Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Суспільство і влада: чи можливий діалог?

«Чому, попри всі революції, в Україні не відбувається зміна еліт», — думка філософів
25 березня, 2016 - 10:03
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

Що взагалі таке «еліта» й чи існує вона в нашій країні? Яким чином на неї може впливати громадянське суспільство? За яких умов запит на зміни в Україні буде реалізований в інституційному вимірі? Відповіді на ці питання шукають сьогодні політологи, журналісти, представники власне громадянського суспільства. Знайти нову, більш широку перспективу, а також з’ясувати, якою в нинішні часи змін є роль наукової спільноти,  намагались учасники знакового круглого столу «Можновладці та громадянське суспільство: виклики для України», який відбувся нещодавно в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Як констатував модератор заходу провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії НАН, доктор філологічних наук Олег Білий, нині між громадянським суспільством, волонтерами, з одного боку, та лідерами держави, з другого, зростає прірва недовіри. Новий рівень комунікації, якого вдалося досягнути на Майдані, сьогодні фактично знищено. Головна причина — збереження старих способів врядування і загалом політичного мислення, які вступають у конфлікт із новими реаліями та змінами у суспільстві. На думку професора Білого, виразний приклад, який унаочнює ці тенденції, — бюрократичне ставлення влади до науки й зокрема до Національної академії наук. Пошук шляхів, що дозволили б уникнути нового протистояння між владою та суспільством, яке цього разу може мати фатальні наслідки для самого існування України, став одним із лейтмотивів розмови.

АНАТОЛІЙ ЛОЙ: «ЗМІНА ЕЛІТ — ЧЕРЕЗ СУСПІЛЬНИЙ ТИСК, А НЕ РЕВОЛЮЦІЮ»

Головний доповідач круглого столу доктор філософських наук Анатолій Лой наголосив, що нині, й особливо в українських реаліях, варто говорити радше про політичний клас, а не про політичну еліту. За його словами, для західного політичного мислення властива модель суспільного договору, яка передбачає визнання за людиною певних природних прав, частину з яких вона добровільно передає своїм представникам у владі. Для такого політичного порядку принциповою є транспарентність та відповідальність суб’єктів політичної діяльності. Прийняття рішень здійснюється не лише власне політиками — значну роль відіграє їхнє середовище, нині це: політичні журналісти, політологи, соціологи тощо. Таким чином західна політика сьогодні стійко пов’язана з інтелектуальними колами. Наприклад, президент США Барак Обама, виходець із Чикаго, сформувався як політична фігура значною мірою під впливом Чиказького університету та місцевої газети — Chicago Tribune.

Натомість про український політичний клас такого, на жаль, сказати не можемо. І причину, на думку А. Лоя, варто шукати в його історії. Адже він є спадкоємцем радянської «еліти» — партійної номенклатури, яка на початку 1990-х об’єдналася з бізнесовими колами. І саме від номенклатури перейняв свої ключові риси — закритість, корупцію і бюрократизм. Представники вітчизняної пострадянської бізнес-політичної «еліти» отримують надприбутки, експлуатуючи наявний у них доступ до державних капіталів і ресурсів. Природно, що до новаторства, інноваційних технологій вони залишаються байдужими. Нетиповою для європейської політичної реальності є й соціальна структура української «еліти», до якої серед іншого чомусь заведено відносити чиновництво, співробітників прокуратури, судів. «Після кожного Майдану ми дивуємося, чому не з’являється нова еліта. Начебто «перетрушуємо» її, але структурних змін не відбувається. Річ у тім, що в цьому колі є своєрідна внутрішня  солідарність, яка не залежить від партійної приналежності — своїх вони не здають», — пояснює Анатолій Лой. Один з останніх яскравих прикладів — команда Януковича, представники якої, за незначними винятками, донині не втратили своїх позицій в Україні. У цьому контексті, на думку А. Лоя, доречно говорити про (за К. Марксом) езотеричний та екзотеричний виміри діяльності політичного класу. Українська «еліта» живе немовби подвійним життям: з одного боку, є правова держава, закони, Конституція, яких потрібно дотримуватись, а з іншого — певні внутрішні правила гри. Така роздвоєність розвалює державні інститути й провокує протистояння між владою та суспільством. Майдан продемонстрував, що в нинішніх реаліях політичний клас неможливо змінити революційним шляхом — натомість суспільний тиск має відбуватися постійно, переконаний А. Лой.

ЄВГЕН БИСТРИЦЬКИЙ: «КОНСЕНСУС НА РІВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ — ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ І РЕФОРМ»

Можливість такого тиску залежить від багатьох факторів. Один із них — ефективна комунікація, зокрема між владою та суспільством. Без неї пошук відповідей на виклики, які постали сьогодні перед Україною, просто неможливий. На думку завідувача відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН, доктора філософських наук Євгена Бистрицького, нині, зокрема завдяки соціальним мережам, можемо спостерігати радикальне зменшення приватної сфери життя людини й зростання сфери публічної. Кожен «лайк» — це публічна думка, яка прямо чи опосередковано впливає на прийняття державних рішень.

На думку Є. Бистрицького, громадянське суспільство є своєрідною амальгамою між правовими та моральними приписами, традиціями, різними формами символізації й життєвим світом (за Е. Гуссерлем та Ю. Габермасом) як певним горизонтом смислотворення, який уможливлює будь-яке усвідомлення, дію. Тобто, попри технологічний прогрес та інші історичні обставини, засадничим для існування та розвитку громадянського суспільства та політичної культури залишається рівень ідентичності. Для Майдану такою ідентифікаційною основою, останньою підвалиною та рушійною силою було певне «проукраїнське відчуття», усвідомлення України як культурної цінності, вважає Є. Бистрицький. Делегітимація влади, яку нині можемо спостерігати, окрім очевидних чинників, як-то погіршення економічної ситуації та відсутність реформ, спричинена передусім відсутністю консолідованої політичної волі, яка лежить в основі будь-якого державного рішення. На додачу до егоїстичних мотивів можновладців, повсюдного конфлікту інтересів ключовою перепоною тут є брак єдиної ідентичності. Якщо на рівні громадянського суспільства такої роз’єднаності просто неможливо уникнути, то на рівні еліт, влади йдеться про перешкоду ефективній роботі уряду та державних інституцій, з якою слід боротися. Вочевидь, саме тому так часто виникає запитання: а чи є українська еліта власне українською, тобто чи є Україна для неї найвищою цінністю? Одна з небезпек нинішнього становища, переконаний Є. Бистрицький, полягає в тому, що ситуативна за своєю природою еліта, яка не відображає інтересів цілого суспільства, береться за принципові питання, на зразок внесення змін до Конституції.

АНАТОЛІЙ ЄРМОЛЕНКО: «ІСТОРІЯ РОЗВИВАЄТЬСЯ ПО СПІРАЛІ... З КОЛЮЧОГО ДРОТУ»

На переконання завідувача відділу соціальної філософії Інституту філософії НАН, доктора філософських наук Анатолія Єрмоленка, традиційна неспроможність української влади до діалогу з суспільством — це проблема модернізації, яку в Україні ніяк не вдається довершити. «Модернізація навздогін постійно чергується в нашій країні з певною регресією, — вважає Анатолій Єрмоленко. — Для радянської епохи загалом був властивий процес демодернізації. Маю тут на увазі модернізацію не технічну та наукову, а насамперед модернізацію соціально-політичних інститутів. У цьому контексті радянська влада була періодом своєрідної рефеодалізації. Сьогодні ми значною мірою продовжуємо цю тенденцію — як відомо, історія розвивається по спіралі, але, на жаль, інколи — по спіралі з колючого дроту». Одним із проявів закритості, монологічності й безвідповідальності влади є, за його словами, характер нинішнього конституційного процесу. Якщо Конституційна асамблея часів Януковича була своєрідною формою квазівідкритості, то сьогодні немає навіть цього.

На думку професора Єрмоленка, після Майдану головне завдання громадянського суспільства полягає в тому, щоб виробити такі форми тиску, які змусили б владу рухатись у напрямі модернізації й зрештою призвели б до справжньої революції, а саме — трансформації інституційної системи. За його словам, громадянське суспільство в Україні нині проходить через етапи розвитку, аналогічні до тих, які свого часу мали місце на Заході. Після Революції Гідності у громадській сфері відбулися якісні зміни — якщо раніше переважна більшість організацій мала зовнішнє походження й фінансувалася за кошти західних фондів, то сьогодні набирають ваги ініціативи, які є виявом справжньої самоорганізації громадян. Саме це, як вважає А. Єрмоленко, дає нам підстави сподіватися, що зрештою будуть вироблені такі механізми тиску, які дозволять змінити не лише окремих представників при владі, а й систему в цілому, і що важливо — не вдаючись до засобів Майдану.

ВАХТАНГ КЕБУЛАДЗЕ: «СЬОГОДНІ УНІВЕРСИТЕТ — ЦЕ ЗОНА КОМФОРТУ, А НЕ ХРАМ ОСВІТИ І НАУКИ»

Але чи можемо ми говорити, що вплив громадянського суспільства на державу завжди сприяє розвитку останньої? «Новонароджені інститути громадянського суспільства сьогодні часто беруть на себе функції держави, й держава зовсім не заперечує проти цього, — розмірковує доцент КНУ ім. Шевченка і НаУКМА, доктор філософських наук Вахтанг Кебуладзе. — Виходить, що громадянське суспільство зраджує саме себе — воно не тисне на державу, а просто підміняє її функції, гальмуючи таким чином її розвиток». Вихід тут, здавалося б, у інкорпорації волонтерів у державні структури, але чи можемо ми тоді говорити, що це — громадянське суспільство? — запитує Вахтанг Кебуладзе.

За його словами, обидва Майдани були спробою переукласти суспільний договір. Під час помаранчевої революції зробити це не вдалося, оскільки розпочиналася вона з ліберальної моделі Дж. Локка, а завершилася авторитарною моделлю Т. Гоббса. Останній допускав відмову громадян від своїх прав та повноважень на користь суверена (В. Ющенка), який одноосібно вирішить усі суспільні проблеми. Звідси й розчарування, яке невдовзі відчули колишні учасники протестів.

Однак чи зберігається в суспільстві запит на розвиток та реформи не лише на час майданів, а й у більш довгостроковій перспективі? В суспільстві загалом, а не тільки у середовищі активістів та волонтерів? Видається, що відповідь на це запитання не є очевидною. Яскравий приклад тут — ставлення суспільства до вищої освіти. «Чого хоче від університету пересічний українець? — запитує Вахтанг Кебуладзе. — Науки, освіти? Ні, сьогодні це навіть не диплом, як було раніше. На мою думку, нині університет — це передусім своєрідна зона м’якого режиму. Для 17-річного українця нині існують три шляхи соціалізації: університет, армія або в’язниця. Адже якщо ти не потрапляєш до університету і не йдеш до армії, ухиляючись від мобілізації чи призову, зрештою опиняєшся у статусі делегітимованого, у тіньовій сфері й потенційно у в’язниці. Кожен громадянин, який має сьогодні сина призовного віку, буде готовий віддати його до будь-якого вишу — просто аби той не опинився на вулиці або на фронті». Саме таким, на думку В. Кебуладзе, є суспільний запит на вищу освіту, й університети, на жаль, готові його задовольняти.

Вочевидь, формування адекватного суспільного запиту на розвиток та реформи — це також першочергове завдання еліти. Не лише тієї, що в міністерствах, а й справжньої — інтелектуальної. Як зазначив завідувач відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук Віталій Лях, постання нового суспільства можливе лише через засвоєння нової ментальності, тобто глибокого осмислення нових цінностей і моделей соціального устрою, співвіднесення їх із нашою власною історією. Якщо ж, піддаючись впливу європейських партнерів, ми просто копіюватимемо їхню риторику й наслідуватимемо певні зовнішні вияви, це лише послабить нашу державу і призводитиме до постійного відтворення попереднього стану речей. Умовно кажучи, хоч хто б переміг Януковича, з часом він ставатиме таким самим «Януковичем».

Круглий стіл, який відбувся в Інституті філософії НАНУ, без сумнівів, можна вважати кроком у цьому напрямі. Вочевидь, такі заходи виконують й іншу важливу функцію — звертаючись до насущних проблем суспільства, наукова спільнота виправдовує в очах останнього необхідність свого власного існування. Адже останнім часом надто багато людей, зокрема при владі, намагаються піддати сумніву цю аксіому.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 
Рубрика: