Нинішня трагедія у вигляді втраченого в свій час шансу — реформувати країну, вступити в НАТО й ЄС, має трагічний результат — війну, яка призвела до захоплення українських територій російським агресором. І проблема не лише в тому, що ми маємо сусіда, який досі живе категоріями захоплення територій і сфер впливу, а й у невмінні забезпечити власний добробут і побудову ефективної держави. Проблема і в самих українцях. Наскільки вони усвідомлюють ті причини, які призвели країну до сьогоднішнього стану. Наскільки вони знають новітню історію України, а головне — вміють робити висновки з власних помилок. На жаль, як показує практика, — не дуже вміють. І це незважаючи на такі серйозні потрясіння для країни, як майдани, а зараз і війна. Для кращого розуміння нашого недалекого минулого, втрачені можливості й рецепт лікування говоримо з колишнім міським головою Маріуполя, народний депутат 2, 4, 5 та 6 скликань, екс-заступником голови Київської міськдержадміністрації Михайлом Поживановим. Почали ми нашу розмову з актуального запитання — так званої «блокади» окупованих територій (в той день якраз почалася акція окремих активістів і народних депутатів із «блокування» залізниці на Луганщині).
«ПОТРІБНА СЕРЙОЗНА ВНУТРІШНЯ РОБОТА, ЩОБ ЯК ТІЛЬКИ У НАС З’ЯВИТЬСЯ ШАНС ПО КРИМУ І ДОНБАСУ, МИ ЙОГО ВИКОРИСТАЛИ»
— Як ви ставитеся до «блокади» Донбасу?
— Вважаю ідею так званої блокади Донбасу правильною. Але тут потрібні чіткі визначення. Потрібна інформаційна політика для того, щоб речі називали своїми іменами й українці по обидва боки лінії розмежування чітко розуміли, що пропонує їм влада. У нас не АТО, а війна, тому що агресор напав на нашу країну і окупував частину її територій. Так, на окупованих територіях залишилися наші громадяни і ми маємо всіляко підтримувати з ними зв’язок. Але і на окупованих територіях нацистами під час Другої світової війни вимушено залишалися наші люди. Проблема в іншому. Вона полягає в тому, щоб війна не комерціалізувалася. Адже навіть так звану блокаду чиновники можуть використати не заради реального обриву зв’язків з окупантом, а для корупції, щоб просто «кришувати» конкретні потоки. Виходить так, що Президент постійно говорить про те, що РФ — агресор, але при цьому його чомусь влаштовує термін АТО, а не війна.
— На вашу думку, за яких умов ми зможемо повернути Крим і Донбас?
— За існуючої системи координат ми Крим точно не повернемо. Але це не означає, що подібно до Пінчука ми маємо заявляти вголос про здачу Криму в обмін на Донбас чи мир. Тут потрібні зовнішні передумови, наприклад, якщо станеться так, що у відносинах Трампа і Путіна найде коса на камінь. Поки Трамп демонструє, що він виконує свої передвиборчі обіцянки. Але ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій. Головним чином потрібна серйозна внутрішня робота, і як тільки у нас з’явиться шанс, ми повинні його використати. Можливо, світ ще повернеться і до Будапештського меморандуму та змусить РФ піти на поступки. Адже Донбас для РФ потрібен лише для одного — дестабілізувати Україну, тримати нас в постійній напрузі.
«НА КОМПРОМІС ІЗ РФ, ЯК ЦЕ ПРОПОНУЄ ПІНЧУК, НАШЕ СУСПІЛЬСТВО ЙТИ НЕ ГОТОВЕ»
— Як ви оцінюєте повернення в публічний простір олігарха Віктора Пінчука і його так звані болісні компроміси, які він опублікував у статті у The Wall Street Journal?
— Думаю, це невипадково. Дійсно, прізвище Пінчука начебто завжди було на слуху, але сам він свою публічність проявляв фактично під час власних міжнародних проектів — YES, український ланч в Давосі, артзаходи. Участі ж в обговоренні внутрішніх проблем він фактично не брав. І тут раптово... Я не думаю, що він чи його тесть Кучма не слідкують за думкою громадськості, тому цілком очевидно, що вони знали про великий резонанс у суспільстві після подібних заяв... Звичайно, Росія все це використала на свою користь.
У реальності ж на компроміс із РФ наше суспільство йти не готове, воно не готове відмовитися від Криму, тим більше назавжди. Я не думаю також, що хтось із нинішньої влади на це піде. До речі, півострів у 2014-му реально Росії подарували. І за це я не знімаю відповідальності з Турчинова, Яценюка, Парубія, Пашинського, Махніцького, Авакова...
Я добре пам’ятаю 1990-ті роки, коли готувалася Конституція України — я тоді був міським головою Маріуполя, народним депутатом і не розумів, чому ми маємо надавати особливий статус Криму, засвідчуючи це в Конституції. Чим Крим краще за Донецьку, Львівську, Чернігівську чи інші області? Навіщо ми з самого початку розділяємо людей, права, обов’язки, бо, наприклад, у Маріуполі були такі самі люди. Але нам не вдалося скасувати цю норму, бо її дуже захищали Грач, Мороз, Кучма...
— До речі, як тільки Росія окупувала Крим, Кучма буквально одразу заявив (у травні 2014-го), що «повернути його вже нереально».
— Така заява Кучми якраз характеризує його сутність. У Криму, дійсно, були особливі настрої, як і в Донбасі. Просто за всі роки незалежності суттєво цими регіонами ніхто не займався. Я дуже добре пам’ятаю, коли Ющенко в 2004-му на правильних гаслах прийшов до влади. Тоді я був єдиним заступником голови київської міськдержадміністрації, хто в першу ж секунду підтримав помаранчевий майдан і опікувався людьми на площі. Я підтримав Ющенка ще за рік до виборів, коли він перебував у Донецьку і мав виступати перед людьми, але Гринів його вмовив не виходити на сцену, бо була небезпека. Багато незадоволених. І я тоді був єдиним, хто вийшов і виступив, звичайно, почувши на свою адресу, враховуючи, що раніше був мером Маріуполя, чимало «лагідних» слів.
У результаті, як ми знаємо, Ющенко переміг, після чого запропонував мені очолити Донецьку ОДА. Я погодився. Але тоді до нього одразу ж прибігли Плющ із Звягільським і переконали не робити цього, бо, мовляв, мене там не сприймуть через мою конфліктність. Ющенко змінює свою думку, призначає Чупруна і протягом двох-трьох тижнів виходять укази президента про перепризначення голів місцевих РДА, тобто тих, які були за Януковича і Близнюка. Аналогічна ситуація була і щодо інших посад у регіоні. Стало зрозуміло, що за цим стоїть кланово-економічний інтерес Ахметова. Тоді у нас і стався перший конфлікт з Ющенком. Я йому говорю: «Вікторе Андрійовичу, що ви робите? Вважайте, що після цього Донбас ви вже втратили, тому що ви показали, що господар там не Конституція і Президент, а старий донецький клан і їхні порядки». Те ж саме творилося і в Криму.
Гуманітарна політика була повністю провалена. Ніхто цим не займався. Хоча коли я ще був міським головою Маріуполя (1994 — 1998 рр.) — це велике промислове місто, де на той час української мови майже не було, — ми підготували спеціальну програму, за якою маріупольські школи могли вивчати українську мову. Я особисто кожного року переконував батьків віддавати своїх дітей в українські школи, і всіх своїх трьох синів також віддав в українську школу. Але щойно я пішов у 1998 році, всі ці програми були скасовані. Наступний мер Хотлубей вважав, що це непотрібно.
До речі, дуже вдячний Євгену Марчуку, який тоді був прем’єр-міністром (1995 — 1996 рр.). Я прийшов до нього на прийом і сказав, що держава знущається над пенсіонерами, адже у нас великі фінансові борги перед ними. Тоді Марчук покликав Бориса Зайчука — голову Пенсійного фонду, який озвучив заборгованість держави перед пенсіонерами по Маріуполю. Що робити? Я запропонував таке. Держава на себе бере зобов’язання протягом року сплатити борги перед пенсіонерами згідно з відповідним графіком, а я працюю з великими підприємствами Маріуполя по їхніх боргах щодо податків. Марчук і Зайчук погодилися, хоча багато хто був проти. Відповідно підприємства Маріуполя за рік погасили заборгованість перед державою, а держава перед пенсіонерами. Це було нелегко, але ми це зробили. В результаті в 1996-му Маріуполь став першим містом, яке не мало заборгованості ні перед бюджетниками, ні перед пенсіонерами. Для порівняння: Донецьк із цими боргами розрахувався лише наприкінці 1997-го.
Звичайно, сьогодні ми бачимо, що в Маріуполі виходять кілька сотень чи тисяч людей з українською символікою, але більшість все одно залишається пасивною. Багато активних людей взагалі виїхали з міста. Нагадаємо, що в Маріуполі мерію у Хотлубея захопили 30 людей, хоча тільки представників СБУ там було більше сотні, які завжди більш-менш виконували накази. Потім він одним із перших підписується за те, щоб провести референдум. І за це ніякої відповідальності. Сьогодні він депутат міської ради. Якщо б тоді добровольчі батальйони не прийшли в місто, то невідомо, чим би все закінчилося.
«Я ПАМ’ЯТАЮ КУЧМУ ЗРАЗКА 1994-го — ТИХЕНЬКОГО, СІРЕНЬКОГО — І КУЧМУ ВЖЕ ЗРАЗКА 1997-го — ТАКОГО СОБІ «БАРИНА»
— Чому в нас фактично після кожного Майдану стає гірше? Чому в 1990-х політики так і не змогли взяти курс на побудову нормальної країни?
— Можливо, тому що на початку 1990-х незалежність ми отримали достатньо легко. Звичайно, ми за неї боролися, але... потім розслабилися... Я пам’ятаю Кучму зразка 1994-го — тихенького, сіренького — і Кучму вже зразка 1997-го — такого собі «барина». І я пам’ятаю, як його обирали 1994-го.
— Зокрема на російські гроші?
— Не виключно, скоріше, робилося це через Табачника. Мені складно говорити в даному випадку про конкретику, але, враховуючи, що він свого часу довго працював, а потім і очолював «Южмаш», стратегічне підприємство ще з радянських часів, то цілком можливо, що зав’язка на Кремль залишилася. Під час виборів 1994-го до мене приїжджали його гінці... Я пам’ятаю Кучму ще парторгом «Южмашу» і як він вже потім «вирішував питання», з тими ж «донецькими». Це була повна здача принципів. Я пригадує випадок 1997 р., коли він проводив нараду на Банковій із представниками місцевого самоврядування. Тоді мене колеги делегували виступати на цьому засідання. Як варіант, ще розглядався одеський мер Гурвіц, але він намагався не проявляти активності на загальноукраїнському рівні, йому вистачало Одеси.
Так от, на цій нараді я виступив досить критично: «Леонід Данилович, вам ці наради потрібні тільки перед якимись важливими подіями. То ви нас збираєте в 1995-му, перед підписанням Конституційного договору, потім ви нас збираєте в 1996-му, перед ухваленням Конституції, а зараз, коли через кілька місяців вибори (це був грудень 1997-го, а вибори — в березні 1998-го), ви знову хочете заручитися нашою підтримкою. А питання про муніципальну міліцію, доходи на виконання власних повноважень місцевого самоврядування, рядок про нас у Бюджетному кодексі, відокремлення самого бюджет,.. які ми піднімали на минулих засіданнях, не вирішуються». І тут «барин» Кучма відповідає: «Ты что, пришел сюда меня учить?» Я йому кажу: «Але ж вам про проблеми місцевого самоврядування мусить хтось сказати». Ну, а далі почалося: «Был премьер вор (Лазаренко), и ты ему жопу лизал. А сегодня пришел нормальный премьер (Пустовойтенко), и ты против него выступаешь? Вон с трибуны!» І це на нараді, де були присутні сотні людей.
Мене почали заспокоювати, а Разумков (покійний) підійшов і каже: «Миша, тебе капец, становись на колени и ползи к кабинету Данилыча». Але я йому сказав: «Саша, я цього робити не буду». Ну, Кучма, звичайно, все зробив, щоб мене потім не переобрали мером. Мені Мельниченко навіть пропонував дати йому гроші на розшифровку плівок, де йшлося про мене — як Кучма давав вказівки, що зі мною робити, щоб я більше ніколи не обрався міським головою Маріуполя, але я відмовився, тому що і так усе знав.
«ЄВГЕН ЩЕРБАНЬ НАБУВАВ ВЕЛИКОГО ВПЛИВУ, ТОМУ ЙОГО ВБИВСТВО БУЛО ВИГІДНИМ ЯК КЕРІВНИЦТВУ В КИЄВІ, ТАК І КРЕМЛЮ»
— Тоді, в 1997-му, Кучма призначив Януковича головою Донецької ОДА, а в 1998-му Єфремова головою Луганської ОДА, і в Луганську одразу з’явилися бігборди з написом «Русское наследие». Чи не було таке відчуття, що ці регіони фактично віддали на відкуп місцевим кланам?
— Якщо відверто, то на той час про Ахметова і всю цю групу говорили, що це фінансово-кримінальний клан, пов’язаний із КГБ. І що їхні активи належать не тільки Ахметову. До речі, колишні радянські ресурси не змогли забрати навіть «червони директори». Візьмемо, наприклад, Маріуполь — такі постаті, як Олександр Булянда, Володимир Бойко, Анатолій Бандура, — навіть їм не вдалося утримати потужні активи у своєму ж місті. У всіх усе позабирали, і власником в результаті все одно став Ахметов.
Ситуація була складною. Коли в листопаді 1996 р. в донецькому аеропорту розстріляли Євгена Щербаня, я мав розмову з тодішнім головою МВС Юрієм Кравченком, якого запитав: а чого нам чекати далі, якщо людину такого рівня так зухвало вбивають? Щербань набирав великий вплив в українському політикумі, він бачив альтернативу тому шляху, яким рухалася країна часів президентства Кучми. Щербань був мотором, і саме він запросив у депутатську групу «Соціально-ринковий вибір» Євгена Марчука, який і очолив цю групу. Щербань нам тоді сказав: «Марчук буде президентом!»... А Кравченко відповів на моє запитання: «Шукайте відповідь у себе в регіоні й слідкуйте, кому дістануться активи Щербаня»... За газ, про що багато говорять, вони якраз тоді між собою домовилися, тому вбивство Щербаня має політичні причини.
— Можливо, так знищували альтернативу, зачищаючи середовище для підконтрольних? Чи могло вбивство Щербаня бути вигідним як тодішньому політичному керівництву в Києві, так і Кремлю?
— Я цього абсолютно не виключаю. Щербань відкрито підтримував на виборах у 1994 р. Кравчука, а не Кучму, а потім він робив ставку на Марчука.
Щодо Януковича, якого ви згадували, то я пам’ятаю, як у квітні 1997-го він приїхав до мене в Маріуполь як перший заступник голови Донецької ОДА і просив, щоб я не заважав йому стати губернатором області. Тоді розглядалися дві кандидатури замість Полякова — моя і його. Я не був проти, тому що тодішній мій статус (мер і народний депутат) мене влаштовував. Я лише йому сказав — головне, щоб працював закон і не було жодних протистоять чи тиску на мене. Він погодився, і ми потисли руки. Але вже через чотири місяці Янукович пішов проти мене.
Було протистояння у мене і з Азаровим, який не гребував жодними методами. Мій серйозний конфлікт із ним розпочався тоді, коли Кучма посварився з Лазаренком. Тоді Азаров був керівником податкової, і за вказівкою він нищив все, що було пов’язано з Лазаренком. Так от, був тоді в Україні такий банк «Слов’янський», один із керівників якого — Борис Фельдман — навіть відсидів потім кілька років завдяки Азарову. Чесно скажу, що як міський голова Маріуполя я молився на цей банк. Усі фінансові відносини в місті, в тому числі з ліквідації боргів, здійснювалися через цей банк. Це було унікально і корисно. Але Азаров вирішив знищити цей банк і зламав абсолютно ефективну схему по стосункам з пенсіонерами.
— Це правда, що Азаров як головний податківець зробив великі статки на фінансових схемах, зокрема на поверненні ПДВ?
— Звичайно. Це було його ноу-хау. Відкати за повернення ПДВ були від 35 до 50 відсотків. Азаров не брав гроші лише від донецької групи. Там вони вирішили питання по-своєму. А так вся країна несла гроші Азарову за повернення ПДВ. І на цій темі він збагачувався до останнього.
— Зараз ці схеми залишилися?
— Так. Нові керманичі дісталися до влади на гаслах боротьби з цими схемами, але як тільки опинилися «нагорі», то зрозуміли, що руйнувати такі джерела збагачення нерозумно для себе. Це як у пісні: «Поворую — перестану, жду вот-вот богатым стану, вот тогда начну опять я законы соблюдать».
«ВИБОРИ 1999 р. — ЦЕ БУЛА ВДАЛО РЕАЛІЗОВАНА ПОЛІТТЕХНОЛОГІЯ ШТАБУ КУЧМИ»
— Чому ж все-таки вам — тим, хто представляв альтернативну лінію в 1990-х, — не вдалося взяти владу в руки?
— Тоді гроші почали вирішувати дуже багато питань. І ті, хто був біля Кучми, і ті, кого він зробив олігархами, всі вони фактично досі керують країною. Навіть нинішній президент Порошенко плоть від плоті тих часів, його голос є на «плівках Мельниченка», де він клянеться у вірності Кучмі. Донецька група, якій Кучма віддав владу в регіоні, «зробила» йому вибори в 1998 році, вони і мені тоді не дали переобратися мером, хоча я мав найвищий рейтинг. «Донецькі» показали, що вони можуть «робити» вибори. А наступні перегони, як ми знаємо, були президентські — 1999 року. При всій моїй нелюбові до Петра Симоненка, він тоді виграв по всьому червоному поясу на той час (Запоріжжя, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Миколаїв, Херсон, навіть Луганськ), а от на Донеччині виграв Кучма. І це ще більше скріпило дружбу Кучми і «донецьких». В цілому ж вибори 1999 р. — це була вдало реалізована політтехнологія штабу Кучми.
Я дуже добре пам’ятаю період, коли потім Януковича висували в президенти. Скільки тоді ходили до Кучми і говорили: що ви робите? Візьміть того ж самого Кірпу, до якого у всіх було набагато більше поваги. Про нього в «Укрзалізниці» досі згадують, як про потужного і вмілого керівника, лідера, який, на відміну від Януковича, не мав такого негативного шлейфа.
— Можливо Кучма не бачив в Януковичі самостійну фігура, а Кірпа міг згодом стати для нього серйозною проблемою? Як згодом Кушнарьов для «донецьких». До речі, обох уже немає в живих.
— Кірпа дійсно мав потужний потенціал стати лідером країни. У мене, до речі, ні з Кучмою, ні з Ющенком стосунки не склалися. Про кадрову політику на Донеччині після перемоги Ющенка я вже сказав, а от що відбувалося на Луганщині? Тут Ющенко трохи протримався. Спочатку він призначив очільником області Данилова, а потім Москаля. Але це був дуже нетривалий термін перебування проукраїнських керівників у тому регіоні. Там «смотрящим» за копанками був такий собі Іван Абрамов — «Іван Іванович», (прізвище Юрія Іванющенка тоді ще не звучало). Данилов підняв тему копанок і спричинив галас. Але виявилося, що Абрамов уже домовився з братом Ющенка, тому тодішній президент звільнив Данилова з посади. Потім ще був Москаль, а далі Луганщину, як і Донеччину, здали проросійським силам в особі Єфремова і Тихонова.
«РОСІЯ НІКОЛИ Б НЕ СКОРИСТАЛАСЯ «СПРАВОЮ ГОНГАДЗЕ — ПОДОЛЬСЬКОГО», ЯКБИ НЕ ПОРОЧНІСТЬ ТОДІШНЬОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ»
— Тарас Стецьків у інтерв’ю «Хвилі» щодо «справи Гонгадзе — Подольського» заявив, що «ми тоді потрапили в пастку,.. зіграли в інтересах Росії». Тобто знову тиражується версія від замовників у цій справі — мовляв, це російський сценарій. Причому, від Тараса Стецьківа, який точно знає про ті події. Як прокоментуєте?
— Гонгадзе вбили так звані орли Кравченка (виконавці). Росія просто скористалася цієї справою. Це однозначно. Але вона ніколи б цього не змогла зробити, якби не порочність тодішньої влади в Україні. Я вірю в «плівки Мельниченка», тому що і голоси на записах, і манера спілкування, і принципи, за якими жила та система, абсолютно відповідають дійсності. Треба усвідомлювати, що Кремль завжди використовував і буде використовувати вади нашої влади.
— Чому ж досі в цій справі немає відповідальності замовників? Чому той же Кучма представляє інтереси України в Мінську?
— Це питання до суспільства і до нинішньої влади, зокрема до Порошенка. Всі статки олігархів, які нині мають вплив, походять із часів Кучми, відповідно існує очевидна залежність. Лише «група Коломойського» не була настільки пов’язана з Кучмою. І треба віддати належне, що у критичний момент Коломойський став на захист своєї землі. Так, у тому числі це були його бізнес-інтереси, але вони цілком співпадали з інтересами держави. «Група Коломойського» не свята, але варто визнати, що в потрібний час вони зробили багато для того, щоб агресор не просунувся далі.
«НИНІШНІЙ ПАРЛАМЕНТ — ЦЕ ЖАХ...»
— Як ви оцінюєте стан нинішнього парламенту?
— Нинішній парламент — це жах. Коли ми свого часу йшли до Верховної Ради, то конкурували у знаннях (якщо я відчував, що мені не вистачало якихось знань, я далі вчився — української мови, юриспруденції...), а ці хизуються статками. Коли перед е-декларуванням взяли суддю Чауса з його банкою доларів, то всі були вражені. Але після того, як суспільство побачило статки депутатів (причому, скоріше, це лише їх частина), то Чаус здався дрібним хабарником. Окрім того, всі ці так звані нові обличчя дуже швидко зганьбилися. Досвіду і професіоналізму в них нуль, а популізму занадто багато. В публічних дискусіях вони, як правило, не знають суті питання, а оперують штампами. На початку 1990-х ми були різними за ідеологічними поглядами, але за якістю, за підготовкою ми однозначно були кращими, ніж нинішні депутати.
На жаль, підготовлені й освічені люди сьогодні не дуже потрібні владі. Їй потрібні вірні, перевірені й «свої», а підготовка чи моральні якості не дуже мають значення. Знову ж таки, ця традиція тягнеться ще з 1990-х. Якщо брати мою особисту історію, то, як відомо, за часів Януковича мене переслідували, через що я був змушений кілька років жити в Австрії. Однак, перебуваючи там, мені пощастило. Мене взяла на роботу транснаціональна девелоперська компанія. Окрім того, що це мене підтримало матеріально, я ще й пройшов досить хороше навчання. Ми робили бізнес «під ключ». Здавалося б, кому я був потрібен за кордоном? Нікому. Коли туди, наприклад, приїздить Фірташ, то він купує собі будинок і живе за власний рахунок. У нього там фірми й офіси... А я почав все з нуля.
— Коли ж повернулися в Україну після Євромайдану, то що на вас чекало?
— Тут я перестав бути потрібним. Так, кримінальну справу щодо мене закрили, а далі були кілька показових історій, коли проводили конкурси на певні посади в Кабміні, але все це було профанацією. Наприклад, пам’ятаєте історію про конкурсний відбір на посаду голови Миколаївської ОДА. Я подав документи, зокрема з програмою бачення розвитку області. Мені здавалося, що зі своїм досвідом я буду там потрібен. Але людина з близького оточення Порошенка мені дала зрозуміти, що в конкурсі я не переможу, тому що кандидатура переможця там визначена заздалегідь. І додала, що буде ще можливість стати головою ОДА в інших областях, але при цьому я мушу взяти на себе зобов’язання по виборах, фінансово-економічні зобов’язання, плюс у мене буде куратор. Вибачте, але навіщо я піду туди за таких умов? Вони будуть керувати, робити, скажімо так, погані справи, а я буду відповідати за це? Тоді я пішов і забрав свої документи. На сьогодні я вдячний Миколі Томенку, який долучив мене до своїх культурологічних і туристичних проектів. Ми з ним працюємо в рамках проекту «Вільна країна». Наприклад, в розділі «питання децентралізації» я виступаю критиком, тому що те, що відбувається сьогодні, це обман.
— Чому?
— Згідно із запропонованою владою концепцією децентралізації, ми фактично віддаємо на відкуп певні території місцевим феодалам. Коли цей феодал у своїх інтересах обмежується бізнесом, то це ще більш-менш. А коли він ще й отримує політичну владу, то це несе в собі велику небезпеку. По суті, наприкінці 1990-х влада на Донбасі була віддана місцевим феодалам. Результат ми знаємо. На мою думку, суб’єктом самоврядування є сільська, селищна, міська ради. Крапка.
