Нещодавнє спільне американсько-німецьке рішення щодо завершення реалізації проєкту російського «Північного потоку – 2» стало потужним інформаційним приводом у світових ЗМІ. Та й серед політичних кіл по обидва боки Атлантики воно перетворилося на ще той предмет дискусій. Більше того – вкотре поставило по різні сторони барикад класичну Західну Європу та східних країн-членів ЄС, розбіжності між якими то тут то там періодично виникають як в уявленнях про трагічні перипетії XX століття, так і у ставленні до Росії (знову ж таки, виходячи з історичного досвіду).
Тим не менше маємо чітке рішення – США не накладатимуть санкції проти компанії Nord Stream 2 AG і її керівництва, яка володіє газопроводом. Мовляв, виключно через повагу до європейських, насамперед, німецьких партнерів. Росія також згадувалася під час перемовин – як сторона, яка мусить, попри ПП-2, продовжити транзит газу через Україну й після завершення чинного контракту у 2024 році. Інакше – санкції, санкції, санкції.
Ну і для України сторони передбачили певні «бонуси» – Німеччина зобов’язалася скерувати близько 200 мільйонів євро на підтримку енергетичного сектору України та організувати так званий «зелений фонд» в один мільярд доларів на підтримку енергетичної незалежності офіційного Києва.
Так, може, даремною є ось ця вся паніка навколо ПП-2? Може Україна лише від цього виграє?
Однозначно – ні. Звичайно, суттєва грошова допомога для нашої держави ніколи не буває зайвою (якщо, звісно, не садить на будь-яку геополітичну «голку» як це було свого часу у відносинах з Росією). Однак навіть з точки зору економіки – це мізер. Якщо вірити підрахункам міністра фінансів України Сергія Марченка, які він озвучив в інтерв’ю Der Standard на початку 2021 року, після запуску ПП-2 українська сторона втрачатиме на транзиті газу по 1,5 млрд доларів щорічно. Тобто німецька «підтримка» на такому тлі виглядає хіба що як «пом’якшення збитків», які матимуть місце вже у першій рік функціонування нового газопроводу.
Однак головну роль тут відіграє все ж не економічна, а саме (гео-)політична та моральна складові. Під час переговорів сторонами якось дипломатично замовчувалося, що ПП-2 – це якраз, перш за все, не європейський, а саме російський проєкт. І не лише енергетичний, але й з гострим присмаком геополітики. Із підкупленими Росією європейськими бюрократами, чиновниками, політиками. Із російськими аналітико-експертними «центрами» та журналістськими осередками, створеними у ключових європейських столицях, які роками формували позитивний імідж путінської Росії за кордоном.
Після 2014-го року цей ресурс ніде не зник. Навпаки, після грубого порушення Росією міжнародного права – анексії українського Криму та окупації частини Донбасу – потреба у підтримці цих ресурсів ще більше актуалізувалася. Треба було впевнено та регулярно доносити західним «обивателям», що «Крим – це Росія», на Сході Україні – не російська агресія, а внутрішня «громадянська війна», а ідея побудови газових потоків в обхід України, як «нестабільного та ненадійного партнера» – як ніколи актуальна.
Врешті, усі згадані вище чинники, як видно, таки дають свої плоди, попри нашу віру у непідкупність європейських партнерів та скептичне ставлення до будь-яких російських дій у Європі. Здавалося, що росіян на Заході вже точно ніхто серйозно не сприймає. Що всім зрозуміло, якою є Росія насправді. І що після зухвалого вторгнення на терени сусідніх держав, грубе втручання в американські вибори, війну в Сирії, причетність до збиття пасажирського літака над Донбасом (цей список можна продовжувати дуже довго) із такою державою-терористом ніхто із авторитетних держав не хоче мати справ.
Виявляється – можна мати. Виявляється, ці справи навіть можна успішно вести. Більше того, прикриваючись саме європейськими цінностями, які у цій же Росії вже давно затоптані в землю. І звісно, при цьому, далі продовжуючи публічно засуджувати російську агресію проти України. І оголошуючи економічні санкції проти Росії. Втім, у той же час, дозволяючи рухатися російському газу в Європу ще в одному напрямку попри українські території. А відтак – підкладаючи ще один козир у колоду агресора, у якій і так зібрано різноманітних «шісток», «сімок», і навіть, як тепер видно – «дам» та «королів».
Хто ж у цьому винен?
Звісно, можна говорити про недолугість української дипломатії, перманентний програш в інформаційній війні проти Росії, корумпованість державного апарату, який в очах західних партнерів вже протягом трьох десятилість виглядає ненадто привабливо для ведення прозорої міжнародної співпраці, а також недалекоглядність останніх прокитайських реверансів української зовнішньої політики, які дійшли до тої міри, що один із очільників «монопартії» в країні, де «декомунізація» – не порожній звук, стверджує, що їхня політсила орієнтується на діяльність Комуністичної (!) партії Китаю. Ці фактори, без сумніву, так чи інакше також відіграли свою шкідливу роль при американсько-німецькому рішенні щодо ПП-2.
Втім значна частина вини цього разу лежить саме на Заході. Який боїться навіть погодитися на ПДЧ для Грузії та України – сучасних жертв російської агресії. І в той же час, після семирічної вимушеної перерви, таки простягає руку лідеру держави, з якою знову, на жаль, починають рахуватися. І хоч і далі офіційна риторика лідерів Німеччини, США та й Франції лежить по український бік, своїми вчинками вони демонструють протилежний ракурс. Бо США має свої інтереси. Німеччина – свої. Франція – свої. Україна у них фігурує ситуативно. Росія, як бачимо, на жаль, дедалі частіше.
Що ж в такій ситуації робити Україні? Точно не покладати рук! Так, можна сприймати те, що сталося як певну поразку (принаймні, точно не здобуток). Але водночас це може стати нарешті тим викликом, який, як писав свого часу Арнольд Тойнбі, нас не послабить, а навпаки зміцнить. І вкотре продемонструє, хто друг, хто ворог, а хто тут просто ситуативно.
Життєво необхідною є стратегія формування регіональних міждержавних союзів на кшталт «Люблінського трикутника». Принаймні у цьому об’єднанні усі його учасники точно знають що таке Росія і як з нею боротися.
Зрештою, потрібно згуртовувати самих себе. Посилювати власні збройні сили та дипломатію. Збільшити власне виробництво. Стабілізувати економіку. Вкладати гроші в українську науку та культуру. І, що важливо, об’єднати всі державницькі сили в єдине ціле. Незалежно від того, чи вони опозиційні чи провладні. Бо крім нас самих ніхто нас не врятує, коли Мордор поруч. Та й перемагають відважні.
