Підгнило дещо у державі Датській.
Вільям Шекспір, «Гамлет»
Жоден переможець не вірить у випадковість
Фрідріх Ніцше, «Весела наука»
Політичні спекуляції довкола окупованої частини Донбасу вкотре в історії відживили питання про співвідношення революції й закону. Щоб зрозуміти сутність цього співвідношення, без історичного екскурсу не обійтися..
Демонстрація законослухняності, демонстративної відданості букві закону насправді лише руйнує легітимність постреволюційної влади. Така колізія добре відома з досвіду всіх революцій, особливо Великої французької. У своїй славетній промові під час засідання Національного Конвенту 3 грудня 1792 року Робесп’єр оприлюднює ідеї нового права, перевертаючи догори дригом юридичну казуїстику і традиції монархічного судочинства. Ця промова і нині залишається неперевершеним зразком риторичного мистецтва і безжальної легітимаційної гри. Мотто промови — це прагнення поставити короля не лише поза законом, а й поза правом. Робесп’єр вимагає у Конвенту проголосити Людовіка ХVI зрадником французької нації й злочинцем проти людяності, нація була змушена вдатися до права на повстання і вступила у природний стан щодо тирана, а саме у стан війни. Суди й юридичні процедури, за Робесп’єром, існують лише для громадян (membres de la cite), до яких король не належить. У своїй промові Робесп’єр проголошував: «Народи не судять, як правничі установи; вони не надають жодного значення сентенціям, вони спрямовують блискавки; вони не засуджують королів, вони їх занурюють у ніщо».
За всіх крайнощів суть справи у промові якобінського лідера визначено правильно. Революції породжують і мають породжувати нове право. На основі цього права постає новий закон. Натомість будь-яка спроба примирити закон і порядок завершується поглинанням закону наявним порядком, який складався десятиліттями, а то й століттями, проти якого власне і постає народ — вимагаючи його відкинути, оскільки цей старий порядок уже втратив свою легітимність.
Революція Гідності не є винятком у цьому сенсі. Скажімо, вже тривалий час ми спостерігаємо трагіфарс під назвою боротьба з корупцією. Чому трагіфарс? Бо щоразу усталений порядок корпоративної кругової поруки руйнує будь-яку спробу змінити стан речей законним шляхом. Невипадково Валентин Наливайченко неодноразово говорив про необхідність створення трибуналів не лише для терористів, а й для корупціонерів. Породжені філістерською вдачею ділків дискусії, переговори, узгодження, «тёрки» задля пошуку зиску є зрадою сподівань на фундаментальне революційне оновлення права. Слід розуміти: вимогою Революції Гідності була не просто ротація політичних еліт, а ліквідація наслідків переродження політичних інститутів держави. За роки незалежності відбулася фактична приватизація державних інститутів, які втратили свою загальнонаціональну роль й перетворилися на інструменти кримінальної корпорації. І досі, навіть під час війни, не вщухає боротьба за державу як знаряддя реалізації суто корпоративних інтересів.
Корупція — це не лише хабарі, це перш за все неспроможність державних інституцій виконувати свої функції належним чином. І така неспроможність мала цілком спланований, штучний характер, була органічною складовою приватизації держави. Коли інституції радикально зіпсовані (від латинської corrumpere — псувати, паплюжити), унеможливлюється існування суспільства на правових засадах. У разі тотальної корупції суспільство починає існувати «по понятиям», що неминуче супроводжується і обмеженням громадянських свобод, і приниженням людської гідності. Майдан і був повстанням проти влади кримінальних авторитетів, які вважали за можливе відверто знехтувати правилами і зобов’язаннями цивілізованого світу. Кульмінацією кримінальної аномії стала відмова від асоціації з ЄС за кілька днів до запланованого підписання угоди. Утім, кримінальна диктатура Януковича і Ко фатально помилилась у своїх розрахунках, збудованих на кодексі соціальної поведінки злочинців.
ЗМІНА ТРЕНДІВ ВЛАДАРЮВАННЯ — НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Хоч як би хто оцінював наслідки нашої революції, важливо пам’ятати — суспільство має право на повстання, коли порушується суспільна угода, принижуються права і гідність людини. Це стосується і випадку, коли бенефіціари революції вдаються до демагогії, намагаючись відволікти суспільну увагу від справжнього стану речей. Індустріалізована через медіа брехня можновладців — одна з найгірших форм приниження людської гідності й увертюра нової тиранії. Суспільство має право знати правду, а не постійно чути пропагандистські запевнення в успіхах у дусі комуністичних партз’їздів. Тож не слід дивуватися, що післяреволюційне українське суспільство імперативно вимагає зміни правлячих еліт через жорсткий механізм люстрації. Варто нагадати, що люстрація походить від латинського lustratum — очищення через жертвоприношення. На шляху очищення не може бути компромісів, адже «зіпсованість» державних інституцій засадничо унеможливлює таке очищення, надто коли це робиться через існуючу систему судів і прокуратури. Корумпована правова система спроможна лише імітувати таку боротьбу, а насправді — самовідтворюватися. Зміна трендів владарювання сьогодні є найважливішим завданням Української держави. Це вагомо не лише для існуючої влади, а й для самозбереження країни. Корумпована, неефективна країна може стати легкою здобиччю східного агресора і перетворитися на поле бою між цивілізацією і варварством ХХІ століття.
Хотілось би нагадати всім представникам нинішньої влади: і народні депутати, і прем’єр-міністр, і Президент отримали свої державницькі важелі не завдяки перемозі на дострокових виборах — це важливий, але формальний момент, — а завдяки жертовності Небесної Сотні, безпрецедентної мужності багатьох тисяч людей, котрі щодня йшли на барикади. Без Майдану українці не мали б жодного шансу навіть сподіватися на зміни, а не те що розбудовувати нову, європейську країну, яка не лише географічно, а й політично і ментально перебуває в центрі Європи. Сучасна влада здобула свою легітимність завдяки нашій революції, а не підтримці західних країн. Не треба забувати, що ця підтримка не є винятковою заслугою політичних діячів Майдану, які начебто спромоглися провести успішні дипломатичні перемовини з лідерами західних країн. Хроніка революції неспростовно засвідчує іншу послідовність: успіх таких перемовин зумовлювався не дипломатичними уміннями наших політичних лідерів, а тими подіями, котрі виринали з виру Майдану, його спонтанних активних дій. Саме рішучість Майдану йти до кінця, до перемоги, заради людської гідності і свободи, незважаючи на всі жертви, відіграла вирішальну роль у формуванні політики підтримки нашої революції західними країнами. Повстання, яке переросло у Революцію Гідності, — це історична подія. Її неможливо ані спланувати, ані штучно викликати, як вважають різноманітні професіональні конспірологи. Будь-які гроші нічого не зроблять, якщо немає смислового контексту таких масштабних історичних дій великої маси людей, чия активність добровільна та цілком усвідомлена.
Неминучим наслідком багатьох революцій є інтервенція, що зазвичай спирається на сепаратистські рухи. Вона неминуче переростає у війну за незалежність або, як це називали у Сполучених Штатах, — революційну війну і стає передумовою докорінних змін у системі правових відносин. Проте змінювати Основний Закон, коли битву не завершено, означає наражатися на смертельну загрозу національному суверенітетові..
Варто нагадати, що, скажімо, США ухвалили Конституцію лише через чотири роки після закінчення війни за незалежність, або американської революційної війни. Кожен американський школяр знає, що упродовж революційної війни було декілька спроб покласти край збройному протистоянню між колоністами і британцями. Але, як в у всіх війнах, мирні переговори були жорстко детерміновані тим, що відбувалося на полі бою. Лише після переможної битви в Йорктауні, коли Джордж Вашингтон і Жан-Батіст Рошамбо примусили капітулювати Чарльза Корнуоліса — командувача Британського експедиційного корпусу, Британія остаточно погодилася гарантувати американську незалежність. І лише після цього Америка змогла зосередитись на виробленні Основного Закону країни.
ПРАВОВИМ НАСЛІДКОМ НОРМИ ПРО ОСОБЛИВОСТІ САМОВРЯДУВАННЯ НА ДОНБАСІ Є ВИЗНАННЯ КОНФЛІКТУ ВНУТРІШНІМ
Але підміна війни АТО вкрай заплутує відносини, наслідком чого виявилася конституційна веремія, пов’язана з, так би мовити, «особливостями місцевого самоврядування». Норма про особливості самоврядування на окремих територіях Донбасу, записана в перехідні положення Конституції, стала черговим колом «правового пекла» для України. Знову наявне прагнення примирити закон та порядок речей (окупована територія). Задля цієї мети спритні правники-ідеологи витворили справжнісінький оксюморон. Виявляється, унітарна держава може мати райони з окремим порядком самоврядування. Ця норма, вочевидь, не є необхідністю, яка випливає з національних інтересів України, так само вона жодним чином не випливає і з логіки конституційного процесу. Вона є продуктом тиску Росії на Україну і геополітичної гри Заходу під машкарою так званих мінських домовленостей. Але вже зараз можна спрогнозувати, що попри камлання а-ля «немає альтернативи Мінську2», окупована територія не буде звільнена лише завдяки дипломатичній активності. Скоріш за все, ця зона стане широким майданчиком для розвідувальної діяльності російських спецслужб, як швейцарські міста під час Другої світової або Відень під час холодної війни. Цьому сприятиме пункт Закону про розвиток транскордонного співробітництва. А сподіватися, що після багаторічної обробки місцевого населення, фактичного втягування якнайширшого загалу в орбіту «русского мира», перетворення частини цього населення на відвертих колабораціоністів, відбудеться якесь відновлення лояльності до української держави — марна річ. Україна утримуватиме донецьких пенсіонерів, а Росія інвестуватиме у своїх агентів, у терористичну армію. Цілком імовірно, що і країни Заходу під прикриттям відновлювальних проектів теж матимуть тут свій інтерес. Найнебезпечнішим правовим наслідком цієї норми є визнання де-факто збройного конфлікту на Донбасі внутрішнім, тобто громадянською війною. Це, до речі, одна з проміжних цілей кремлівської влади — довести всьому світові, що в Україні відбуваються внутрішні чвари, а не зовнішнє вторгнення. Зазначимо, щойно парламент проголосував за направлення до Конституційного Суду конституційних змін щодо децентралізації, кремлівська пропаганда підсилила тиск на західну громадськість, переконуючи її в тому, що всі події в Україні — то є суто внутрішній конфлікт, участь у якому спорадично, а не системно беруть російські добровольці. І останні заяви російських чиновників щодо необхідності української влади домовлятися з «ополченцями», бо Росія, мовляв, не може радикально вплинути на них, позаяк вони — не хто інший, як цілком самостійні борці за «русский мир», свідчить про намагання перевести цю гібридну війну у розряд внутрішнього протистояння між прибічниками Росії та прихильниками «українського ліберал-фашизму» (шизофренічне поєднання непоєднуваних, антагоністичних політичних понять; проте саме цим кліше активно послуговуються пропагандисти Кремля).
Крім того, «норма про регіональні особливості самоврядування» — прецедент, що може в майбутньому стимулювати сепаратистські настрої в інших регіонах країни, де компактно проживають національні меншини. Не менш небезпечними є сепаратистські настрої у східних регіонах країни, де ці «особливості самоврядування» спонукатимуть до перевірки на міцність центральної влади, а за її слабкості — й до активних сепаратистських дій, наполягаючи при цьому на праві вимагати від центральної влади надати і своєму регіону привілей такого «самоврядування». То чи не втягуємося ми в пекло повзучої легітимації територіальних втрат? І нині складно передбачити реакцію західних країн на такі «регіональні настрої» у разі нового загострення АТО чи великої континентальної війни, що її може розв’язати Росія. Чи не з’явиться в такому разі спокуса збудувати східний захисний вал Європи на західних теренах України? І для такого катастрофічного для нас сценарію ми даємо певні підстави саме тим, що влада демонструє дивовижну поступливість там, де, здавалось би, слід бути твердими як алмаз. Ідеться про суверенітет і територіальну цілісність країни. Якщо немає бажання (не будемо вдаватися у причини відсутності такого бажання, це окрема тема) відвойовувати втрачені території, то принаймні було б далекоглядніше не надавати їм конституційної легітимності, а залишити у статусі окупованих територій подібно до Придністров’я чи Абхазії. Це виглядає принаймні більш прагматично, аніж втягування цих територій у конституційне поле всієї країни. Натомість українська влада йде на конституційну легітимацію (а це, до речі, найвищий ступінь легітимності) цих територій, а отже, втягує «троянського коня» до нашої домівки. Дивовижною є та швидкість, з якою Конституційний Суд виніс вердикт щодо конституційного статусу цього «коня»! Як казав колись Гегель, — все, що у світі зіпсовано, зазвичай зіпсовано на добрих засадах. Тож наш суд надав «добрих» підстав для поганої справи, наслідки якої ми швидко побачимо, але змінити щось буде вже важкувато, бо хіба зміниш швидко вже оновлену Конституцію!
Можна зробити припущення, що такі «судові рішення» можливі за умов, коли влада не впевнена у власних силах, не вірить у спроможність громадян ефективно боротись за цілісність своєї країни. Але чи убезпечить таке рішення суду Україну від агресії, розповзання бацили сепаратизму на інші регіони країни? Вочевидь — ні. Цілком імовірно, що після конституційної легалізації окремих районів Донеччини (які, за чинним законом, перебувають під контролем терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР»; отже, ми їх також легалізуємо!!!) від нас стануть вимагати прийняття нового закону, де повністю, без будь-яких винятків, було б враховано всі положення Мінських домовленостей-2, причому в тій послідовності, як їх викладено в Угоді. А там ідеться про те, що спочатку треба провести вибори до місцевих органів влади й лише потім — можливо — відбудеться закриття кордону (до 31 грудня 2015 року). І чи є гарантія, що навіть після закриття кордону Україна зможе швидко встановити повноцінний конституційний контроль над спотвореними вогнем війни територіями та їхнім населенням? А як щодо роззброєння незаконних військових формувань? Хіба це можливо на добровільних засадах? Цілком очевидно, що для цього потрібне застосування сили з боку Української держави, але це розглядатиметься як порушення Мінських домовленостей. І таких питань, що миттєво постануть перед нами, як тільки ми легалізуємо ці території, чимало.
Нині поширюється міф про ймовірність руйнування антиросійського трансатлантичного фронту в разі, якщо Україна уникатиме пропонованих Заходом конституційних змін. Із одного боку, тільки наївний може повірити, що довготривалий інтерес Європи та США в цілому базується на грі в Мінські домовленості. Вони є лише намаганням убезпечити Європу, принаймні на певний час, від російської агресії коштом України. Українська влада при цьому, погоджуючись на «окремий порядок самоврядування», «ничтоже сумняшеся» демонстративно відмовляється від державного суверенітету над частиною своєї території. Мало того, за голосуванням наглядають партнери із США та Європи. Чи можна собі уявити, наприклад, щоб спецпосланець союзної Америці Франції у філадельфійському Індепенденз-холі наглядав би за процесом прийняття Конституції Сполучених Штатів.
Безперечно, у США є свій план спонукання Росії до миру, що засвідчила й нова хвиля санкцій проти Кремля. Водночас не слід перебільшувати здатність американських урядових стратегів виробляти бездоганні геополітичні проекти. Трагедія 11 вересня 2001 року добре показала вразливість будь-якого міжнародного гравця, надто такого, який схильний бачити по той бік столу лише боввана, який завжди каже «пас».
ПРИКЛАД АДЕНАУЕРА
Українському Президентові мав би правити за приклад видатний німецький канцлер Конрад Аденауер, який рішуче відкинув сталінську ідею об’єднаної нейтральної Німеччини. Сталін прагнув нав’язати Німеччині окуповану Східну частину на основі виборів, що мали відбутись у ФРН і НДР. При цьому Сталін і східнонімецькі комуністи не хотіли дозволити будь-які вільні вибори у НДР. Згодом, на основі вивчення архівів Радянського МЗС, з’ясувалося, що Сталін планував інкорпорувати Західну Німеччину в НДР. Фактично це була формула єдності, багато в чому подібна до тієї, яка нині пропонується Україні. У ноті від 10 березня 1952 року, адресованій урядам Сполучених Штатів, Великобританії та Франції, радянський диктатор спробував нав’язати ідею нейтральної Німеччини. При цьому Сталін будував свою геополітичну гру на прагненні німців до єдності й страхом Великобританії та Франції перед імовірним мілітарним відродженням Німеччини.
Конрад Аденауер, канцлер окупованої країни, без доступу до ринку капіталів; країни, до якої кредитори ставилися з великим скепсисом, був непохитний. Врешті-решт, він переконав своїх зарубіжних партнерів у тому, що безпека Заходу важливіша за єдність його країни зі сталінським троянським конем у вигляді окупованої Східної частини. Він вважав інтеграцію до західних інституцій — таких, як НАТО і Європейське об’єднання вугілля і сталі ключем усієї своєї політики, яка може покласти край Sonderweg (Особливому шляху Німеччини) і запобігти новій війні. Аденауер вважав, що ФРН мусить мати армію у складі ширших західноєвропейських збройних сил. Його переможним гаслом був вислів: «Возз’єднання через західну інтеграцію». Із твердої позиції Аденауера, по суті, постав один із провідних гравців європейської політики — сучасна заможна демократична Німеччина. Крім того, значну роль відіграли геополітичні розрахунки західних союзників. Ряд істориків холодної війни вважають, що Сполучені Штати, Великобританія і Франція не хотіли полишати німецький плацдарм на випадок війни з Радянським Союзом. Якби СРСР розв’язав війну в Європі, найбільше від нейтральної Німеччини з її слабкою армією могла постраждати Франція, адже фронт у цьому разі міг швидко просунутись углиб країни.
Приклад Аденауера говорить про небезпеку сподівань на стихійну констеляцію обставин, сліпої віри в політичну та економічну бездоганність дій партнерів. Здавалося б, не було більш надійного і твердого союзу, ніж союз між Рузвельтом і Черчиллем. Проте добре відомо, що Черчиллеві вартувало величезних зусиль спонукати свого американського партнера вступити у війну з Німеччиною, без чого не було б великої перемоги західної демократії над нацистським тоталітаризмом. Українській владі слід позбутися сподівань на чудодійну силу західного «політичного розуму», на державний переворот у Росії, падіння цін на нафту чи падіння невеличкого астероїда на Кремль, внаслідок чого Москва добровільно відмовиться від захоплених українських земель. Усі ці сподівання, може, й гріють комусь душу спалахами надії «на краще», але вочевидь не спонукають до опору агресорові, адже не дають відповіді на запитання — як нам відвойовувати нашу землю не в примарному майбутньому, а в нашому сьогоденні, чи, як то кажуть, «тут і тепер»; відвойовувати задля того, щоб однієї погожої днини Мінськ-2 не обернувся на Мюнхен-2.
