Генерал-майор Віктор Назаров 27 березня засуджений Павлоградським судом до 7 років позбавлення волі за бездіяльність і службову недбалість у справі про загибель українських військовиків, які перебували на борту збитого 14 червня 2014 року проросійськими терористами Іл-76. Того дня Оперативний штаб управління АТО проігнорував інформацію про наявність на озброєнні терористів, які діяли в районі аеропорту Луганська, переносних зенітно-ракетних комплексів і не вжили заходів щодо безпечної посадки літака у районі бойових дій. І хоча є певні сумніви, що вся провина за ці трагічні втрати лежить на генералі Назарову, все ж справедливість вироку щодо нього, як на мене, очевидна.
Отож якщо вирок не буде скасовано або генерала не амністують, він шитиме «на зоні» рукавиці чи займатиметься ще якоюсь корисною роботою певну кількість років — навряд чи весь строк, бо за зразкову поведінку можна опинитися на волі (нехай для початку й «умовній») раніше.
Проте постає питання: чому генерал Назаров, а разом із ним — кількасот військовиків, засуджених за ті чи інші злочини, мають перебувати за ґратами в доволі-таки безпечній обстановці в той час, коли на передовій ледь не щоденно гинуть вірні присязі хлопці, які захищають Україну? Адже ті, хто вчинив злочини й засуджений за них, також давали присягу, проте, виходить, суд їх де-факто звільнив від неї. А це означає, що чесні люди повинні гинути за те, щоб злочинці в погонах могли «перекантуватися» в місцях позбавлення волі, не підставляючи себе під кулі й осколки... Такі-от своєрідні пільги для тих, хто порушив закон і присягу.
З другого боку, у місцях позбавлення волі чи у СІЗО перебуває певна кількість колишніх вояків, звинувачених у вчиненні тих чи інших злочинів (не будемо обговорювати правомірність цих звинувачень, це окрема тема), яким зовсім не посміхається «відсидка» у безпечному місці і які б хотіли повернутися на передову, щоби в бою спокутувати свої гріхи. Вони здебільшого серйозно ставляться до присяги, але їх позбавлено можливості виконувати її. Їм не потрібні «пільги», вони не проти повернутися на правильний шлях, але...
Як на мене, ця доволі-таки абсурдна ситуація склалася передусім тому, що під час війни (нехай і «гібридної», але з численними жертвами та морем біженців) застосовують політичні стандарти та юрисдикцію мирного часу. А в підсумку — навіть якщо винести все інше за дужки — сотні професійних військовиків й опалених війною добровольців перебувають не на фронті, де вони потрібні, а в зовсім інших місцях. І можливості змити кров’ю (не лише своєю, а передусім ворожою) свої провини, як це ведеться в українському звичаєвому праві щодо «людей війни», вони не мають.
Автор цих рядків ще три роки тому, коли «гібридна війна» тільки-но почала розгорятися, пропонував вихід для військовиків, які з огляду тих чи інших причин порушили закони й присягу: це «штрафбат (назвіть його якось інакше, якщо треба, але це має бути ударний бойовий підрозділ)», який «дасть можливість у бойових чи наближених до бойових умовах змити з себе всі плями» (стаття «Штрафбат як шанс на очищення», опублікована на сайті «Дня» 16 квітня 2014 року ). Потім я неодноразово писав про цю форму спокутування гріхів людьми в погонах (скажімо, у статті «Перед судом — бійці АТО. А судді хто?», 4 липня 2016 року). Проте реакції так і не було...
Як на мене, саме штрафні формування (роти, батальйони) можуть допомогти розірвати «коло абсурду», описане вище. Зрозуміло, що потрібно терміново внести відповідні поправки до законів, а ще — нарешті оголосити на території двох областей воєнний стан. Закон «Про оборону України» зазначає, що «воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності». Годі й казати, що передумови для запровадження воєнного стану на сході держави виникли ще навесні 2014 року, і те, що він досі там не запроваджений, що відповідно до його вимог не перебудована структура владних органів двох областей, що війська несуть значні втрати та не завжди мають високий бойовий дух, проти чималого числа вояків з подачі замаскованих «сєпарів» висуваються абсурдні звинувачення, а засуджених порушників присяги відправляють у тихий тил замість відправки на передову під ворожі кулі та снаряди.
Зрозуміло, що у штрафних підрозділах генерал може командувати хіба що взводом, а полковник — відділенням. Утім, видається, генералу Назарову й іже з ним дуже корисно було б відчути на собі, як то воно — постійно бути на передовій, поруч із рядовими бійцями, безпосередньо, а не на штабній карті даючи відсіч ворогам. А рядовому контингенту не менше було б користі від того, що бійці знову відчули б себе корисними для суспільства людьми, що вони мали б можливість проявити реальну мужність, гідно оцінену державою та пов’язану з найкращими людськими якостями. Так, війна — справа страшна та кривава, але водночас особиста участь у справедливій оборонній війні дає можливість змити минулі гріхи й осмислити свою долю, змінити її.
