Професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Валерій СТЕПАНКОВ добре відомий у наукових колах. Адже він є автором і співавтором багатьох ґрунтовних монографій, які були серед перших у переосмисленні важливих віх української історії, зокрема такими є праці «Богдан Хмельницький», «Петро Дорошенко. Політичний портрет» (обидві — у співавторстві з Валерієм Смолієм), «Розвідка і контррозвідка Богдана Великого» тощо. Відомий він і як публіцист, адже є давнім автором «Дня», чиї гострі статті увійшли до «Екстракту 150», «Екстракту +200» тощо. Серед матеріалів, що не втратили актуальності і сьогодні, — «Нова парадигма безнадійного анахронізму» — про нову великодержавну офіційну концепцію російської історії, за якою історія Київської Русі фактично привласнюється сусіднім народом. Ця стаття увійшла до бестселера «Дня» «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» 2011 року. Власне, завдяки цим матеріалам свого часу і дізналася про діяльність Валерія Степановича — ученого і педагога, що цьогоріч відзначив 70-річчя. А крім того, мене вразили цікаві штрихи в його біографії. Ще 2003 року — нечувана на той час подія (та й не тільки на той) — Валерій Степанков виступив з лекцією про військове мистецтво Богдана Хмельницького перед генералітетом і вищими офіцерськими чинами Міністерства оборони України на запрошення тодішнього міністра оборони Євгена Марчука.
— Чи пригадуєте ту лекцію? Як на вашу думку, наскільки важливі такі практики і для учених-викладачів, і для фахівців цієї галузі? — з таких питань почали ми розмову з Валерієм Степанковим. — Як ми бачимо з подій останніх років, знання і розуміння військовими національних традицій, їхній патріотизм відіграє часом вирішальну роль...
— Це, звичайно, правда, усе, зазначене вами, відіграє важливу роль. Євген Марчук — єдиний, хто мене запросив тоді, створив умови, я тоді мав можливість прочитати лекцію офіцерам, і там мінімум полковники сиділи, а то все був генералітет. Перший раз і, мабуть, останній у моєму житті сталася така подія. За це щира вдячність від мене.
...Наше лихо полягало в тому, що якраз у напрямі необхідності підготовки власних збройних сил до захисту вітчизни належна робота не проводилася. І річ не в міністрі оборони чи його заступниках, а концепції розвитку України. Чомусь усіх вдалося переконати, що ніякої агресії з боку Росії не буде, що це братні відносини і так далі. Трагедія в тому, що особи, які обіймають надзвичайно високі посади в державі, не мають національної свідомості, не мають знань з історичного минулого України. На жаль, у нас до сьогодні немає розробленої концепції, яка сприяла б формуванню національної гідності, гордості за минуле, набуття фахових знань високого рівня. Наша біда, що держава цими питаннями не займалася. Тому ми виявилися ні до чого не готовими. І знову наступаємо на ті самі граблі. Це безвідповідальність... В українській політичній культурі складова честі, гідності, поваги, необхідності знання, оцей елемент професіоналізму надзвичайно кволий. Тому повинна бути розроблена відповідна стратегічна концепція, щоб це справді були українські офіцери, з українською свідомістю, з баченням свого минулого, як у інших країнах. І, зрозуміло, на цьому підгрунті вивчати найкращі військові досягнення. Щоб бути готовими. Це все система. Система мусить починатися з навчальних закладів.
«ОБМІН НЕОБХІДНИЙ І МІЖ ВИЩИМИ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ, І МІЖ НАУКОВИМИ УСТАНОВАМИ»
– Ще один епізод, який відбувся, здається, того ж року – ви, професор Кам’янець-Подільського державного університету, виступили з публічною лекцією на «свою» тему – Української національної революції XVII століття – перед студентами та викладачами Острозької академії. Наскільки важлива така практика? Якими ідеями можуть збагачувати таким чином викладачі один одного та свою аудиторію?
– Безперечно, я позитивно ставлюся до таких практик. Зараз я обіймаю посаду завідувача кафедри всесвітньої історії, і ми, формуючи навчальний процес, запрошуємо викладачів читати цілі курси. У нас є курси з актуальних проблем історії України, всесвітньої історії, які читають гарні українські фахівці. Наприклад, середні віки у нас читає доктор наук Олександр Головко, також курс «Український політичний проект XVІІ століття: становлення інституту влади (європейський вимір)» у нас читає академік Валерій Смолій, доктор наук Віктор Брехуненко читає курс «Ранньомодерна історія України у західних інтерпретаціях», курс «Історична пам’ять як наукова і суспільна сфера» читає Олександр Лисенко... Це фахівці у своїй галузі. І потрібне також і читання лекцій, про яке ви говорили. Цей обмін обов’язково необхідний і між вищими навчальними закладами, і науковими установами. Років чотири тому я теж читав в Івано-Франківському університеті спецкурс магістрантам, пов’язаний з українською державою. Тож така практика поширюється. Для цього є ґрунт, бо в нас є чимало фахівців, виростає нове покоління дослідників, які мають своє бачення, і це прекрасно. Тому що рушієм історії як науки є плюралізм думок. Він дозволяє побачити те ж саме явище з різних сторін. Коли ми їдемо в інші колективи, це мобілізує нас, і з іншого боку, отримують знання майбутні фахівці. Що б не говорили про самостійну роботу, теоретичні проблеми можуть викладати тільки професіонали високого ґатунку. Тому я тільки вітаю цю практику і вважаю, що її треба поширювати.
«МОЛОДІ ОФІЦЕРИ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ТЕЖ ПОВИННІ БУТИ ПАТРІОТАМИ»
— Ви, мабуть, перший в Україні історик, який залучив співробітників Служби безпеки України до вивчення розвідувальної і контррозвідувальної справи наших предків, зокрема часів Богдана Хмельницького. Нещодавно від СБУ вас було нагороджено нагрудним знаком служби, отже, ваші зусилля помічено. Як ви бачите цю співпрацю? Чому так важливо у сучасній роботі враховувати досвід навіть таких далеких попередників?
— Не можу сказати, чи я перший. Але у всякому разі в цьому напрямі було зроблено крок. І коли ми з Володимиром Сідаком 1993 року видали монографію з двох частин про діяльність спецслужб, причому не популярного характеру, а на основі джерел, то це був перший крок до осягнення вивчення нашої славної історії якраз у сфері спецслужб. До цього робіт монографічного характеру не було.
Вивчення цієї спадщини має кілька складових. Перше — форми роботи на прикладі діяльності, зокрема спецслужб Богдана Хмельницького в багатьох відношеннях є класика. Суть залишається, змінюються певною мірою тільки форми чи щось інше. Це була тоді, мабуть, одна з найкращих розвідок усієї Європи. В проведенні масових операцій, виявленні ворожої агентури та контррозвідці відповідно, зборі інформації про противника, про можливість планування ним ходів, просування армії тощо. Хмельницький залучав не десятки, а сотні людей до розвідувальної роботи і до проведення відповідних акцій. І тоді вже використовували моменти гібридної війни. Наприклад проведення відповідних актів терористичного характеру, знищення певних осіб. У джерелах є дані, що коли Хмельницький готував повстання 1651 року, напередодні трагічних подій під Берестечком, у операції на польських землях було задіяно, якщо це правда, до 2000 тисяч осіб. Це було надзвичайно глибоке проникнення на територію польських земель. Там ставили завдання, коли будуть просуватися війська, проводити відповідні акції — це й отруєння води, і так далі. Тобто багато чого про таємну боротьбу можна почерпнути звідтіля. Думаю, що фахівці це роблять. У будь-якій країні вивчають цей досвід. Наприклад чудовий досвід конспіративної й іншої роботи воїнів УПА, його треба теж використовувати. Це аспект суто професійний.
ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА
Але є й інші. Коли ми готуємо молодих офіцерів Служби безпеки, то теж повинні враховувати, що вони мусять бути патріотами. І повинні мати також відповідний рівень знань минулого свого фаху. В цій ділянці теж треба знати, що були традиції в історії України, в історії народу, з яким ти себе ідентифікуєш. Офіцер кожної країни має бути сформований на власній спадщині, ця складова надзвичайно важлива для підготовки справжніх патріотів. Тому що в таких галузях, про які йдеться, без патріотизму нічого не вийде. Життя показало, що без знання політичної історії, без того, щоб ми бачили ці героїчні сторінки, нічого ти не сформуєш. Це довели події 2014 року... Тож коли ми говоримо про спецслужби, це важливо й у освітньому, й ідеологічному планах. Чому ми боїмося слова «ідеологія», я не розумію. Повинна бути державна ідеологія, цій ідеології мають бути підпорядковані відповідні процеси. Школа — це ж не тільки знання, ми формуємо громадян...
«ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ, ЯКОГО МОНСТРА БУЛО ВИПУЩЕНО ТОДІ...»
— Нещодавно Верховна Рада України закликала бойкотувати 137-ту асамблею країн-членів Міжпарламентського союзу, що має відбутися 14 — 18 жовтня у Санкт-Петербурзі й буде присвячена сотій річниці Жовтневої революції. «День» відгукнувся на це, бо, на нашу думку, ця позиція непродуктивна. На жаль, ті події значною мірою вплинули на нас, тож ми мали б озвучити і власну позицію чи створити власний майданчик для осмислення цієї страшної за своїми наслідками події. Як ви оцінюєте цю ситуацію? Який посил нам варто доносити світовій спільноті? Чому немає лідерської поведінки українських істориків, щоб надати наше бачення?
— З цього питання я не володію всією повнотою знань, бо питання цього періоду мене як історика менше цікавлять. Але зрозуміло, що історики, які займаються ХХ століттям, мусять зайняти позицію. Тут я повністю з вами згоден. І ця позиція має бути жорстка, тому що по суті ніякої революції не було, це був державний переворот. І Україна, як і інші складові Російської імперії, від цього перевороту зазнала величезних страждань. Тому позиція повинна бути рішуча, з осудженням, відповідною теоретичною викладкою. Щоб показати, до яких жахіть це все призвело, адже радянська Росія проводила не одну агресію проти України, яка здобувала свою незалежність. Слід показувати, якого монстра було випущено тоді. Ми мусимо зайняти принципову позицію з різким засудженням тих подій, які відбувалися, і відповідно сучасної політики Росії.
Ми, мабуть, чи не найбільше постраждали від цього, тому що це жахливі події, пов’язані з колективізацією, жахливі події, пов’язані з голодом 30-х років... У мене як у громадянина завжди викликає гіркоту факт, що ми досі не можемо з’ясувати точної цифри загиблих під час голоду 1932 — 1933 років — чи 5 мільйонів, чи 4,5, чи 6 загинуло. А це ж люди! Величезна трагедія народу. Як же так, у мирний час, хай чотири мільйони, хай мільйон чи пів — але це люди померли голодною смертю в державі, яка проголошувала, що вона піклується про трудящих, народ і так далі... Так не можна ставитися до своєї історії. З цього починається повага.
«ДЕРЖАВА МАЄ ПІДТРИМУВАТИ РОБОТУ «Дня»
— Як ви оцінюєте роботу газети «День» на історичному фронті?
— Я завжди це казав і кажу студентам, що з «Дня» слід брати приклад у багатьох питаннях. Вважаю, що держава мусить підтримувати таку роботу, адже ми говоримо про пресу просвітницького напряму, навіть такий термін колись був — «будителі», така ваша місія. Тому що газета ж не робиться сама для себе. Це газета, яка, коли бути чесним, у дохідливій і простій, ясній формі, мабуть, зробила найбільше за весь період незалежності для просвітництва. Для вивчення історичного минулого, пробудження національної свідомості, формування національної пам’яті. Коли я читаю спецкурси студентам, то завжди ставлю їм запитання — якщо людина втрачає свою пам’ять, як вона може сприймати світ? Вона втратила зв’язок із минулим, не знає, хто вона є. От у чому вся проблема. Так само і народ. Народ, у якого відібрали історичну пам’ять, спотворили, часто спаплюжили, якого переслідували за те, що він хотів мати кращих представників, проносив ідею національної свідомості... І ця газета, цей невеличкий колектив узяв на свої плечі колосальну роботу. Ви, як і ми, науковці. Ми працюємо в замкненому середовищі і далеко не завжди бачимо результати від того, що сіємо. Але не треба зневірюватися. Це той дзвін, який будить свідомість. І ті книги, які видаються, — прекрасні, чудові видання, де друкуються матеріали, які мають надзвичайно важливе значення не тільки для істориків чи філологів, а для всіх. Передусім — для студентів, молоді. Вчителям статті, які ви друкуєте в газетах, дають можливість використовувати цей матеріал на уроках. Ми використовуємо ваші матеріали в навчальному процесі, працюючи зі студентами. Думаю, що й інші так само чинять. Ви виконуєте роботу, яку важко переоцінити. Газета налаштована на пошук істини, на пошук самих себе.
