Яке майбутнє чекає Росію? Чи може держава зі столицею в Москві хоча б у теорії колись стати демократичною і правовою, чи це суперечить самій її природі? Здається, відповіді на ці запитання сьогодні конвульсивно намагається знайти увесь цивілізований світ. Але в України тут особлива відповідальність — адже саме київські князі заснували Москву, а українські вчені і просвітителі внесли чималий вклад у створення сучасної російської держави. Крім того, від розв’язання цього непростого завдання тепер уже безпосередньо залежить наше власне виживання як країни — викрутитися не вийде, адже Росія завжди залишатиметься нашим сусідом.
Історія або ж, швидше, її дуже своєрідна інтерпретація нині є одним з головних пріоритетів державної політики РФ. І справа тут не тільки у створенні певних історичних міфів з допомогою усе більш помпезних «парадів перемоги» на 9 травня або ж будівництва пам’ятника київському князеві Володимиру в Москві. Саме у минулому російська влада шукає натхнення і навіть конкретні моделі для реалізації своєї нинішньої політики. І, як вважає відомий історик і публіцист Ірина ПАВЛОВА, в ролі одного з головних зразків тут постає Сталін і збудована ним система влади. Чи є путінський режим таким же стійким, як сталінський? Чи можлива в сучасній Росії трансформація системи влади знизу? Про це, а також про своє розуміння відповідальності російського історичного співтовариства за ситуацію, в якій опинилася країна, Ірина Павлова розповіла в інтерв’ю газеті «День».
— Ірино Володимирівно, у своїх публікаціях ви описуєте, як російська влада використовує історичну науку не тільки для пропаганди вигідних для неї трактувань історії (недопущення ототожнення сталінізму і нацизму, закріплення сталінської версії початку Другої світової війни), але також для штучної консолідації влади і суспільства, розпалювання ворожнечі між національними і проросійськими силами в республіках колишнього СРСР тощо. Чому, на вашу думку, саме історію було обрано як інструмент, а російське наукове співтовариство настільки покірно погодилося з наданою йому роллю? Чи вірите ви у відродження історичної науки в Росії враховуючи давню (ще з часів Середньовіччя) традицію фальсифікацій?
— Чому саме історія? Бо пік величі Росії збігся з розквітом російського деспотизму. А це Сталін і Перемога. Сталінська влада — вершина російського мистецтва керувати. Ось чому на неї з прихованим захопленням орієнтуються сьогодні гравці російської політичної сцени. Тому саме сталінський механізм влади став для сучасної російської влади моделлю державного устрою. Слід додати, що ця влада знаменувала собою також пік російського націоналізму, але націоналізму не громадянського, як сьогодні в Україні, а державного. Звичайно, товариш Сталін використовував і комуністичну ідеологію, але безвладдя при комунізмі він не розумів і не приймав. З чим він був згоден, так це зі знищенням класів — всі будуть рабами.
А тому було розгорнуто спецоперацію з упровадження образу Сталіна в суспільну свідомість, яка, за моїми спостереженнями, йде з середини 1990-х років. Активно використовуючи образ Сталіна в своїй пропаганді, чинна влада домоглася зміцнення у свідомості росіян і без того стійкого стереотипу верховної влади, що велич країни здатна забезпечити тільки сильна централізована влада, що тільки вона зможе влаштувати так, щоб Росія як держава, говорячи словами Сталіна, «стала колосальною, збитою економічно і політично тісно зв’язаною», бо «це якраз те, що може лякати і тримати в страху ворога». Тому і Перемога 1945 року стала фундаментом консолідації суспільства довкола влади.
Ці дії російської влади до подій в Україні спокійно сприймалися на Заході, як і сам російський авторитаризм, який розглядався як цілком правомірна політична система для такої величезної країни. А який саме це авторитаризм, особливо не замислювалися. До нової російської влади з побоюванням ставилися тільки в деяких країнах Східної Європи і в країнах Балтії.
Що стосується російського наукового співтовариства, то йому не довелося, як ви кажете, покірливо погодитися. Російським історикам не довелося себе «ламати», як під час перебудови, до якої вони в своїй переважній більшості не були готові. Ось чому в десталінізації кінця 1980-х — початку 1990 років брали участь переважно журналісти, письменники, кінематографісти. Сьогодні зрозуміло, що та десталінізація, яка і без того була недовгою і поверхневою, об’єктивно стала прикриттям завершальної стадії підпільної революції в радянській економіці. Вона почалася після смерті Сталіна, коли припинилися масові репресії, набрала сили в 1970-ті роки і вийшла на поверхню під час перебудови. Економічна реформа Гайдара закріпила результати цієї підпільної революції, передавши державну власність в особисте користування представників радянської номенклатури і її наближених. Суть справи тоді мало хто розумів.
Після 1991 року напруження десталінізації поступово знизилося, а ті історики, які, як я, наприклад, намагалися й надалі дотримуватися цієї лінії, незабаром були затавровані як представники т.з. викривальної історіографії. А на зміну явній просталінській концепції радянської історії, що панувала в період існування СРСР, прийшла більш рафінована її версія — об’єктивістська історіографія. В академічному середовищі цей підхід дуже швидко набрав сили. Проявлявся він в апології сталінської модернізації. У загальному руслі модернізації розглядалися не тільки індустріалізація і культурна революція, але й колективізація. Всі ці перетворення, згідно з таким підходом, відповідали національно-державним інтересам країни, підтримувалися народом і були предметом патріотичної гордості. Звеличення сталінської модернізації почало поєднуватися з позитивною оцінкою зовнішньої політики того періоду, що у результаті призвело до апології сталінського великодержавництва.
«ЗАХІДНІ ІСТОРИКИ СТАЛИ ЛОЯЛЬНИМИ ДО РАДЯНСЬКОГО МИНУЛОГО В ОБМІН НА ДОСТУП ДО РОБОТИ В РОСІЙСЬКИХ АРХІВАХ»
— Публікація документів після 1991 року продовжувалася, але тепер не хаотично, а під контролем. Всі документи про Сталіна і про його систему владарювання в Російському державному архіві соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів при ЦК КПРС) публікувалися під науковою редакцією молодого тоді історика О.В. Хлевнюка. А кураторство над публікацією статистики репресованих, розстріляних і в’язнів ГУЛАГу було доручено В.М. Земськову. В результаті, коли нова російська влада зміцнилася, стала зрозумілою обмеженість критики радянського минулого. Ця критика «спотикалася» на декількох принципових темах, а саме: механізм комуністичної влади, роль Сталіна в розв’язуванні Другої світової війни і дійсні причини розпаду СРСР. У поясненні механізму радянської (а точніше, сталінської) державності нова влада не була зацікавлена тому, що майже одразу ж розпочала його відтворення замість того, щоб вибудовувати правову державу. Тому акцент у вивченні радянського періоду було зроблено не на політичній, а на соціальній історії.
Мені не раз доводилося писати про ненауковість такого підходу і небезпеку його застосування до історії Росії, де саме влада є головним системоутворюючим чинником, а процеси мають звичку повторюватися. Але це був голос волаючого в пустелі, тим більше що прибічників об’єктивістського підходу і вивчення соціальної історії підтримали західні колеги, які «звільнялися» від «стереотипів холодної війни», зокрема і від концепції тоталітаризму, і теж вважали за краще займатися не політичною, а соціальною історією. Навіть найбільш критично налаштовані західні історики стали лояльнішими до радянського минулого в обмін на дозволений їм доступ до роботи в російських архівах.
В результаті об’єктивістського висвітлення сталінської епохи в науковій літературі і відверто апологетичного в масовій, а також в засобах масової інформації, передовсім на телебаченні, виросло покоління молодих людей, які живуть з міфом про Сталіна як видатного державного діяча, і створені психологічні умови для повернення країни на традиційний шлях розвитку.
Щодо віри у відродження історичної науки в Росії, то вірити, звичайно, можна, але хто навчатиме це нове покоління роботі з джерелами? Мало не всі документи радянського, а особливо сталінського часу — це документи офіційні, які виходили з владних органів або провладних громадських організацій, тобто апологетичні. Вся преса того часу — державна, що транслювала точку зору влади. Слідуючи за офіційним документом, історик вільно чи мимоволі приймає інтерпретацію подій, представлену в документі. Факт документа сталінського часу — ще не історичний факт. Аби він став таким, його треба відновити, тобто очистити від будь-якої апології та ідеології. Це справа дуже непроста, і далеко не всі, навіть професійні історики здатні на таку роботу. Подібний підхід необхідний і до даних архівів КДБ про число репресованих і розстріляних, і до табірної статистики, що складалася в ГУЛАГу. Проте сьогодні більшість істориків не допускають думки про те, що й ці цифри можуть бути сфальсифіковані або підкориговані.
«ПРОГРЕСИВНА ГРОМАДСЬКІСТЬ» НЕ УСВІДОМЛЮЄ, ЩО ГРАЄ НА БОЦІ ВЛАДИ, ЗОКРЕМА ВИКОНУЮЧИ РОБОТУ «ЧИСТИЛЬНИКІВ»
— Історія також активно використовується в Росії для формування сучасної національної ідентичності росіян. І тут, окрім «культу перемоги», також велике значення має спадщина Київської Русі. Одна з останніх «історичних» ініціатив Путіна — встановлення у Москві пам’ятника київському князеві Володимиру. Як ви оцінюєте цей проект? І яка взагалі ваша думка про сучасну російську ідентичність, в якій «уживаються», зокрема, такі суперечливі концепції, як «радянська людина» і «православ’я»?
— Пам’ятник князеві Володимиру — це проект в межах російської традиції великодержавництва, проголошення і затвердження історичної єдності російського, українського і білоруського народів. Сама ідея великодержавництва, яка веде початок з ідеї «Москва — третій Рим», сформульованої ченцем Філофеєм на початку XVI століття, сьогодні перетворилася на ідеологію російської влади і, як жодна інша, виявилася співзвучною настроям переважної більшості населення, зокрема і так званої прогресивної громадськості. Ось чому тільки незначна частина її представників виступають проти російської агресії в Україні. Сьогодні цілком правомірно говорити вже про російський фундаменталізм, в якому органічно злилися риси як російського, так і радянського минулого. Це: 1) уявлення про те, що російський народ є носієм особливої моральності й особливого відчуття справедливості; 2) заперечення бездуховного Заходу як моделі суспільного розвитку; 3) бачення майбутнього Росії як імперії і 4) впевненість в її особливій історичній місії. У цьому і виражається сьогодні російська ідентичність. Взагалі ж бо прагнення бачити свою країну великою — природне для будь-якого здорового суспільства. Але дотримання фундаменталістської ідеї великодержавництва передбачає не облаштування власної країни, а зміцнення верховної влади. Ця влада усередині країни діє як адміністрація на окупованій території і також зміцнює свій вплив за її межами. «Не дано нам жити у «стані кайфу», як це тепер називають. Настає інший, важкий час, — писав Сергій Кургінян. — І якщо росіяни хочуть зберегти своє історичне буття, вони повинні знову стати народом-збирачем».
— Ви обстоюєте думку, що Путін створив у сучасній Росії механізм влади, спадковий щодо сталінського, який передбачає, серед іншого, абсолютну секретність. Але якщо Сталін для створення тоталітарного ладу використовував державне насильство і репресії, то сьогодні влада в Росії використовує з цією метою медіа. Сталіну, як відомо, вдалося зберігати владу до останніх днів життя. Чи є путінський режим таким же стійким? Чи не перебільшені надії багатьох західних і українських експертів на його швидкий крах? Які дійсно слабкі місця путінської системи влади?
— По-перше, хочу уточнити, що російська влада сьогодні використовує не тільки медіа, але й репресії. Щоправда, це не масові репресії і вбивства як за Сталіна, а вибіркові, точкові вбивства, арешти за так званою екстремістською 282-ю статтею КК Російської Федерації. Сучасний російський режим навчився не тільки робити висновки з минулого, але й узяв на озброєння сучасні західні політтехнології і практику інформаційних воєн. Сталінський ренесанс у Росії відбувається в найсучасніших декораціях. Сталіну та його підручним і не снилися можливості телебачення та Інтернету, вони й уявити не могли, наскільки можна дезорієнтувати суспільство за допомогою інформаційних технологій. І не треба ні залізної завіси, ні масових репресій. Влада настільки досягла успіху в обдуренні населення, що сьогодні вже можна констатувати факт шизофренії суспільної свідомості в Росії. У ній парадоксальним чином уживаються оцінка Жовтневого перевороту 1917 року як катастрофи і бажання повернутися в радянське минуле, засудження репресій і шанування Сталіна як державного діяча, антизахідництво і розмови про демократію, «радянська людина» і православ’я.
Більше того, влада навчилася не просто вигравати в інформаційних війнах, а обертати обурення громадськості на свою користь набагато тоншими методами, ніж це робилося при Сталіні, коли треба було «піднімати лють мас». Сьогодні прогресивна громадськість у багатьох випадках навіть не усвідомлює, що грає на боці влади і за її правилами, тим самим зміцнюючи її, зокрема виконуючи за неї роботу «чистильників». Прикладом цьому є так звана боротьба з корупцією на чолі з Олексієм Навальним.
«СЛАБКЕ МІСЦЕ РЕЖИМУ — ЙОГО ІСТОРИЧНА БЕЗПЕРСПЕКТИВНІСТЬ»
— У протилежність Андрію Піонтковському і йому подібним експертам, які вже багато років говорять про агонію російської чинної влади і передрікають їй швидкий кінець, я не бачу жодних ознак агонії. Бачу, навпаки, процес її неухильного зміцнення. Так само зміцнювалася і сталінська влада.
Треба розуміти, що владі такого типу не страшні ні безлади, ні крадіжки, ні корупція. Вони їй, звичайно, заважають, але є для неї значно меншим злом, ніж організований опір. Від влади вимагається тільки утримувати подібні неприємні явища в певних межах. Що ж до організованого опору, то його у сучасній Росії немає. Влада недаремно всі ці роки відточувала майстерність політичних маніпуляцій, пропаганди і популістських заходів. Недаремно вона так послідовно зміцнювала правоохоронні органи.
Тому їй можна скільки завгодно і цілком справедливо висувати звинувачення у свавіллі, безладі, корупції тощо, але при цьому не слід випускати з уваги, що якраз ця російська повсякденність відволікає народ від цілей і завдань верховної влади, розпорошує його сили у постійній боротьбі за існування. До того ж влада не тільки успішно розв’язує власні завдання, але і позиціонує підвладну їй країну на світовій арені так, як вона собі це уявляє, керуючись традиційними ідеями великодержавництва. І ніхто поки не може цьому протистояти — ні в країні, ні в світі. Більше того, можна на власні очі спостерігати, як лідери західних країн крок за кроком ідуть на поступки, не усвідомлюючи, до чого у результаті така політика може призвести.
Слабке місце цієї влади — її історична безперспективність. Мені здається пророчим вислів Герцена: «Ще одне століття такого деспотизму, як тепер, і всі хороші якості російського народу зникнуть. Сумнівно, щоби без активного особистісного начала народ зберіг свою національність, а цивілізовані класи — своє просвітництво».
— Ви стверджуєте, що перебудова була спланованою операцією КДБ, спрямованою на перехоплення влади у партійного апарату апаратом спецслужб з метою приватизації державної власності. Чи можлива в сучасній Росії трансформація системи влади знизу, за яких умов?
— Ні, я не бачу такої можливості. Як можна сподіватися на якийсь масовий протестний рух і водночас ігнорувати факт повної залежності російського населення від влади? Адже Кремль не просто зосередив державну власність країни в руках довірених осіб, але й узяв народ Росії на утримання. Причому забезпечив йому вищий рівень життя, ніж за радянських часів: квартири приватизовані, дефіциту немає, слухай, читай і дивися, що хочеться. По суті, народ Росії опинився у становищі заручників. Інша справа, що це становище для переважної більшості виявилося прийнятним, тим більше що й кордони відкриті для подорожей. Що ж до потенційних протестантів у народному середовищі, то сьогодні для них напоготові щільний ковпак спецслужб і внутрішні війська, екіпіровані найсучаснішими технічними засобами. Навряд чи на них піде із заточками «шпаниста» публіка, як вважав Володимир Буковський, даючи своє інтерв’ю на початку 2013 року, запевняючи, що до весни того ж року почнеться масовий рух у регіонах. Не треба забувати і про те, що викривати владу дозволено переважно у столиці, в провінції це загрожує найсерйознішими наслідками.
Не треба обманювати себе й інших: в Росії сьогодні нічого протиставити ситуації, що склалася. На відміну від Юрія Пивоварова, який заявляв того ж 2013 року, що «ми вперше маємо зріле громадянське суспільство», я не бачила ні тоді, ні тим більше сьогодні жодних умов — ні історичних, ні ментальних, ні соціальних — для появи в Росії такого суспільства. Як і опозиції — в тому вигляді, в якому обидва явища існують на Заході. В умовах вертикалі влади, що затвердилася, і всевладдя спецслужб вони з’явитися не можуть.
ДОВІДКА «Дня»
Ірина ПАВЛОВА — історик, доктор історичних наук, публіцист. Автор книжок «Механізм влади і будівництво сталінського соціалізму» (2001), «Сталінізм: становлення механізму влади» (1993), «Червона гвардія в Сибіру» (1983), а також низки наукових статей в журналах «Вопросы истории», «Отечественная история», «ЭКО», «Гуманитарные науки в Сибири», «Russian Studies in History». Редактор-укладач серії альманахів «Повернення пам’яті» (1991, 1994, 1997). Публіцистичні статті публікувалися в сибірських виданнях, журналі «Знание — сила», на порталах Grani.ru і Rufabula.com. Регулярні коментарі з’являлися на сайті російської служби «Голосу Америки».
