Завдання, які стоять перед Президентом у внутрішній і зовнішній політиці, неоднозначність позицій на політичному і воєнному фронтах, дисбаланс між амбіціями, завданнями влади та правовим обґрунтуванням їх рішень гостро ставлять питання – чи адекватна нині система управління до українських реалій? Рано чи пізно новаторство підходів, як, наприклад, використання РНБО для впровадження рішень Зеленського щодо деолігархізації, взаємне втручання в діяльність одне одного різних гілок влади та «розправа» з незгодними, яким став навіть спікер парламенту, постануть перед серйозною проблемою – наскільки виправданими були такі способи політичної боротьби. А отже, кожну прогалину в таких кроках неодмінно використають опоненти нинішнього глави держави апелюючи до начебто неадекватності подібних намірів і підходів. Поки що можна спостерігати невпинне посилення вертикалі Володимира Зеленського, як у виконавчій владі так і парламенті. Нещодавня заява Секретаря РНБО Олексія Данілова про його бачення майбутньої форми правління в країні як виключно президентської, доводить, що наміри в самого Зеленського авторитарні. Принаймні схожі на такі. Згадана відставка Дмитра Разумкова тому показовий доказ, а відставка «за власним бажанням» міністра екології Романа Абрамовського до якого, за словами голови фракції «Слуги народу» Давида Арахамії, були претензії щодо «вкрай високої корумпованості екоінспекції в регіонах», очевидно, є лише черговим «шліфуванням» органу виконавчої влади.
Президентська каденція Зеленського вже перетнула екватор – час, коли вже слід починати думати про майбутні вибори. Саме зараз формуються підвалини для виборчої кампанії в якій, безумовно, візьмуть участь і ображені. Чи стане за таких умов Володимир Зеленський справді новатором нових підходів до управління державою з новими якісними принципами взаємодії суспільства і влади або навпаки, руйнуючі старі порочні стосунки, перетвориться на епізодичного узурпатора? На що й кого йому треба спиратись уже зараз?
Зовні на Україну так само чекає позиційний злам із приходом до влади в Європі нових лідерів та інших партій. Чого чекати нам від партнерів, яких традиційно намагається «обробити» Кремль, невідомо. Це ще більше посилює важливість нашої співпраці з класичними важковаговиками, якими є США і Велика Британія, до якої планує свій візит Президент для «стратегічного діалогу». Але сьогодні ясно головне: Україні потрібна чітка артикуляція своєї суб’єктності, що неможливо без спирання на сильну й упевнену владу.
Про це «День» поспілкувався з політтехнологом Олегом Постернаком.
«ЖОРСТКА ПРЕЗИДЕНТСЬКА ВЕРТИКАЛЬ НЕ СУПЕРЕЧИТЬ ДЕМОКРАТІЇ»
- Пане Олеже, враховуючи тему відставки міністра захисту довкілля та природних ресурсів Романа Абрамовського і можливих інших кадрових змін у цьому органі державної влади, наскільки реальне чергове докорінне кадрове переформатування Кабміну?
- Виконавча влада в Україні видозмінилась і очевидно, що значні виконавські функції формально і неформально виконує Президент України, його Офіс і РНБО. Тому не формальний, а фактичний статус Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади змінився в бік більшої керованості. Але попри це Кабмін залишається органом, який керує державними установами тому, звичайно, його значення не варто применшувати. Ротація кадрів у цьому органі є нормальним явищем і не є показником кадрової безграмотності Президента. Учасники політичної комунікації мають це чітко розуміти. Звичайно, є апаратні ігри, є фактор боротьби різних груп на Офіс Президента. Також на це впливає нова політична конфігурація у Верховній Раді. Бачимо необхідність для монобільшості діалогу з двома депутатськими групами – «За майбутнє» і «Довіра». Це теж може породжувати кадрові «гойдалки» в складі Кабміну. Але й до цього уряд ставав жертвою коаліційних компромісів часів БПП і «Народного фронту» або ще за часів Януковича, коли існували неформалізовані групи впливу. Нині все відбувається так саме, але, можливо, більш публічно і медійно висвітлено.
- Нещодавно пролунала заява з вуст Секретаря РНБО Олексія Данілова про те, що він хотів би бачити виключно президентську форму правління в Україні. Як ви до цього ставитесь? Можливо, нам потрібен певний період чіткої і потужної президентської вертикалі?
- Жорстка президентська вертикаль не суперечить демократії. Не треба думати, що така модель правління обов’язково перешкоджатиме свободі слова або іншим демократичним традиціям. Ставлення до державних інституцій України має надто спрощений вигляд. В Україні на рівні масової свідомості ставлення до державних інституцій із самого початку було формальним. Держава окремо, а громадянська спільнота окремо. Українське суспільство надзвичайно лібералізоване і при цьому надзвичайно по-анархістському налаштовано щодо будь-якої чинної влади. Але так було до Зеленського. Після Зеленського завдяки монобільшості і виграній електоральній революції питання посилення державного хребта, нового інституційного дизайну стоїть як ключове. Посилення присутності держави в державних підприємствах („Нафтобаз”, Укрзалізниця) є надзвичайно актуальним. Триває змагання з міжнародними групами впливу за судову гілку влади не з позиції того, щоб вона стала засобом виконання наказів та впровадження пріоритетів від західних партнерів, а так, щоб вона була більш-менш незалежна. Правоохоронні структури (НАБУ - слабоефективне, САП - недоукомплектоване), Офіс Генпрокурора – все це велика робота, яка ще попереду, але необхідна. Тому Данілов і каже про інституційну модернізацію України і можливу жорстку президентську республіку. Щоправда, в нас щодо цього є закон про референдум і, якщо спитати громадян, то, я думаю, що більшість із них так само підтримала б таку ідею. Хоча, на мою думку, найкращим варіантом управління державою є збалансований парламент з сильним президентом. Наприклад, Чехія відмовилась від парламентсько-президентської системи і обрання президента парламентом. Так саме і Польща зберегла прямі президентські вибори хоч і є парламентсько-президентською республікою. Ми як раз вписуємося саме в таку модель. Тим паче російський чинник впливає на це. Адже Росія зацікавлена в тому, щоб у нас були слабкі інституції, непрацюючі правоохоронні органи, корумповані суди. Це ті тріщини, які дають можливість РФ використовувати їх у агентурно-диверсійному плані, для формування в України певного іміджу, як «держави-непорозуміння». Тому курс Зеленського на відновлення президентської влади абсолютно доречний. На місці Зеленського інший президент робив би так само. Звичайно, в цьому йому допомогла монобільшість і підтримка народу на певному етапі. Через певне падіння рейтингу цей процес сьогодні буксує.
- Вам не здається, що унікальність ситуації Зеленського полягає в тому, що з одного боку він потрапив у середовище, де були вже сформовані певні правила гри і де «ворони» хай як би конкурували між собою, але око одне одному не викльовували, а з іншого - як раз цих правил він не дотримується, бо просто прийшов до влади не з того середовища? І, безумовно, в цьому допомогло РНБО. Дехто такі його кроки називає «бєспрєдєлом», а дехто навпаки вимушеними кроками глави держави без яких свою політику вибудовувати неможливо.
- Якщо хтось вважає ще свавіллям, то нагадаю, що в суддівській практиці України є чимало випадків, коли суди скасовували укази президента. Зокрема такі випадки є й щодо Зеленського. Ключове питання в цьому плані - чи є легітимність у Зеленського для здійснення таких кроків? Безумовно, є. Народ підтримує деолігархізацію, народ підтримує цифровізацію. Тобто фактично Зеленський спирається на електоральну легітимність. Це його основа і базис із яким він рухається вперед. Якщо цю електоральну легітимність похитнути, то весь такий картковий будиночок із нової архітектури влади, зокрема й з РНБО, підконтрольним Кабміном та монобільшістю в Раді, розвалиться. Тому противникам Зеленського лишається саме розмивати його електоральну стабільність. Я розумію, що коли Зеленський припинить свої повноваження через відведений термін, то йому це згадають. Будуть судові процеси, обвинувачення. Думаю, що Офіс Президента й особисто Володимир Зеленський розуміють відповідальність за свої кроки.
«ЗМІНА КОНСТИТУЦІЇ ЗОКРЕМА ПОТРІБНА ДЛЯ ТОГО, ЩОБ РОЗВ’ЯЗАТИ ПРОБЛЕМУ МАЙБУТНІХ ВИБОРІВ»
- Ви використали важливий термін – легітимність. Так повелось, що в нас у суспільстві часто плутають навіть закон і право, і чому саме в країні діє верховенство права, а не закону. Щодо легітимності, то тут так само далеко не в усіх є достеменне розуміння про що йдеться. В принципі, підтримуючи голову держави і передаючи владні повноваження йому, народ дозволяє Президенту впроваджувати артикульовану політику, формувати відповідну політико-правову реальність, яка може бути в чомусь новаторською, в чомусь унікальною та самобутньою для конкретної держави і суспільства.
- Правильно. І Україна в цьому плані є найбільш промовистим прикладом. Влада в Україні є проєкцією народу й відображенням спільного громадянського малюнка. Зміна відповідності запитів суспільства і поведінки влади поглиблює кризу довіри. Ви правильно звернули увагу на необхідність такої відповідності. Як цей контракт між суспільством, елітою і владою зробити більш сталим, прозорим, розумним, а не займатися косметичними ремонтами в Конституції чи деяких законах? Вважаю, що має бути ухвалена інша Конституція, а не лише зміни до неї. Ця базова проблема вперше була піднята під час президентської кампанії 2019-го року – про формування нішового соціального контракту. За 30 років українське суспільство надзвичайно змінилось. Конституція 1996-го року зі всіма її суперечностями, проблемами, змінами вже не може відповідати поточному моменту. Формально в нас парламентсько-президентська країна, а фактично вона президентська. Це така собі гібридна президентська модель. Ми не можемо існувати одвічно в такій суперечності. Але тут існує один фактор, який стримує інституційну модернізацію України. Це фактор політичної культури населення. Вона продовжує залишатися не те щоб низькою, а комплексним сплавом елементів авторитарної політичної культури і внутрішньо-корпоративної демократії. В нас перемагає то потяг до Майданів, то потяг до негласного авторитаризму. До всього цього додаються інформаційно-психологічні спецоперації агентури Російської Федерації, різні процеси розмежування місцевої влади, децентралізації, посилення впливу на місцях, зміни ставлення до центральних органів влади. Це породжує острах еліти взагалі порушувати це питання. Але в тактичному плані, на мою думку, влада розуміє яку Україну вона хоче будувати. Зеленський очевидно хоче від суспільства віддачі у вигляді рейтингу. Можливо, він психологічно залежний від фактора оплесків.
- Важко говорити про щирість намірів влади в наших умовах
- Безумовно, щирість – це не та риса, яка притаманна українській політиці, що наспіх формується з апаратних інтриг, скандалів, цинізму. Але думаю, що певні висновки Зеленський за час свого президентства вже зробив. Уже бачимо три етапи його каденції. Останнім третім етапом буде те чи ризикне він піти на зміну Конституції і повне перезавантаження конституційного устрою держави. А це потрібно буде зробити принаймні для того щоб розв’язати «проблему 2023», коли відбудуться президентські і парламентські вибори. Це дуже серйозна проблема для влади, і вони не знають як її вирішити. Через Конституційний суд її вже вирішити неможливо. Другий момент – це зміна геополітики, яка позначається на українському чиннику. Третє – це мирне врегулювання ситуації на Донбасі, яке йтиме в напрямі пошуку певних нових моделей або жахливої консервації старих. Ситуація невизначеності в цьому питанні може змусити Росію приєднати окуповані території до Союзної держави про що вже говорять у політичній тусовці. Подовження старої моделі в питанні Донбасу – це посилення корозії та дисбалансу в країні. На нас, можливо, чекатиме референдум, посилення західного впливу через НАБУ чи САП і зростання ваги таких людей, як Разумков, Кличко, Мураєв, які поступово виходять із третьої ліги політиків у другу.
«ЩО БІЛЬШЕ ПОСИЛЮВАТИМЕТЬСЯ РОСІЯ, ТО БІЛЬШ ПОТРІБНОЮ УКРАЇНА Є ДЛЯ ЄВРОПИ»
- Зеленський анонсував свій візит до Великої Британії. Говорячи про політичну систему, Велика Британія в цьому плані є унікальною країною, яка, будучи монархією з потужним бекграундом імперії і володарки морів, проводить свою самостійну політику як у світі, так і Європі. В анонсі майбутнього візиту Зеленського до Лондона зазначено, що на ньому має відбутись «стратегічний діалог». Цікаво ваше бачення пріоритетності та змісту наших відносин з Великою Британією.
- Візит до Великої Британії важливий з трьох моментів. Перший момент – економічний. Товарообіг між нашими країнами зріс більш ніж на 40% після запуску зони вільної торгівлі, тобто трохи більше за півроку. Ця держава залишається фінансовим центром світу. Друге – це військово-стратегічна співпраця. Зокрема морські озброєння. Британія нам допомагає в найбільш вразливому для нас чиннику – наш військово-морський флот. Враховуючи потужність флоту Російської Федерації та її мілітаризацію Чорного і Азовського морів, співпраця з Великою Британією для нас надзвичайно важлива. Третя – це політична співпраця. Ця держава негласно приступила до проєкту відновлення Британської співдружності, тобто імперії. Зауважу, що зараз імперіалізм знову стає модним. Це такий собі неоімперіалізм. Для Британії в цьому плані дуже важливо мати надійних союзників на frontier, яким є Україна. Тут йдеться про соціокультурні фактори, геостратегічні лінії розколу. Ми як раз проходимо по такій класичній лінії. Тому співпраця з нами для Лондона стає фактором стримування Росії. Україна є серцевиною майбутнього проєкту Балто-Чорноморської спільноти. Гра з Україною проти консервативних Франції та Німеччини для Британії також важлива. Крім того подейкують, що Велика Британія вже є фактичним негласним куратором України в Атлантичному світі в зв’язку зі зміною певних геополітичних обставин і настанов США. Існує версія, що США зараз найбільше переймається Китаєм та розвалом співдружності Китаю та Росії. На цьому тлі Україна і Британія можуть бути більш взаємопов’язані в плані геополітичної комунікації.
- Якщо взяти в цілому геополітичний злам між імперськими намірами Москви і західним світом, то як ви бачите роль України в європейській досить неоднорідній сім’ї? Не будемо також забувати, що Україна має тисячолітню історію, в нас є повне право відродити свій вплив на сході Європи.
- Нинішнє становище України як гаранта боротьби за Європу на кордонах Європи зумовлено виключно агресивним налаштуванням Російської Федерації та розумінням нинішніх владних режимів у провідних країнах. Це не буде продовжуватись довго, тому що змінюється сама Росія. Це транзит влади, співдружність з Китаєм, посилення присутності на Близькому Сході, контроль за Середньою Азією, освоєння Арктики. Росія давно вже вийшла на рівень формально світової держави хоча і не визнається такою. Останній момент бісить Путіна найбільше. Все це породжує ще більшу увагу до України. Тому до нас завозять джевеліни, підтримують інституційно, підтримують контакти, дають матеріальну допомогу. У такий спосіб що більше посилюватиметься Росія і що більше амбіцій у неї буде зростати (не важливо з Путіним чи без нього), то більш потрібними ми є Європі. Ще одним чинником є думки лідерів європейських країн. Ми ще не знаємо, наприклад, особисту позицію майбутнього канцлера Німеччини щодо українського питання. Невідомо також якою буде Франція наступного року. Ми не знаємо якою буде позиція лідерів Австрії чи Угорщини. Невідомо чи буде подовжений мандат Анджея Дуди в Польщі. Таким чином покоління лідерів європейських держав буде змінено і для нових лідерів українське питання може видатись малоцінним. У такій моделі для нас немає системних гарантій. Вибачте, але за всю нашу історію ми підписали один Будапештський меморандум, який де-факто сьогодні нічого не вартий. Насправді в нас немає жодного стратегічного оборонного договору між Україною та будь-якою іншою країною. Навіть остання оборонна угода з США досить умовна. Тож ми маємо працювати в багаторівневому форматі прогнозуючи, що буде далі. Одним із найкращих варіантів, на мою думку, є не смикатись ні до НАТО, ні до ЄС, а формувати вже зараз над формальними союзами неформальні коаліції і неформальні «міні-НАТО» з країн Східної Європи, тобто балто-чорноморську вісь від Туреччини, Румунії, Грузії, Молдови, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини (якщо там зміниться влада) до країн Балтії. Не треба нам формалізованих конференцій та самітів. Нам потрібні конкретні оборонні, військові, економічні, політичні моделі співпраці. ЄС надто великий союз з різнокаліберними інтересами, які дуже важко погоджуються з його інституціями.
- Повертаючись до нашої влади, наскільки українські лідери свідомі цих глобальних перспектив? Чи здатні ми бути центром такої осі країн, які ви перелічили, як країна яка реально воює на реальних фронтах?
- Подивіться куди спершу поїхав міністр оборони США. Україна, Румунія та Грузія. Це вже асоціативне тріо, вишеградська четвірка, чорноморська співпраця, в свій час ГУАМ. Подібна консолідація цілком реальна, але нею треба займатись, ініціювати. Зверніть увагу на Кримську платформу, яка так перелякала Росію. Кримська платформа виявилася зовсім не формальним заходом, а захистом наших інтересів і проявом нашої суб’єктності. Але щодо українського центризму в Східній Європі, то я, напевне, буду в цьому питанні більш скептиком. Сьогодні немає тих моделей у яких ми жили в XX столітті. Ми навіть не розуміємо в яку епоху ми потрапили. Це цифрова епоха зі всіма відповідними особливостями. Маємо посилення ролі транснаціональних корпорацій. За ними стоїть іноземний капітал, який є набагато потужнішим за український. Як-не-як, а вийшло так, що наші олігархи є гарантами економічного суверенітету нашої країни. Ми живемо в постмодерністському світі, де панує інформація, яка є не лише зброєю. Правильне її виробництво, застосування в інформаційних війнах, операціях формує міць держави. Росія в інформаційному плані є міцною державою. Там ідеально впроваджується не лише внутрішня пропаганда, а й узагалі інформаційний вплив. Нам треба цього також вчитися. В нашому випадку за таких умов центризм узагалі недоречний, бо нові завдання і епоха вимагають від України прагматичного, позитивістського підходу до нашої суб’єктності і виживання. І тут нам не треба, як деякі політики, хвалитись «ракетами на Москву». Хоча, безумовно, той факт, що ми протистоїмо такому гіганту, як Російська Федерація, навіть психологічно в українців підвищує відчуття власної суб’єктності і сили.
