Чого не знає Захід про природу «гібридної війни»? Якими були основні помилки України в конфлікті на Донбасі, та чи є майбутнє у Мінських домовленостей. Про це розповідає Ульріх БУНА — французький дослідник, спеціаліст із питань Центральної та Східної Європи, автор книги «Гібридна війна в Україні. Які перспективи?».
— На вашу думку, що залишається невідомим для західної публіки про саму природу «гібридної війни»?
— Значення поняття «гібридна війна» значно розширилося з того часу, коли воно вперше з’явилося на сторінках одного з американських видань на початку 2000-х. Тоді його вживали на позначення того типу війни, яку вели чеченці проти росіян. Тепер цим терміном іноді називають усю сукупність дій, до яких вдається Російська Федерація. У моїй книжці я спробував наочно продемонструвати механізми «гібридної війни», переваги такого ведення війни та межі, у яких цей метод може бути ефективним, на прикладі різних типів російських операцій в Україні. Я спробував пояснити причини та специфіку розгортання конфлікту, природа якого залишилася для Франції доволі незрозумілою.
— Як можна боротися з «гібридною війною»?
— Тут я бачу два основні напрямки: цивільний та військовий. Успіх «гібридної війни» забезпечує насамперед масштабна пропагандистська кампанія, спрямована на соціальні групи, що вважають себе маргіналізованими — за етнічними, релігійними ознаками або ж з економічних причин. Відтак для боротьби проти цієї пропаганди першочергове значення має почуття належності до даного суспільства. Людина, яка почуває себе економічно та соціально інтегрованою у суспільство, має набагато менші шанси потрапити у тенета ворожої пропаганди.
Що стосується військового напрямку — тут одразу кілька пріоритетних складових роботи. Для більшості операцій «гібридної війни» «готує ґрунт» диверсійна діяльність інфільтрованих агентів або ж ідейних симпатиків, тому насамперед необхідно подбати про контррозвідку. Крім того, необхідно мати професійні підрозділи для боротьби із масовими заворушеннями, які б займалися нейтралізацією таких активістів і могли запобігти випадкам, коли невеликі групи таких людей беруть штурмом адміністративні установи, як це сталося у Донецьку і Слов’янську у квітні 2014 року. І врешті, добре озброєна та підготовлена армія значно підвищує ризики для агресора і ціну, яку доведеться платити за вторгнення.
До вищезазначеного додам ще один елемент, який, на мою думку, досить важливий у випадку України. Приклад адмірала Березовського, який під час взяття Криму перейшов на бік росіян, наочно демонструє, що корупція та слабкість державної системи дають ворогові нагоду проникнути у структури, які приймають найважливіші рішення і, таким чином, паралізувати державу. Тому забезпечення верховенства права та ефективна боротьба з корупцією також дуже важливі для успіху у боротьбі з «гібридною війною».
— Які методи російської пропаганди виявилися найбільш ефективними у вашій країні? І як можна цьому протидіяти?
— У Франції російська пропаганда використовує дві козирні карти — вона пропонує прості відповіді на складні запитання (війна в Україні, боротьба з міжнародним тероризмом, міграційна криза) і роздмухує певні фантазми, які поділяє певна частина населення — антиамериканізм, пошук сильного харизматичного лідера, страх перед імовірним, на їхню думку, занепадом Франції.
Водночас варіанти рішень є. Наприклад, забезпечити для усіх доступ до неупередженої та правдивої інформації, зокрема тієї, що стосується реальної ситуації в Росії: ВВП на душу населення приблизно на рівні Польщі, тотальна корупція... Ця реальність далека від показушної «потьомкінської» картинки, в якій Росію зображують сильною державою, бастіоном традиційних цінностей, що протистоїть «занепадаючому Заходу».
— Вже понад рік не виконують Мінських угод. Чи не настав час визнати, що Мінські угоди фактично «віджили своє»? Чому західні дипломати не готові до цього?
— Звісно, жоден із механізмів політичного врегулювання конфлікту, передбачених Мінськом, ще не втілили у життя, проте Мінські домовленості, так само як діяльність контактної групи і присутність на місці місії ОБСЄ, дозволили суттєво знизити інтенсивність протистоянь. Це принаймні хоч трохи полегшило життя цивільному населенню, що стало заручником ситуації, це дозволило запобігти більшим жертвам серед солдатів воюючих сторін та налагодити обмін полоненими.
Остаточна відмова від Мінських угод — це «стрибок у невідомість», що може призвести до відновлення широкомасштабних бойових дій. Такий розвиток подій не вигідний ані Заходу, ані Україні, і Росії, схоже, також. Що справді треба було б зробити — це посилити їх життєздатність. Для початку — надати більше повноважень і створити ширший простір для дій СММ ОБСЄ, щоб змусити сторони справді дотримуватися режиму припинення вогню та запобігти переміщенню важкого озброєння.
— На вашу думку, якими були найбільш очевидні помилки України від початку цього конфлікту?
— «Гібридна війна», розв’язана Росією в Криму та на Донбасі, спирається насамперед на досконалу пропагандистську машину. Будь-які проблеми із комунікацією, таким чином, грали на руку пропагандистам. На жаль, комунікація українського уряду доволі часто виглядала незграбною. Розглянемо як приклад ситуацію із законом про статус російської мови, за який проголосувала Верховна Рада. Хоча він так і не набрав чинності, це був справжній подарунок для російської пропаганди, яка скористалася ним, щоб збурити страх серед російськомовного населення Донбасу. Так само, можливо, треба було б поставити запитання, наскільки доцільно називати операцію на сході «антитерористичною» — це немов міряти однією міркою усіх, хто опинився на підконтрольних сепаратистам територіях. Ще більш прикро, що Україна надто мало робить для того, щоб доносити інформацію до людей, які знаходяться на підконтрольних сепаратистам територіях — це лише посилює серед них відчуття, що їх покинули напризволяще.
Якщо говорити про військові питання, здається, поразка під Іловайськом стала результатом не лише масового вторгнення російських військ. Проігнорувавши тривожні повідомлення розвідки, частина Генштабу виступила за продовження військової операції і своїм рішенням прирекла українських військових на оточення. Також можна поставити під питання доцільність рішення до останнього тримати Донецький аеропорт, сподіваючись на мужність «кіборгів» — при тому, що для останніх ротацій військові вже змушені були проходити через блокпости сепаратистів.
— У книжці ви пишете, що українське суспільство дедалі більше наближається до грані «між втомою та радикалізацією». Які конкретні приклади цього ви могли б навести?
— По-перше, це дедалі більша поширеність позиції, що «якщо сепаратисти так хочуть незалежності — хай би собі і були незалежними». За результатами опитування, більшість українців готова була відмовитися від окупованих територій Донбасу в обмін на мир. Свідченням такої втоми були і численні випадки ухилення від мобілізації під час хвилі мобілізації — ні в кого не було особливого бажання вирушати до «замороженої» лінії фронту, щоб битися і померти за збереження «статусу-кво». Що стосується радикалізації, вона, мені здається, торкнулася значно меншої частини суспільства і проявляється у бажанні покласти край усьому цьому винятково силовим шляхом.
— Тиск на Україну щодо проведення виборів на сході та конституційної реформи постійно зростає. Чого можна очікувати найближчим часом?
— Для України зараз починається непростий період. Захід більше не готовий надавати допомогу, не висуваючи жодних зустрічних вимог, а заклики проводити реформи, у тому числі конституційну, стають значно наполегливішими. Проте мені здається, Захід продовжить підтримувати Україну, але менш суттєво — особливо якщо реформи так і не розпочнуться. Що стосується санкцій, період, який зараз починається, стане вирішальним. Якщо припинення вогню із 1 травня, як про це домовилися, реально дотримуватимуться, Росія зможе сподіватися на зняття санкцій ЄС, щодо продовження яких прийматимуть рішення наприкінці червня, і у такому разі почнеться тиск на Київ із вимогою остаточно проголосувати закон про децентралізацію. Якщо ж припинення вогню не протримається довго, санкції, скоріше за все, продовжать.
— Як далі розвиватиметься ситуація?
— Боюся, ситуація не особливо зміниться. Лідери так званих ЛНР та ДНР — це представники кримінальних угруповань, які використовують цю ситуацію для власного збагачення і відтак жодним чином не зацікавлені, щоб території реінтегрувалися до складу України. Росія також хоче зберегти можливість послаблювати Україну через цей конфлікт, вона може розпалювати його, коли цього вимагатимуть її стратегічні інтереси. Крім того, Донбас зазнав значних руйнувань, і кошти, необхідні для відбудови регіону, на сьогодні значно перевищують фінансові можливості як України, так і Росії. В обох країнах зараз доволі скрутна економічна ситуація, тому жодна з них по-справжньому не зацікавлена у тому, щоб вже зараз взяти під контроль ці території. На жаль, заручниками ситуації стали цивільні мешканці. Якщо конфлікт «заморозиться» і підконтрольні сепаратистам території поступово перетворюватимуться на друге Придністров’я, найбільше постраждають саме вони.
Розмовляла Тетяна ОГАРКОВА, журналіст, доктор літературознавства Університету Париж-12, викладач історії французької літератури в Києво-Могилянській академії
Переклад Марії ЄМЕЦЬ, Український кризовий медіа-центр
