На початку грудня 2016-го, гранітний київський Ленін, що стояв напроти Бесарабського ринку, міг би відсвяткувати своє 70-ліття, та йому не судилося. Все тому, що у цих же перших числах грудня, три роки тому, українці розпочали «активну фазу» так званого ленінопада.
Загалом в Україні зняли з постаментів понад п’ять сотень Іллічів. Згодом, руйнування ленінів, доповнене декомунізаційними законами, потягнуло за собою і інших катів – сталінів, калінінів, дзержинських..
Станом на початок зими, наша держава майже звільнилася від радянських та комуністичних символів. Серед відомих в Україні старожилів – хіба столичний пам’ятник Щорсу, який теж мали давно знести.
Нам знадобилася чверть століття, аби взятися за руйнування порочного зв'язку між незалежною державою та її народом з одного боку, і радянською імперією, що свідомо знищила мільйони українців, з іншого.
До вашої уваги – аналіз трьох сценаріїв декомунізації на прикладі Чехії, України та Білорусі. Експерти розповіли про шлях своїх рідних країн, у межах школи міжнародної журналістики УКУ «Виклики декомунізації».
«ЧЕХІЇ ВСЕ ЩЕ ПОТРІБНА ДЕКОМУНІЗАЦІЯ СВІДОМОСТІ», - ПЕТР ВАГНЕР
Розповідаючи про перші зародки декомунізації у Чехії, чеський історик та дипломат Петр Вагнер згадує найбільший поза межами СРСР пам’ятник Сталіну, який знаходився у Празі. Відкритий у 1955 році, він, за планами політиків, мав засвідчити відданість чехословацького народу своєму визволителю.
Скульптурно пам’ятник зображав Й. Сталіна, позаду якого стоїть народ – селяни, робітники, військові. Вагнер переказує, що у Празі тихо жартували, мовляв цей пам’ятник – черга, а «вождь» так радісно посміхається, бо він – перший у тій черзі. Через сім років після встановлення, «черга» була демонтована, для цього знадобилося три вибухи.
Подібний соціальний вибух стався у Чехословаччині 1989-го. Уже за тиждень після початку протестів, консервативне керівництво Компартії пішло у відставку. За півтора місяці чехословаки обрали Президентом дисидента В. Гавела, наступного, 1990-го провели вибори на конкурентній основі, де перемогли опозиційні до комуністичного режиму сили. Ще за рік, 4 червня 1991 р., прийняли закон про люстрацію, який забороняв співробітникам компартійного апарату, колишнім агентам таємної поліції, тим, хто співпрацював зі спецслужбами, тим, хто безпосередньо підпорядковувався компартії, випускникам партійних шкіл, посідати керівні посади у багатьох установах – від органів державної влади, до університетів, банків, ЗМІ. Таке обмеження мало діяти протягом п’яти років.
Експерти свідчать, що основою декомунізації у Чехії була люстрація «по гарячих слідах», яка дала національній еліті час для того, аби запустити велику кількість необхідних державі перетворень, що допомогло Чехії стати розвиненою демократичною державою.
Щоправда, сьогодні у Чехії діє Комуністична партія Чехії та Моравії, яка спирається на комуністичну ідеологію. І на останніх виборах вона отримала близько 15% місць у національному парламенті та 1/7 чеських місць у Європарламенті. Коментуючи таку ситуацію, Петр Вагнер говорить, що попри усунення комуністичних функціонерів від влади у 1990-1991 роках, у Чехії не відбулося жодної декомунізації свідомості, досі лишаються ті, хто не усвідомив сутності радянського панування, хто дозволяє собі ностальгувати за тим минулим і віддавати за нього голоси на виборах.
«НАМ ПОТРІБНА СВІДОМА ПОЛІТИКА, АДЖЕ ПРОСТО ВІД ЗМІНИ ПОКОЛІНЬ НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ», - ВОЛОДИМИР В`ЯТРОВИЧ
Розпад Радянського Союзу та проголошення незалежності, виявилися для багатьох українців несподіванкою. На початку 90-х у нашій державі не йшлося про значне переосмислення тоталітарного минулого. Зміни у політичній еліті були малопомітні, не відбулася люстрація – із виведенням номенклатури з політичного процесу, централізована декомунізація публічного простору виглядала неможливою, архіви, де містилися стоси справ на ворогів антилюдського режиму – замовчуваних, засланих, закатованих – лишалися закритими.
1 грудня 1991 р. українці підтримали незалежність на референдумі. Для когось із них це був свідомий політичний крок, для інших – сподівання на краще життя – без «відстьогувань» Москві, порожніх магазинних полиць та повсюдних черг. Зовсім скоро частина цих, других, скаже «раніше було краще» і реставрує у своїх головах ілюзії радянської молодості з якісною ковбасою.
У тих регіонах, де радянщина не встигла глибоко пустити корені, ініціативні громади приберуть пам’ятники Леніну, переназвуть свої села та міста, а там, куди більшовики прийшли у 20-х і знищили у десятки разів більше родин, люди лишаться жити на вулицях Дзержинського. У 1991 українці виберуть Президентом Леоніда Кравчука – одного із УРСРівських ідеологів та пропагандистів і почнуть незалежне життя, не помічаючи, що над їх головами лишився висіти серп і молот.
Чи був у нас інший шлях? Система настільки методично вбивала будь-які прояви вільнодумства, що суспільство не було готове до формування і підтримки опозиційної еліти. Особливо, коли політики використовували людей, а не допомагали їм. Негативним періодом для країни в даному випадку стало президентство Леоніда Кучми, за часів якого були закладені основні проблеми сьогодення (на додаток до радянських): корупція, олігархат, кумівство… Комуністична партія, тим часом, стала інструментом в руках кланово-олігархічних структур, продаючи ностальгію за радянським минулим (до останніх років мала свої стабільно прохідні відсотки).
В 2013-2014 рр. люди вийшли на Майдан, щоб сказати «ні» всьому радянському та пострадянському в Україні. Однак, їх в черговий раз використали – у владі відбулося лише переформатування основних гравців в кланово-олігархічній системі.
Голова Українського інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович, який брав участь у Євромайдані, розповідає, що у нього на початку 2014-го складалося чітке враження, що Україну штовхають у радянське минуле, із репресіями та жахами. «У Києві була атмосфера страху, єдиним острівцем без нього був Майдан. Я відчував наскільки для мене важливо, хоча б після перемоги Майдану зробити все, аби більше не відчувати тої загрози. Такими і були мої особисті мотиви для початку декомуназції», - каже Володимир В’ятрович.
Крім того, історик переконаний, що усі зміни, необхідні Україні, не дадуть очікуваних результатів, без колективного подолання тоталітарного минулого. «Нам потрібна свідома політика, адже просто від зміни поколінь нічого не відбувається. Ми бачимо по сьогоднішній Росії, що вже після розпаду СРСР, там підростають молоді сталіністи. Так, декомунізація не потрібна замість боротьби з корупцією, замість економічних чи інших реформ, але разом вони – рецепт успіху», - додає фахівець.
Наша держава була найбільш «ленінізованою» у світі, якщо говорити про кількість Ленінів на метр квадратний. Тільки зараз нам вдалося позбутися цього. Основний, помітний для усіх, наслідок декомунізації – численні перейменування та демонтаж пам’ятників. Натомість відкриття архівів, принаймні поки що не має значного масового ефекту. Поступово українці звикають до нових назв, перейменування активізувало цікавість до локальної історії. Поруч прикладами Вишневих і Яблуневих топонімів, велика кількість населених пунктів отримала свої колишні, історичні назви, деякі громади вирішили увіковічнити у назвах своїх, загиблих на Майдані чи в АТО, земляків. У 2015-му Комуністична партія була заборонена.
«ЧЕКАТИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ, ЩОНАЙМЕНШЕ, ПОКИ ЛУКАШЕНКО ПРИ ВЛАДІ, НЕ ВИПАДАЄ», - ПАВЕЛ МОРОЗОВ
Коли, ще в радянські часи, партійні вожді відвідували Білорусь, вони не переставали дивуватися тому, як ефективно працює політика зросійщення, як добре і швидко білоруси забувають власну мову і історію. А потім додавали, що Білорусь буде першою республікою, де утвердиться комунізм, а громадяни заживуть по-справжньому щасливо.
Дослідники переконують, що за десятиліття існування СРСР, Білорусь значно більше втратила свої національні риси, ніж, скажімо, Україна. Як результат, для значної частини білорусів їх радянська самоідентифікація виявилася важливішою, ніж будь-яка інша. Тим не менш, на початку 90-х і у цій державі розпочиналися в’ялі декомунізаційні процеси, велися суспільні дискусії щодо масштабів необхідних реформ. Щоправда, поступовий відхід від радянської моделі тривав недовго, уже 1994-го президентом став колишній голова радгоспу – Олександр Лукашенко, який реставрував радянські ідеали в головах білорусів, він неодноразово підкреслював значимість СРСР для міжнародної стабільності, називав розпад Союзу катастрофою, стверджував потребу зближення з Росією та іншими колишніми республіками.
«Протягом перших каденцій Лукашенка, та й навіть ще на початку 2000-х, він мав підтримку, гроші і можливості для того, аби і проводити реформи (у тому числі декомунізаційну) і втримати владу, та він не захотів цього. Сьогодні у нього такої можливості вже немає, тому чекати декомунізації, щонайменше, поки Лукашенко при владі, не випадає», - переконаний білоруський громадський діяч на політик Павел Морозов, який живе у політичній еміграції.
На питання про те, чи можлива декомунізація Білорусі після зміни влади, активіст відповідає, що навіть за умови зміни влади, у найближчому майбутньому декомунізація все ж є маловірогідою. «Розумієте, у нас на сході такий сусід, який дуже хоче нас контролювати і навряд чи дасть нам можливість перекреслити радянське минуле», - іронізує Павел.
* * *
Шляхи, якими ідуть країни, колись підкорені Радянським Союзом, зовсім різні. Залежно від тиску, який чинив СРСР, їм легше чи важче позбуватися політичного та ментального ярма.
