальних штурмів». Час-бо такий — бурхливий, грозовий.
