За ті дні, що минули після встановлення у Москві ще одного бюсту Сталіна — третього за рахунком, після могили «вождя народів» на Красній площі та музею Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі, про цю подію було написано і сказано дуже багато. І на адресу ініціаторів його встановлення, і на адресу «геніального» скульптора, і на адресу всіх учасників акції. Проте майже ніхто не згадував, що цей Сталін, третій у столиці РФ, став ледь не сотим з числа монументів, бюстів, барельєфів і пам’ятних стел із зображенням вусатої людини в мундирі генералісимуса, встановлених у Росії після «найбільшої геополітичної катастрофи» (Путін), себто зникнення СРСР. Тенденція, одначе, яка наочно характеризує не тільки чинну владу РФ, а і ментальність переважної більшості росіян.
Але поява нового Сталіна у Москві унаочнює ще одне: невігластво й тупість російського керівництва, помножені на традиційну брехливість. Справа в тому, що бюст Сталіна встановлений на так званій «Алеї правителів» у Петроверигівському провулку біля Музею військової форми одягу. До цього там уже постали бюсти 33 «правителів» — від літописного Рюрика до глави Тимчасового уряду Олександра Керенського. Щоправда, при цьому чогось забули Димитрія І (він же Лжедмитрій), Василя Шуйського та Катерину I, які реально правили спершу Московією, а потім Російською імперією, але то було давно, можна й зекономити на бюстах, як вирішило військово-історичне товариство (ініціатор акції), так і буде. А от останні сто років... Тут важить кожна деталь. Ось чиї бюсти постали на алеї: Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова, Костянтина Черненка та Михайла Горбачова. Бюст першого президента Росії Бориса Єльцина відкриють у день його народження 1 лютого 2018 року.
Перше, що випливає з цього переліку «правителів», від Рюрика до Горбачова, — те, що в РФ вкотре вже офіційно визнали (адже акція ця проведена під патронатом міністерства культури), що Радянський Союз — це та ж Російська імперія, те ж Московське царство і той же Московський улус Золотої Одри, тільки під іншою назвою. Друге — що чинна влада РФ вважає легітимними «правителями Росії» лише вождів більшовицької партії, а не, скажімо, голів більшовицьких же урядів, а на додачу виводить своє походження виключно з «червоної» Росії, ігноруючи факт існування свого часу Росії «білої» (у якої в єльцинські часи в силу обставин запозичили тільки державний прапор).
При цьому заступник міністра культури РФ Олександр Журавський щодо бюстів Леніна та Сталіна наголосив: «Звичайно, цих лідерів оцінюють по-різному, проте це наша історія, яку не можна забувати... Історію слід знати в усьому її розмаїтті». Прес-секретар Путіна Дмитрій Пєсков ще рішучіше заявив з приводу бюстів на алеї: «Мова йде про всіх, хто керував державою».
Чудово, нехай буде саме так — без жодних вилучень. Але куди тоді подівся Верховний правитель Росії адмірал Олександр Колчак? Він пробув на посаді не менше за Андропова з Черненком, то чому їхні бюсти є, а його бюсту немає? Тому, що він був «ворогом радянської влади»? Пробачте, а ким був Керенський (до речі, він очолював уряд Росії лише чотири місяці)? Колчак у 1919-му контролював територію не меншу, ніж Ленін, і був визнаний як правитель Росії й Антантою, й іншими вождями «білого» руху. Я не маю до цього запеклого великодержавного шовініста жодної симпатії, проте вважаю, що заради об’єктивності його не можна обходити. І невже Журавський і Пєсков нічого не чули про Колчака? Смішно навіть припустити таке, чи не так? Значить, вони свідомо з якихось політиканських міркувань дурять аудиторію, говорячи про «всіх, хто керував державою».
Але і з більшовицькими вождями не все гаразд. Адже Сталін після смерті Леніна не одразу став персоною №1 у новоствореному СРСР. Главою уряду тоді став Риков, партію очолив тріумвірат — Зинов’єв, Камєнєв, Сталін (саме в такому порядку про них говорилося), через півтора роки він змінився дуумвіратом — Сталін, Бухарін, і лише наприкінці 1927-го — на початку 1928-го Сталін став одноосібним вождем партії. А уряд ще якийсь час очолював Риков, якого на 11 років змінив В’ячеслав Молотов (а як із ним бути? чи вирішили зайвий раз не нагадувати про факт підписання Пакту Молотова—Ріббентропа та про те, на честь кого фіни у 1939 році назвали відомий запальний «коктейль»?). І лише 6 травня 1941 року Сталін долучив до своєї партійної посади державну. То що, на Рикові й Молотові автори «Алеї правителів» зекономили? Чи як? А чому з неї «вилетів» Георгій Малєнков, який після смерті Сталіна півтора року був беззаперечним вождем №1, очолюючи уряд і певний час головуючи на засіданнях найвищого керівництва партії (так, саме він головував на тому засіданні президії ЦК КПРС, де було ухвалене рішення про передачу Криму до складу України, а зовсім не Хрущов)? Отож — де вона, та «історія, яку не можна забувати?» Чи маємо російське владне невігластво, поєднане з політиканством? Невже нинішні вожді й офіційні ідеологи в РФ не знають і не хочуть знати історію власної країни?
Утім, можливий ще один варіант відповіді, який не заперечує попередніх, а своєрідно об’єднує їх: у нинішній РФ влада намагається вибудувати такий собі «короткий курс історії Росії» для масового споживача, вкрай спрощений і тенденційний, який не викликатиме зайвих запитань і в якому буде задіяне геть усе можливе — від монументальної пропаганди до телесеріалів, від наукових (точніше, псевдонаукових) монографій до топонімії. Результатом стане симбіоз владного невігластва та ідеологічного дурисвітства з такими ж явищами у суспільних «низах». Тобто Росія може на десятиліття повернутися (якщо вже не повернулася) у «кільця зачарованого часу»...
