Чи створюють постачання російських ЗРК С-300 до Сирії нову стратегічну ситуацію в сирійському конфлікті? На це запитання поки що не можна дати до кінця певну відповідь. Невідомо, скільки саме ракетних комплексів було доправлено до Сирії і яких саме модифікацій. За одними даними, збираються розгорнути чотири дивізіони, за іншими — лише два. В одному дивізіоні з 4 батарей — дванадцять пускових установок, кожна з яких має по чотири керовані ракети. Невідомо також, де саме розгорнуто С-300 — чи лише для захисту російських військових баз у провінції Латакія, чи також і в інших провінціях Сирії.
Перший варіант видається більш імовірним. Річ у тім, що для кожного з дивізіонів потрібне піхотне прикриття. В умовах гострого дефіциту піхоти в російському угрупованні в Сирії направляти значну кількість солдатів та офіцерів для прикриття батарей ЗРК в інших провінціях Сирії, окрім Латакії, командування угруповання навряд чи ризикне. На російських же базах С-300 будуть сяк-так прикриті тими російськими підрозділами, які несуть охорону баз. Ніхто не має сумніву, що з С-300 через їхню складність працюватимуть виключно російські військовослужбовці, а сирійців, яким формально передаються комплекси, насправді до них і близько не підпустять. До того ж, довіра до Асада та його армії після інциденту із загибеллю Іл-20 у Кремлі, напевно, ще більше знизилася.
Але набагато цікавіше інше. Хоч би де розмістили врешті-решт С-300, набагато важливіше, проти яких супротивників вони реально застосовуватимуться і чи застосовуватимуться взагалі. На дрони, що їх запускає сирійська опозиція, навряд чи витрачатимуть дорогі зенітні ракети. Та й зараз атаки за допомогою дроніов, так само як і з використанням диверсійно-розвідувальних груп, на російські бази в Сирії практично припинилися (ймовірно, на вимогу Туреччини та США). Авіацію ж, так само, як і наземні та морські ракетні установки, проти ракет яких також можуть використовуватися С-300, у зоні сирійського конфлікту мають лише Іран, Туреччина, США та їхні союзники по антиіділівській коаліції, а також Ізраїль.
Можливість використання С-300 проти Ірану можна одразу відкинути. Адже Тегеран залишається союзником Асада і Москви в сирійському конфлікті, і хоч би як загострювалися російсько-іранські суперечності у зв’язку з дедалі зростаючою іранською присутністю в Сирії, що дедалі більше дратує Кремль, до прямого зіткнення між союзниками в осяжному майбутньому справа точно не дійде. Але настільки ж важко уявити собі, що російська ППО в Сирії ризикне збити турецький бойовий літак, навіть якщо він атакуватиме сирійські урядові війська чи іранські військові об’єкти на сирійській території. Оскільки передбачуваною відповіддю Туреччини буде удар по російських ЗРК та інших об’єктах на російських військових базах. Можливості для цього Туреччина має. І, звичайно, ще меншою є ймовірність того, що із С-300 почнуть стріляти по літаках США та їхніх союзниках по коаліції. Наслідки будуть ще більш руйнівними для російської присутності в Сирії, ніж у разі, якщо об’єктами атаки стануть турецькі літаки.
Щодо Ізраїлю теж немає ознак того, що перекидання ЗРК С-300 якось змінить його поведінку в Сирії. По-перше, ізраїльські офіційні особи чітко дали зрозуміти, що продовжать ракетно-бомбові удари по об’єктах Ірану і «Хезболли» у Сирії попри постачання С-300. По-друге, після розмови Володимира Путіна і Біньяміна Нетаньяху було підтверджено, що співпраця російських та ізраїльських військовиків у Сирії триватиме. Отже, російські С-300 не передбачається використовувати проти іранських літаків, тим паче, що ізраїльська сторона попередила, що в разі якщо така атака розпочнеться, то російські ЗРК безжально знищуватимуться без огляду на те, ким вони обслуговуватимуться російськими, сирійськими чи іранськими підрозділами. Та й Путін розуміє, що насправді Ізраїль причетний до загибелі російського Іл-20 лише в тому сенсі, що атака з боку ізраїльських літаків дала привід сирійській ППО почати запускати ракети в білий світ, як у копієчку, що й призвело до того, що російський літак було збито. Крім того, США, Ізраїль і Туреччина мають сучасні літаки F-35, які не видимі для С-300 і які, відповідно, не можна збити за допомогою цього зенітно-ракетного комплексу. Отже, суто теоретично, російський контингент у Сирії зможе застосувати С-300 лише в тому разі, якщо якась із сторін, втягнутих у сирійський конфлікт, спробує атакувати бази у Хмеймімі і Тартусі. Проте випадкова атака такого роду видається абсолютно неймовірною. Якщо ж таку атаку буде вчинено планомірно і з певною метою, що вкрай малоймовірно, але теоретично можливо, то вона відбуватиметься з обов’язковою участю США, до того ж, у союзі або з Ізраїлем, або з Туреччиною. Але в цьому разі в повітря спочатку піднімуться літаки і ракети, невразливі для С-300, і лише після знищення ЗРК у бій буде кинуто останню авіацію.
Тому доводиться зробити невтішний для російської національної самосвідомості висновок: російські ЗРК С-300 відіграватимуть у Сирій суто демонстраційну роль, без реальних можливостей їхнього бойового застосування. Ситуація буде приблизно такою самою, як з нещодавнім ракетним ударом Ірану по території Сирії на схід від Євфрата як акція відплати за теракт в Ахвазі. Оскільки не було жодних повідомлень про руйнування і жертви внаслідок цього удару, зокрема з боку сирійських і міжнародних організацій, які зазвичай відстежують такі інциденти, залишається припустити, що єдиною метою іранської атаки було продемонструвати, що Тегеран має балістичні ракети, здатні досягти території Сирії, але зробити так, щоб у жодному разі не потерпіли ні турецькі війська, ні американці і їхні союзники, ні цивільне населення. А оскільки точність іранських ракет дуже невисока і стріляти доводилося в зону американо-турецької відповідальності, єдиною надійною і безпечною метою могла бути лише пустеля. Так само російські С-300, можливо, Росія розглядає як козир під час майбутніх переговорів про сирійське врегулювання, але без конкретних планів їхнього застосування. Інакше лиха не оберешся. Адже Трамп уже якось попередив Путіна, що буде, якщо іранці та їхні сирійські союзники спробують узяти Ідліб.
