Із луганчанином, директором філії ПАТ НСТУ «Луганська регіональна дирекція», Андрієм Шаповаловим ми познайомились у Святогірську під час «Донбас медіа форуму». Порушена тема так званої мови ворожнечі розподілила присутніх — Шаповалов досить чітко означив у цьому питанні необхідні орієнтири. Тим, хто регулярно перебуває у безпосередній близькості до бойових дій або під обстрілами, розповідати про те, що поєднує правду та патріотизм, не варто. В реаліях війни народжуються природні принципи поведінки та стандарти професійної етики, де чітко визначається пріоритетність, але не взаємовиключення, між професією та громадянством.
«ДЛЯ МЕНЕ Є ПЕВНИЙ ВІДЛІК, КОЛИ ЖУРНАЛІСТИКА СТАЛА ІНШОЮ, — ЦЕ ВБИВСТВО ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ»
— Складається відчуття, що під час зародження журналістики, вже за незалежної України, вона пішла не тим шляхом. На вашу думку, коли відбулася ця ерозія, чому професія стала обслугою тих чи інших сил або запиту на дешеві думки?
— Ви знаєте, для мене є певний відлік, коли журналістика стала іншою, — це вбивство Георгія Гонгадзе; той трагічний випадок розподілив час в журналістиці на «до» і «після», як на мене. Хоч і до того вбивали журналістів, зокрема із Донбасу, і після. Але те вбивство було показовим.
— Бо пролунало прізвище президента.
— Так. Це виходило за будь-які норми сприйняття. Гонгадзе став образом і символом того, що за журналістику можуть вбити. І головне — вже скільки років навколо цього вбивства ламають списи, начебто знайдено вбивць, але ж замовників так офіційно і не названо. Хоча всі розуміють, хто стоїть за цим вбивством. Цей факт нависає суворою хмарою, зокрема, й над сьогоденням. А ще він підкреслює подвійне дно наших реалій, в яких ми існуємо. Зараз начебто певною страховкою для журналіста є дотримання етики, перевірка фактів. Проте є багато небезпечних тем, пов’язаних з тим, як наживалися перші. Розслідування, які докопуються до першого мільйона, так чи інакше приводять до «шафи із скелетами», хоч би як респектабельно виглядала людина. Багаті люди дуже не люблять цього.
— Розслідування, як правило, є локальним дослідженням. Але якщо воно буде відірвано від контексту, його легко використати як інструмент для маніпуляцій. Тому, якщо журналіст прагне бути справді об’єктивним, він не має занурюватися лише в епізод, а й повинен намагатися простежити причинно-наслідкові зв’язки фактів як явищ.
— Я абсолютно погоджуюсь із вашими словами. Зараз, до речі, існує багато інформаційних вкидань, які зовні виглядають як боротьба за правду, а насправді є лише елементом маніпуляцій — або зведення рахунків між тими чи іншими силами, або просто є відволіканням уваги. Наприклад, періодично нам розповідають про затримання корупціонерів. Купа телекамер, гучні повідомлення і заяви високопосадовців, а через деякий час про цю людину забувають, і виявляється, що вона вже на свободі. Певною мірою це ще й один із хворобливих симптомів розвитку комунікацій. На людей щодня обвалюються потоки інформації, а у мас дуже коротка пам’ять. Людям серед цього потоку треба системно нагадувати про принципові речі.
— Але це споживачеві швидко набридає, йому потрібен новий продукт, новий фокус уваги.
— Так. І буває, що маніпуляція свідомістю відбувається не тому, що той чи інший журналіст злий і поганий, а тому, що в журналістику прийшло багато людей, які насправді від неї далекі. Ось вони просто так вирішили, що журналістика — це писати про щось, говорити про щось, шукати щось цікавеньке та подати це яскраво.
«ГІБРИДНІ ВІЙНИ, ГІБРИДНІ ЖУРНАЛІСТИ, ГІБРИДНІ ПОЛІТИКИ...»
— Як це трапилось із блогерством. З одного боку, це просто чудово, коли можна відкрито знаходити свою аудиторію, вільно експериментувати з формами подачі, а з другого — було просто спотворено систему цінностей і орієнтирів професії журналіста.
— Блогерство знищило відповідальність журналіста. Так само, як була знищена відповідальність політиків тими, хто прийшов в політику не заради розбудови держави, а заради власних амбіцій чи примх. Став перед мікрофоном, проголосив низку гасел — і називаєш себе політиком. Так і в журналістиці — якщо пишеш, значить, журналіст. Але все це із серії «одна бабця сказала». Популярний блогер щось написав, йому поставили тисячу лайків, і ось вам ціла інформаційна хвиля, яка розноситься інтернетом. На жаль, ми зараз переживаємо народження цілої низки «гібридів». Гібридні війни, гібридні журналісти, гібридні політики. Маю надію, що хоч гібридні хірурги не з’являться, бо якщо ще й вони будуть, то можна до лікарів не звертатися. Чомусь люди вважають, що не можна пускати до операційного столу людину без хірургічної освіти і практики, а ось людині без освіти журналіста можна давати ефір; людині, не сформованої як політик, можна давати трибуну й дозволяти приймати закони або державні рішення. Це насправді тотальна і трагічна девальвація інститутів. Невігластво — джерело помилок і трагедій, які на державному рівні можуть бути незворотними для всіх нас. Якщо хірург оперує тіло, то журналіст оперує наші душі, свідомість, тому може накоїти багато біди.
— Російські журналісти мають освіту і є професіоналами, але чи є вони журналістами?
— Журналістика — це не пропаганда. Вони є саме пропагандистами. Витонченими, із великими ресурсами.
— У нас триває війна. Як українські журналісти мають їм відповідати? У вас особисто є формула поведінки?
— Так, для себе я цю формулу вивів. Коли йдеться про війну, то вважаю цю тему не придатною для публічного обговорення. Я знаю чітко, як себе вести, і знаю, що за мною — правда. Існують лінії здорового глузду. Ті, хто виходить за них, наголошуючи на своїй начебто об’єктивності, просто маніпулюють цим терміном. Те, що робить Міністерство інформаційної політики, має не обговорюватись, а давати результат, адже ми нині в стані активних бойових дій. Якщо цей факт не відчувається в Києві, то в Сєвєродонецьку це відчувається набагато більше, а особливо — в містечках, які розташовані в безпосередній близькості до лінії фронту. З російських журналістів, які, по суті, є пропагандистами агресора, є частина тих, хто перебуває у свідомій омані, а частина переконана у своїй правоті. Причому що більше такий журналіст є провінційним, то більш карикатурно він копіює соловйових та кисельових. Це навіть по гротескних манерах видно, по менторському тону. Такий собі «участник дискуссии» з правом давати оцінки гостю, ображати, повчати.
«ПЕРЕДУСІМ — ТИ ГРОМАДЯНИН»
— Ми з вами були на «Донбас медіа форумі», при відкритті якого проводився аналіз так званої мови ворожнечі. Спікери дійшли висновку, що ЗМІ на окупованій території використовують частіше мову ворожнечі, ніж ЗМІ на вільній території. Вам не здається, що ті, хто поставив саме так питання, «сплутали береги» і перебувають в іншій реальності?
— Я взагалі вважаю таку постановку питання нісенітницею. Ці люди справді перебувають в іншій реальності. Скажу відверто, що на одному з подібних торішніх заходів я був вкрай обурений. Коли один із спікерів виступив, то я до нього підійшов в холі і спитав, чи він вірить в те, що каже? Він зізнався, що працює на західне видання і що в нього є зобов’язання перед своїм роботодавцем, тобто він має ці речі проговорити перед аудиторією. «Але ж сам ти в них не віриш?» — запитав я. Він відповів: «Звісно — ні, я ж не божевільний».
Це вам для прикладу відносно позиції, що, мовляв, треба вислухати іншу сторону, треба надати їм право висловитись, може, вони й не такі погані, як ми про них думаємо, може, вони справді «ополченці» тощо. Які «ополченці», коли це окупанти, які вигнали нас із наших домівок? Мені кажуть, що треба поїхати до цієї мерзоти, яка окупувала наші оселі, й послухати їхню думку. Безперечно, я їх із задоволенням послухаю, але в Гаазькому трибуналі на лаві підсудних, а не на українському телебаченні чи радіо.
Західні партнери хочуть миру. Їх, скоріше, більше цікавить не цілісність нашої країни, а щоб нарешті «закрити питання». Їхня мета — будь-яким чином зробити ретуш цього тліючого, але невгасаючого конфлікту. Що ж маємо робити ми? Скажу «страшу річ» — не розгойдувати човен, щоб ми в запалі не потонули всі разом. Вибачте, хоч ти журналіст, хоч ти повар, хоч ти політик, але передусім — ти громадянин. До чого призводить нехтування цим правилом, ми вже всі побачили.
— Зараз прийнято говорити про стратегії реінтеграції та деокупації Донбасу. На сході відчувається, що якась стратегія взагалі існує?
— Я не бачив змісту жодної стратегії і ніякого відчуття того, що якась стратегія взагалі існує на сході. Можу сказати: якщо РФ вирішить вийти із Донбасу, то інформаційна політика на цих територіях може змінитись на 180 градусів. РФ навіть зможе переконати, що ніякої «хунти» і «бандерівців» не було, і вони знову повірять в це так само, як повірили в їхню наявність. Так само, як в РФ у певний час вірили в євроінтеграцію, в «безвіз», а потім в певний момент вони, подібно флюгеру, почали дивитись в інший бік. У Луганську теж ще восени 2013 року вся обласна рада голосувала за євроінтеграцію, а потім, як за командою, змінила своє рішення. Тому питання деокупації є питанням техніки.
— Ми заговорили про паралельні реальності під час війни в самій Україні. Мирне життя і фронт зараз в країні дуже далеко один від одного у свідомості громадян?
— Коли буваю в Києві, то дивуюсь кількості камуфляжу. Стільки камуфляжу немає серед цивільного населення на Луганщині, навіть в близькості до фронту. Це якась гра у війну із повним нерозумінням реалій. Хочу сказати, що для Донбасу вишиванка має особливе значення, хоч і не часто луганчан може в ній зустріти. А все тому, що вишиванка у нас «під шкірою».
