До президентських виборів залишається трохи більше, ніж чотири місяці. Від розмов і заяв про об’єднання деякі політичні сили перейшли, власне, до справи. «Опозиційний блок» і партія «За життя» об’єдналися, заявивши, що висуватимуть єдиного кандидата. Однак згодом виявилося, що в цій ситуації не все так очевидно, і в проросійському політичному крилі стався розкол.
Шанси «кандидата від Росії» і загроза прокремлівського реваншу — це лише одна з політичних сюжетних ліній, за перебігом яких ми будемо стежити в передвиборчий сезон. Обговорити всі ці питання — від проблеми популізму до дилем, з якими зіткнеться наступний президент, — «День» вирішив зі львівським політологом, доктором філософських наук, професором Антоніною КОЛОДІЙ.
«ЗАГРОЗА ПРОРОСІЙСЬКОГО РЕВАНШУ ПОСТАНЕ НА ПОВЕН ЗРІСТ ПІД ЧАС ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ»
— Які, на вашу думку, шанси у «кандидата від Росії»? Наскільки гостро стоїть загроза проросійського реваншу?
— Я б не перебільшувала, але й не ігнорувала цієї загрози. Проте, я гадаю, вона постане на повен зріст під час парламентських виборів. До них залишається більше часу, так що подивимось, як розгортатимуться події на тому фланзі, особливо після президентських виборів, від результату яких залежатиме доля цього угруповання.
Щодо президентських виборів, то у колишніх регіоналів є і завжди були непогані технологи, які, зрозуміло, підкажуть їм, що шансів на виграш вони не мають, а програш може понизити їхні рейтинги. Своєю ж участю у виборах вони підіграють Петрові Порошенку або іншому кандидатові проєвропейської орієнтації, які можуть тільки мріяти про такого конкурента в другому турі, як Юрій Бойко. Яблуком розбрату є й прізвище кандидата, бо «приєднані опозиціонери», скоріш за все, не погодяться висунути Бойка у президенти.
Отже, це об’єднання, на моє враження, суперечливе і крихке, створене, скоріш за все, під тиском зовнішніх сил. Партія «За життя», керована тепер Медведчуком, матиме інші амбіції й претендуватиме на більшу роль в об’єднанні, ніж це було б з Рабіновичем, хоча й тоді сварки між її лідером та лідером «Опоблоку» були не малі. Група Ахметова в «Опоблоці» опирається об’єднанню, адже її лідери, як і їхній спонсор, так само бажають грати першу скрипку в будь-якому блоці. Як це все примирити? Тож повернення до щасливих для цих політиків часів Януковича навряд чи відбудеться. Але зазначу: на парламентських виборах «Опоблок» і «За життя» — разом чи окремо — представлятимуть значну силу, якщо цьому не стануть на заваді результати президентських виборів. Вона буде націлена на створення великої фракції та проштовхування до влади свого прем’єра.
«МАЄ БУТИ ЗАМОВЛЕННЯ НА УТВОРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ НОВОГО ЗРАЗКА ПЕВНОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ»
— Тим часом на протилежному фланзі, у таборі проєвропейських сил, про об’єднання поки лише говорять. Ви бачите потенційні об’єднання кандидатів, які справді матимуть шанси потрапити до другого туру? Чи українські демократи об’єднуються лише перед розстрілом? Чому?
— Потенційних об’єднань проєвропейських (зауважте — ми перестали говорити про «демократичних», і це сумно) кандидатів не бачу. Але мене цікавить, хто таких об’єднань очікував? Об’єднуватись можуть лідери політичних сил з близькими, чітко окресленими в їхніх програмах цілями та принципами, для яких побудова нової України на програмно оформлених та ціннісно обумовлених принципах важливіші за власну політичну кар’єру. Чи є у нас такі? Принаймні, я їх не знаю, тому й на таке об’єднання не сподіваюся. Хоча зняття кандидатур на користь інших кандидатів на пізніших етапах виборчої кампанії, звичайно, будуть. Тоді, коли технічні кандидати виконають свої завдання пониження рейтингів чиїхось суперників (ясна річ, не задарма). Тож тут проблема не так в українському менталітеті, як у неструктурованості української політики в ціннісно-ідеологічному плані.
— Тоді що ж, усе так безнадійно і немає виходу з цієї ситуації?
— Не зовсім так, хоч перспектива розрубати гордіїв вузол розпорошеності демократичних, проєвропейськи налаштованих, патріотичних політичних сил уже на цих виборах не дуже обнадійлива. Але вона є.
Суть цієї перспективи, яка могла б змінити українську політику, — в об’єднанні виборців, утворенні ними своєрідних комітетів (на зразок американських PACs — political action committees) або зрозуміліших нам платформ, рухів виборців, здатних не лише ідейно та організаційно, а й фінансово підтримати певні політичні сили. Їхнє завдання — зробити селективний відбір найбільш чесних і в майбутньому ефективних менеджерів країни, здатних виконувати їхнє соціальне замовлення. В ідеальному варіанті це замовлення мало би бути оформлене у вигляді «технічного завдання» спонсорованим організованими виборцями політикам, з якими вони укладуть контракт. Зараз ці сили та їхні лідери можуть бути слабкими чи маловідомими саме через брак коштів, варто лише почитати чи послухати Олександра Солонтая, щоб це зрозуміти. Але вони набудуть сили і впливу саме завдяки підтримці знизу, а отже, й служитимуть народу чи окремим суспільним прошаркам. Для ширшого представлення інтересів народу таких платформ виборців може бути декілька, і від них надходитимуть замовлення на утворення політичних сил нового зразка певної ідеологічної орієнтації, здатних об’єднуватись заради реалізації політики в інтересах своїх спонсорів.
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.
Сьогодні цю ідею просуває громадський діяч, експерт із проблем децентралізації та організатор «Школи мерів» Руслан Рохов, підтриманий наразі кількома бізнес-об’єднаннями та певним числом інтелектуалів, які підписали Декларацію про наміри утворити громадянську платформу «Сила виборців». Вони вважають, що без організації та політизації груп інтересів малого й середнього бізнесу, долучення до цього руху широких кіл виборців вибити політичний процес з-під вирішального впливу олігархів і здійснити необхідні для економічного зростання реформи не вдасться. А за умов олігархічної політики сподіватись на те, що руйнування старої системи патронально-клієнтельних відносин відбудеться завдяки ініціативі й зусиллями окремих, хоч і дуже хороших лідерів — марно.
«ПРОТЕСТ ПРОТИ ТАК ЗВАНИХ ПРОФЕСІЙНИХ ПОЛІТИКІВ»
— Яка ймовірність, на вашу думку, що меню з кандидатів здивує виборців? Чи побачимо ми нові обличчя? Зокрема, ті, які зараз перебувають на високих позиціях у соціологічних рейтингах...
— Виглядає таким чином, що наших виборців не дуже-то й здивуєш, якщо рейтинг у шоумена Володимира Зеленського вищий, аніж у чинного Президента (при тому, що в обох він не є вражаючим: 6—7% — хіба це втішний показник для перегонів, на яких необхідно здобути понад 50% голосів?). Виходить, що доступ до української політики найвищого рівня, на думку прихильників Зеленського, може мати будь-хто. Феномен популярності Зеленського пояснюють по-різному. Є думка, що ті, хто його підтримує, ототожнює створений ним телеобраз «слуги народу» з ним самим (В. Васютинський); інші говорять про величезний запит на нові обличчя, а відтак — готовність людей голосувати за будь-яку відому особу, яка ще не була в політиці (О. Солонтай). Я б тут додала лише: зі свого політичного «табору».
У конкретному випадку з Зеленським велику роль, на мою думку, відіграє наявність пасивного протесту проти так званих професійних політиків, які довели виборцям свою нездатність (небажання) розв’язувати найболючіші для них проблеми. Цей внутрішній спротив властивий російськомовним виборцям на сході й півдні (частково і в центрі) країни так само, як і україномовним на заході й у центрі. Але для перших прийнятним є мавпування всього нового та революційного, що з’являється в політичному житті західного і частини центрального регіонів. Згадаймо, як це було, коли траплялися випадки спротиву з боку місцевих органів влади центральним, із захопленням адміністративних будівель, та інші події під час Євромайдану. «Ага, вам можна, то й ми на таке здатні». Так само й тут: «Ви маєте популярного співака, у якого високий рейтинг, хоч і невідомо, чи він висуватиметься у президенти; ми теж маємо подібного персонажа, а за кількістю голосів він ще й перевершить вашого, але теж триматиме паузу в питанні висування». Так що і цей персонаж, і його підтримка — вторинні.
«ПОПУЛЯРНИМИ СТАЮТЬ СОЦІАЛЬНІ ПОПУЛІСТИ»
— У Європі та світі дедалі частіше перемагає популізм. Україна не виняток?
— Так, Україна не виняток. Але зверніть увагу, що в багатьох західних країнах, як правило, гору бере праворадикальний чи просто правий (США) популізм. А в нас праворадикальні політичні сили хоч і є, але не користуються особливим авторитетом. Популярними натомість стають соціальні популісти, оперені в кольори лівої частини політичного спектра (повторення політичної практики латиноамериканських країн). Неважко здогадатися, чому.
У країні, де 25% населення живе за межею бідності на тлі необґрунтованих, нечесно здобутих і належно не оподатковуваних розкошів іншої частини, експлуатувати гасла соціального захисту найлегше. Питання в тому, чи є проголошувані добрі наміри покращити життя народу: а) суб’єктивно чесними, чи це просто «бла-бла»: сьогодні про одне, а завтра — про протилежне; б) чи є вони економічно обґрунтованими, тобто об’єктивно можуть бути здійсненими; в) чи забезпечать вони поступальний суспільний розвиток у довгостроковій перспективі, чи згодом призведуть до ще більшого погіршення, як, скажімо, в деяких популістських авторитарних системах (приклад пероністської Аргентини чи Венесуели за Уго Чавеса і після нього). Якщо на всі ці питання або хоча б на два з них відповідь буде негативною, це і буде соціальний популізм.
Я проти того, щоб змішувати популізм і намагання бути популярним, властиве кожному політикові. Бо йдеться про різні методи досягнення популярності. Її ж можна досягати добрими справами, успішною державною політикою. У цьому плані об’єднання церков є справжнім досягненням нинішньої влади, а не популістською акцією, хоч і буде використане для забезпечення успіху на виборах. Але ж будь-який успіх чинного державного посадовця сприятиме його подальшим успіхам. Вибори на те і є, щоб, орієнтуючись на них, керівники держави думали: а за що ж мене переоберуть наступного разу, і проводили політику відповідно до інтересів суспільства.
— Як українцям уникнути хвороби популізму і виробити антипопулістський імунітет?
— Я вже чимало сказала про популізм, тому моя відповідь буде стислою. Абсолютно уникнути впливу популістів на політичний процес неможливо. Але зменшити їхню роль до нешкідливого мінімуму можна двома шляхами: а) знизу — через зменшення кількості соціально незахищених людей; б) згори — через появу політичних сил та лідерів з реальними програмами, здатними змінити країну на краще, на яких можна буде покладатися на виборах. Загальне зростання рівня доходів має стати наслідком економічного зростання. Але певна увага має бути приділена і тим (кількісно невеликим) верствам людей, які в кожній країні, хай би якою розвинутою вона була, потребуватимуть уваги з боку держави та соціальних допомог.
«ПОЛІТИКИ «КУЧМІВСЬКОГО РОЗЛИВУ» ЗАГАЛЬМУЮТЬ РОЗВИТОК КРАЇНИ ЩЕ НА ЦІЛИХ П’ЯТЬ РОКІВ»
— Упродовж 15 років ми обираємо президента між політичними «дітьми Кучми». Чи стануть ці вибори для них останніми? Як зробити так, щоб уже 2024-го до влади прийшов представник нового покоління?
— Мені б хотілося це побачити вже наступного року, бо політики «кучмівського розливу» загальмують розвиток країни ще на цілих п’ять років, а це за умов глобального змагання держав за темпи розвитку і науковий, науково-технологічний прогрес — дуже багато. Досить для того, щоб ми надовго застрягли в колі найбідніших та економічно найвідсталіших країн. Чи мої бажання збудуться — інше питання. Але до цього треба прагнути і на це працювати, використовувати будь-яку найменшу можливість відірватися від тих «динозаврів». І не слід зважати на розмови про «професійних політиків». Бо ця їхня якість здебільшого зводиться до професійного збереження корумпованої, злодійської системи, яка служить їхньому збагаченню, коли вони опиняються при владі.
— Які головні завдання стоять перед кандидатом у президенти, з огляду на безпекове, соціально-економічне, гуманітарне становище країни?
— Завдань цих надзвичайно багато, бо країна перебуває в абсолютно занедбаному стані. І це не дивно, якщо зважити на те, що представники правлячої верхівки (а всі вони, як ви правильно зауважили, є «дітьми Леоніда Кучми» і створеної ним шантажистської держави) досі дбали насамперед про власні бездонні кишені, а не про служіння суспільству.
Якщо говорити коротко (бо це питання може бути темою окремої великої розмови), то до таких завдань належить:
1. Створення передумов для реальної боротьби з корупцією, яка є причиною всіх наших бід — від низького рівня соціально-економічного розвитку до ненадійності захисту країни від зовнішніх небезпек. Для цього потрібно завершити створення антикорупційних структур, дотримуватися принципу їхньої незалежності й не перешкоджати їхній діяльності. Але ще більшу вагу має кардинальна зміна загального стану правових відносин у країні. Провали в реформуванні судової системи у постмайданній Україні, телефонне право і взагалі непідсудність «своїх» насірових, немислима корупція в судовій владі, включно з узаконеним її варіантом нічим не обґрунтованих надвисоких зарплат цим, начебто особливо заслуженим служителям Феміди, — лікування цих виразок ляже на плечі нового президента і його команди, якщо вона буде справді новою.
2. До пріоритетних завдань політики президента, безумовно, належатиме вироблення чіткої стратегії завершення війни на основі національних інтересів України — з урахуванням можливостей її схвалення й підтримки на міжнародному рівні, але, напевно, з відходом від нинішнього «товчення води в ступі» під виглядом Мінського процесу та інших тупикових шляхів урегулювання ситуації на Донбасі й вирішення питання з поверненням Криму. Бо чим довше триває невизначеність, тим більше вкорінюються маріонеткові режими, долати які потім буде не легше, а важче. Ці питання належать до сфери безумовної відповідальності президента, але він їх вирішуватиме не одноосібно. Для цього в країні є значний інтелектуальний та організаційний ресурс.
3. Надважливим завданням буде здійснення радикальної реформи з дерегуляції економічної діяльності, сприяння розвитку середнього й малого бізнесу, створення ринку землі, ухвалення необхідних законів для обмеження можливостей отримання «ренти» олігархами. І не треба говорити, що все це належить до повноважень прем’єра. Правовий порядок, який точно є компетенцією президента, прямо впливає на відносини власників бізнесу між собою і з державою, на наявність чи відсутність у олігархів можливостей отримувати від держави субсидії та різні привілеї. І не було ще президента не лише у нас, а й у країнах розвинутої демократії, який не мав би важелів впливу на законодавчий процес, з тим застереженням, що робити це він має в межах, дозволених Конституцією і законами.
4. Водночас, згідно з Конституцією, Україна має бути не лише правовою, а й соціальною державою, а соціальна сфера у нас перебуває в абсолютно деформованому стані. Тож майбутній президент неминуче зіткнеться з дилемою збалансування ідеологічних орієнтирів для економічної політики, яка має забезпечити високі темпи економічного зростання і по необхідності має бути ліберальною (чи навіть неоліберальною), за умови приведення в належний стан системи соціального забезпечення та подолання (чи спочатку — пом’якшення) проблеми бідності.
5. Новий президент та його команда муситимуть також, всупереч рекомендаціям деяких надмірно радикальних лібертаріанців, завершити вже розпочаті медичну, освітню, мовну реформи — за умови їх належного фінансування, а також приділити увагу подоланню неприпустимого в сучасних умовах занепаду української науки.
І це, мабуть, ще не все.
Чи можна розраховувати на швидкий успіх нового президента і його команди в усіх цих напрямках одночасно, навіть за умови їхніх найкращих намірів та великих зусиль? Не думаю. Певного терпіння суспільству все одно доведеться набратись. Проте чесні намагання змінити систему із корумпованої на правову виявляться помітними практично одразу і вже в перші роки принесуть економічні й політичні дивіденди. Справа за «малим»: знайти таких політиків і забезпечити їхнє обрання в ситуації зневіреного і замороченого популістськими маневрами виборця.
