Війна ядром, яке розірвалося, зруйнувала сталі устрої відносин, бізнесу, кар’єр. В окупованому Луганську «хто був ніким, той став усім». Звільнені за хабарі вчителі стали ректорами, медсестри головлікарями, урядовці середньої ланки, які в своїх анкетах принизливо писали «вмію підкорятися», главами «республік». Але переселенці, яких прийнято несправедливо називати «біженцями», зіткнулися з масою випробувань. Вони стали чужими в своєму домі і не своїми на землі, яка їх прихистила. Багато хто рік тому виїжджав із Луганська на два тижні з парою сорочок і накопиченими заощадженнями з розрахунку на півмісячний «відпочинок». Яка їхня доля зараз? «День» поспілкувався з Михайлом МІЩЕНКОМ — депутатом Луганської обласної ради, головлікарем 7-ї міської лікарні, який уже рік як мешкає в столиці і якому вдалося налагодити успішний бізнес у сфері медицини.
— Михайле Володимировичу, мені, луганчанинові, за рік у столиці довелося поспілкуватися з багатьма людьми, які полишили Донбас. Доля у всіх різна. Багато проблем, багато невдач, є і приклади успіху. Дехто ніколи б не досягнув у Луганську того, чого досягли в короткий термін тут. Ви головлікар Луганської міської лікарні виїхали з рідного міста влітку минулого року. Тут у вас тепер клініка, бізнес.
— Є лише одна формула успіху. Це займатися тим, що вмієш робити добре. Мені пощастило попрацювати і в приватному і в комунальному секторі медицини. Впродовж 2013 — 2014 року в рамках роботи в депутатській комісії міської ради нами багато уваги приділялося питанням реформи охорони здоров’я, розглядалися сильні і слабкі сторони проектів, які пропонувалися. Природно народжувалися різні ідеї, які ми планували до реалізації не лише в Луганську, але й у інших містах України. Але життя розпорядилося так, що перший проект ми почали робити саме в столиці. Я не помилюся, якщо скажу, що місто Луганськ, так само як і Донецьк, полишила переважна більшість добрих і талановитих лікарів, багато хто з яких став учасником наших медичних проектів у Києві. Ми з нуля відкрили багато лікувальних установ. Ліцензували їх, сертифікували. Якщо порівнювати з Луганськом, то там ми рухалися потроху. Тут той шлях, який ми пройшли в Луганську за десять років, ми пройшли за півроку.
— Левова частка громадян України опинилася за останній рік у фінансовому капкані. Чи орієнтуєтеся ви на дану категорію людей?
— У нас є зрозуміла програма знижок для мешканців Донецької та Луганської областей. Потрібно розуміти, що саме цим людям, нашим землякам зараз доводиться найважче. Якщо людина, наприклад, приїхала з Луганська і витратила певну суму на дорогу, то ми їй даємо на цю суму знижку. У нас також організовано безкоштовне харчування, проживання для цієї групи пацієнтів. Фактично вони оплачують лише медичну послугу.
— Виходить так, що те, що не змогла на себе повноцінно взяти держава, роблять самі громадяни, йдучи назустріч один одному. Від кожного за здібностями, кожному за потребами.
— Державна машина величезна і від цього не завжди ефективна. Не всім може допомогти держава, і тут не до жиру, бути б живим. Всі повинні шукати собі роботу, шукати застосування. Я знаю лікарів, які працюють у трьох-чотирьох лікарнях. Знаю менеджерів, які працюють у декількох компаніях. Знаю журналістів, які працюють із декількома виданнями. Знаю вчителів, які, окрім школи, ще з ранку до ночі працюють репетиторами. Багато хто завантажився на роботу по 12 годин на добу. Дотації, які луганчани отримують як переселенці, всіх питань не закриють. Багато проблем у людей з житлом. Ми прагнемо своїм медсестрам зняти помешкання. Всі один одному мають допомагати, шукати формули взаємодії. Інакше не вижити! Мені приємно бачити те, що багато наших проектів успішні. Лікарями з Луганська і Донецька в Києві укомплектована значна частина приватних і комунальних лікарень. Маса наших фахівців викладає в університетах у Києві
— А що залишилося в Луганську?
— Нічого не залишилося. Що тримає адекватних людей в Луганську? Уявіть собі, родина, в якій 4-5 осіб, виїхала з окупованого міста. На роботу влаштувався лише один. Дружина — домогосподарка, літні батьки на руках, двоє дітей. Заробити на всіх неможливо. Багато хто сіпнувся й забуксував. А в Луганську дах над головою, якісь знайомства. Заробити в Луганську неможливо, але багато хто не живе, а виживає. Вони й змушені були повернутися, бо на сьогоднішній день не знайшли собі застосування. Споживчий кошик такої родини від п’яти тисяч гривень на місяць. Це самий мінімум і це лише їжа. А наймання помешкання? А непередбачені витрати? Коли ти один або, коли йдеться про працездатну родину, то такі люди можуть прижитися. Решті — дуже важко. Ми б весь медичний персонал забрали з собою з Луганська, але, на жаль, наразі це неможливо. Ці людей шкода більше за все. Це війна. І за фактом вони опинилися на окупованій території. Від них нічого не залежить і їм доводитися витримувати на собі всю важкість божевільної пропаганди російських ЗМІ, разом зі всією «красою» козачих республік.
— А як ви ставитеся до ідеї виборів на Донбасі?
— Подивіться на номери машин на всій Україні. Величезна кількість машин із луганськими та донецькими номерами. Хто залишився в Луганську? Хто буде і кого обирати? Про який вибір на окупованій території взагалі може йтися? Звідти виїхали мільйони людей. На мій погляд там взагалі не вийде класичних виборів навіть у перші місяці після відновлення контролю над територіями. Доти, доки всі хто жив у тому регіоні до початку конфлікту не буде забезпечений правом голосу, ідея з виборами мені здається бутафорією. Може, хтось зі мною не погодиться, але я вважаю саме так.
— Причому людей активних, свідомих, творчих.
— Так. Коли людей за талони зганяють на «референдуми» — це приниження і спекуляція. Те, що зробила на Донбасі Росія — це жахливо. У всі часи спроби переглянути території держав закінчувалися війною. Росія анексією Криму розв’язала війну. Але це міна, яка вибухнула наразі лише в локальному обсязі. Але може детонувати весь склад боєприпасів. Тоді це буде величезний військовий конфлікт. Коли я був у Луганську, то запитував тих, хто підтримували Росію — невже вони не знають історії? Адже потрібно вміти екстраполювати на сьогоднішній день. На що сподівалися ці люди? Я навіть від Партії регіонів намагався виступати як депутат — не надумайтеся творити свої «референдуми», це погано закінчиться. Про що вони думали? Прийде «русский мир», всім дасть заробітну платню, пенсії. Я говорив — це обман, так не буде. І таких як я було багато людей, але мабуть вже на той момент від нас мало що залежало. Ми не виходили під адміністрацію, не влаштовували штурми з палицями. І начебто, як зовні здалося, що ось та купа божевільних і ошуканих, стала образом усього Луганська. Ми сподівалися все ж таки, що ситуація вирішиться силами міліції. Але, даруйте, та ж міліція, в більшості своїй, продалася за примарну російську заробітну платню. При всій пошані до тих правоохоронців, які зараз захищають Україну і залишилися вірні присязі, серед міліції було багато «сміття», яке чекало манни небесної від «русского мира». Це «сміття» там і залишилося.
— Вони навіть вважають, що це ми зрадники.
— Тобто вони 20 років ходили з українським паспортом, їли, пили, користувався благами, а потім раптом стали патріотами міфічного «Радянського Союзу» чи Росії. То хто ж зрадник? Ти голосував на виборах, обирав депутатів до українського парламенту, українських президентів...
— Зокрема й 1 грудня 1991 року за незалежність України. Від Луганської області 83% проголосувало.
— Ми всі мали українські паспорти, всі отримували зарплату у гривнях, тією чи тією мірою брали участь у політичному житті країни. Я відповідально скажу, що всі, хто на сході країни організовував всі ці путчі, — це все були російські агенти. Це люди з російським акцентом, які абсолютно не орієнтувалися в місті Луганську. Я був постійно на цій площі біля ОДА і цих хлопців із Рязані впізнавав за акцентом. Можна брехати, але акценту свого не приховаєш. Усі агресивні дії були спровоковані і організовані саме цими людьми. Луганчани дедалі більше виконували роль масовки. Диригували люди прийшлі.
— До речі, до Києва разом із порядними луганчанами приїхали ті, хто диригував, зокрема й представники Партії регіонів, КПУ, інших сил.
— Є й таке. Багато хто ображається за те, що їх тут не люблять. По-перше, за що нас любити? Любов треба заслужити. Любов — це емоційна прив’язка. Свою домівку ми втратили. Темур Юлдашев пішов і спробував зі зброєю в руках захистити свою домівку. Але здебільшого луганчани промовчали. Ось ми й пожинаємо плоди того, що ми промовчали. У нас немає іншого шляху зараз, окрім як на практиці, своєю роботою, досвідом і громадянською позицією здобувати повагу. Лише так ми зможемо зруйнувати стереотипи. По-друге, справді є пристосуванці по життю. Торік ці люди не вгадали. Вони орієнтувалися на вітер, який подув з Росії. Багато хто тоді вважав, що Росія додавить, і тому зайняли проросійську сторону. Але на Росію їм теж начхати. Вони просто мали інформацію про те, що планується, і заздалегідь обрали сторону, яка, на їхній погляд, переможе.
Проте визнавати свою помилку — це дуже важко і складно. Вони побачили, що те, що розв’язала Росія, — це просто бійня. А ці пристосуванці звикли жити нормально, комфортно. Навіщо ж їм залишатися в Луганську? Навіщо жити серед бандитів? Ось тепер вони тут.
— І в Рязані вони не живуть, хоча там «русский мир».
— Авжеж. Їм добре в Україні. Просто вони думали, що залишаться у своїх кріслах там, вони продадуться і їх нагородять, проте не вийшло. До речі, ці люди саме і є лакмусовим папірцем, індикатором. Раз вони тут, отже, в Україні жити краще, тут є перспектива і тут безпечно. Ситість, безпека і притулитися до сильного — ось три аспекти, якими вони керуються.
— Чи немає відчуття несправедливості? Багато хто з них був автором того лиха. І зараз вони гуляють столицею, а українці гинуть на фронті, страждають. Кравченко, Голенко, Клінчаєв, інші одіозні прізвища дуже багатьох змушують замислитися над такою несправедливістю.
— Напевно, над чимось замислюються і правоохоронні органи, і спецслужби. Легко їм давати поради, але ми не знаємо всієї картини. Чесно кажучи, мені на Клінчаєва начхати. Де він гуляє і що їсть. Головне, щоб у країні був мир. Як його досягти? Якщо ціна питання — свобода Клінчаєва, то нехай гуляє. Але злочин проти держави — це найтяжчий злочин. Кара наздожене. Настане час, коли з кожного спитають, де він був і що робив у цей час. Усьому свій час. Рік тому перед нами постало страшне випробування. Ми не мали ні спецслужб, ні армії. Усе народжувалося з нуля, і те, що вистояли, що життями патріотів заткнули цю діру, через яку йшла страшна біда на всю країну, — це трагічно, і, по суті, неприродно. За рік зроблено роботи на десятиліття. Але за багато чого ще слід боротися. Ті, хто зрадив Луганськ, вже не є небезпечними, свою трагедію ми вже переживаємо, це факт доконаний. Залишається сподіватися, що через рік знайдуться професіонали, які на пню припинять діяльність таких клінчаєвих в інших регіонах України. Гарний це урок і для олігархів, прокурорів та інших. Як виявилося, коли у твій дім приходить війна — це не обходить стороною нікого.
— Якщо так складеться, що вся ця російська нечисть разом зі зрадниками з Луганська піде, то чи повернетеся ви туди?
— Це дуже й дуже складне запитання. І відповідь на нього лежить у такій площині. Слід розуміти, що Луганськ убили. Його немає. І Донецьк убили. І Горлівку вбили. А Первомайськ, Красний Луч, Ровеньки, Свердловськ убили і вже поховали. Люди, які звідти виїхали, не сидять на місці. Вони асимілюються, приживаються, адаптуються, пускають коріння. Ті величезні маси переміщених осіб асимілювалися в Росії, в Україні. Ще півроку, і ті фахівці, які залишилися на окупованій території, потихеньку залишать територію слідом за рештою. Ті, хто в Луганську, шукають, куди б виїхати. Зараз літо і можна редиску в городі посіяти. Але попереду чергова зима, яка може виявитися фатальною. Якщо минулої зими був запас міцності зі старих часів, то через півроку його не буде. Уявімо, що місто звільнили. Який стимул повертатися? Помешкання. І тільки. Роботи немає, попиту немає, ринку немає. Заводи розпиляно, підприємства закрито, економічні зв’язки зруйновано, діти навчаються в інших школах. А боєприпаси в місті, снаряди, що не розірвалися, гранати. А скільки бандитів зі зброєю, яку так просто не вилучити. Скільки схронів цієї зброї. Це небезпечно. У ліс по гриби в Станиці Луганській вже не підеш.
— Вважаєте, Луганськ можна було звільнити?
— Мені здається, що українська армія перемудрувала з бажанням узяти місто, змором і облогою. Але я не військовик. Це мій суб’єктивний погляд. Та це зараз і не важливо. Важливо розуміти, що буде далі. Враховуючи, що всі мої найгірші прогнози, які я намагався донести до любителів «русского мира» рік тому, справдилися, ризикну зробити ще один прогноз. Можливо, хтось і прислухається. На мій погляд, ні офіційна окупація Росією, ні повернення України самі по собі для регіону нічого не дадуть. В обох країн недостатньо ресурсів для того, щоб відновити втрачене. Існування усіляких республік з економічної погляду взагалі не розглядаємо, залишимо це для позбавлений здорового глузду. Для всіх мешканців регіону залишається лише один шанс жити в нормальному цивілізованому світі у себе удома — це величезні міжнародні інвестиції у відновлення Донбасу. Це може бути лише міжнародний економічний проект. Ну, а за яких умов він можливий нині, зрозуміло навіть дітям.
