Цього тижня вся Українська православна церква Київського патріархату відзначає світлу дату своєї історії — 50-річчя служіння на Київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Як зазначає прес-служба УПЦ КП, за всю понад тисячолітню історію Української Церкви — це найдовший період неперервного служіння на Київському престолі.
14 травня 1966 року Філарет, який до того був єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії та семінарії, був возведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. Через 24 роки — у жовтні 1990-го Філарет отримав титул Митрополита Київського і усієї України. У червні 1992 року під час Всеукраїнського Православного Собору його було обрано заступником Патріарха, а у жовтні 1995-го — Патріархом Київським і всієї Руси-України.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Тож про роль Патріарха Філарета — цього великого церковного ієрарха, який, безсумнівно, є людиною-епохою і однією з найбільш визначних постатей новітньої історії України.
«РОЛЬ ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА У ПОСТАННІ УПЦ КП ВИНЯТКОВА ТА ВИЗНАЧАЛЬНА»
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, народний депутат, голова підкомітету з питань державної політики у сфері свободи совісті та релігійних організацій комітету ВРУ з питань культури і духовності:
— Служіння Патріарха Філарета на Київській кафедрі можна поділити на дві половини: перша чверть століття — у Московському патріархаті, друга чверть століття — у Київському патріархаті.
Це постать, яка потребує більш глибокого аналізу і цілком могла б стати героєм лихо закрученого пригодницького фільму. На його очах відбулося багато не лише церковних, а й політичних подій, у яких він брав участь. Так, в радянський час існувала «доповідь Фурова»: у заступника голови Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР украли портфель із цілком таємною доповіддю, у якій серед іншого давалися характеристики всім ієрархам РПЦ. Всі вони були поділені на три категорії: перша — лояльні архієреї, які послідовно проводять зовнішню і внутрішню політику КПРС і у церковному будівництві прислухаються до побажань партії; третя категорія — церковні дисиденти, як Димитрій Дудко, Гліб Якунін і ін.; друга категорія — це ієрархи, які є норовливими і намагаються використати свою лояльність до радянської влади для розширення мережі релігійних інститутів і пожвавлення релігійного життя. Філарет увійшов якраз до другої категорії — «норовливих».
26 ЛИПНЯ 2013 РОКУ, КИЇВ. «ЯК БРАТИ». ПАТРІАРХ УПЦ КП ФІЛАРЕТ ТА МИТРОПОЛИТ УПЦ МП ВОЛОДИМИР (САБОДАН) ПІД ЧАС ВИСТАВКИ «ВЕЛИКЕ ТА ВЕЛИЧНЕ» ЗУСТРІЛИСЯ, ОБІЙНЯЛИСЯ Й РОЗЦІЛУВАЛИСЯ. ТОДІ ПАТРІАРХ, У ЯКОГО КОПІЯ ЦЬОГО ФОТО СТОЇТЬ НА СТОЛІ, ЗАЗНАЧИВ, ЩО ВОНИ «БІЛЬШЕ НЕ ВОРОГИ». САМЕ ЗАВДЯКИ ОСОБИСТОСТІ МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА, ЯКИЙ, НА ЖАЛЬ, ВЖЕ ПОКІЙНИЙ, ІСНУВАЛА НАДІЯ НА КРИХКИЙ ШАНС ОБ’ЄДНАННЯ НАЙБІЛЬШИХ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ. СЬОГОДНІ ТАКИХ ШАНСІВ МЕНШЕ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
Він очолив УПЦ КП у дуже складних вихідних умовах, тому що за ним не пішов єпископат Московського патріархату. Філарет також не мав авторитету серед автокефального руху, як людина, яка 25 років служила архієпископом, а потім митрополитом Київським Московського патріархату. Але йому вдалося здобути найбільший авторитет і в цьому русі, і загалом в суспільстві. Особливо великий авторитет Патріарх Філарет здобув після двох Майданів, а під час війни він великою мірою його зміцнив. Тож його роль у постанні Української православної церкви Київського патріархату виняткова та визначальна — вона зобов’язана йому тим розвитком і статусом, який має зараз.
Патріарх Філарет — це масштабна і дуже складна постать. Коли він виступає, це завжди просто, а його основна ідея очевидна — він не має другого чи третього плану. Але за цією очевидністю й цілеспрямованим характером бесіди відчувається велика робота — інтелектуальна і духовна.
«МИ МАЙЖЕ НЕ ЗНАЄМО ІНШОГО КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, КРІМ ЯК ЗА ФІЛАРЕТА, БО ЦЕ ЙОГО ДІТИЩЕ»
Людмила ФIЛIПОВИЧ, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства, доктор філософських наук, професор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:
— Без сумніву, що це знакова фігура в історії українського православ’я, без якої поступ історії — держави, вселенського, українського і російського православ’я — був би інакшим. Він має величезний вплив на людей через стійке внутрішнє переконання у вірності того, що він робить.
Сила людини, як правило, визначають за її інтелектуальними здібностями, за рівнем освіти. У випадку із Філаретом дещо інша ситуація, оскільки це людина колосальної волі. Можливо, йому десь і не вистачає богословської освіти, оскільки він одразу після війни закінчував Одеську духовну семінарію. Але час його перебування в Москві і здатність його до самоосвіти зробили свою справу. Він пройшов шлях який, як правило, проходить будь-який патріарх — це керування навчальними духовними закладами, він знає, що таке богословська освіта. Це людина з досвідом та природними даними — самородок з народу. До того ж, родом він зі східної України — з Донецької області, краю трударів. Саме тому Філарет — це, без сумніву, український, народний патріарх, який знає народ і його потреби. А українських ієрархів завжди вирізняла особлива увага до кожної персональної людини — саме у цьому полягає різниця між українським та російським православ’ям. Українці, з огляду на свою хуторянськість, орієнтовані на людину, на персональну зону, на особистість. А російська церква бачить колектив, у неї общинна свідомість.
Навчаючи в московських духовних школах, де не дуже любили українців, Філарет надавав пріоритет саме українцям, проявляв щодо них патерналістські якості. Він також був на своєму місці, коли його зробили українським екзархом РПЦ і тривалий час він очолював ту церкву. І за те, що церкву не закрили, треба дякувати його українській вдачі обійти «айсберги» тієї політичної влади. Саме тому навіть за радянських часів функціонувала Києво-Печерська лавра, Володимирський і деякі інші собори Києва. Певна річ, він ішов на якісь компроміси, бо в той час інакше було неможливо. Якщо траплялися якісь притомні комуністичні лідери, то могли спрацювати вмовляння, подарунки, послуги, які він робив цим людям. Те, що його звинувачують у співпраці, то він «контракт не підписував», а по-іншому в той час вижити було неможливо — лише сісти на 17–20 років. Думаю, це був певний компроміс із Богом, совістю і владою, але Філарет уже давно викупив ті компроміси своєю діяльністю в незалежній Україні.
За ці 25 років Патріарх Філарет загартував свій характер тими умовами, у яких жив. Для нього було колосальним ударом те, що його не обрали патріархом Російської православної церкви. І в тому двобої з Алексієм ІІ Філарет був сильнішим організатором, менеджером, людиною із широким колом зв’язків, тому що Київ радше духовно був ближчим до Москви, ніж Санкт-Петербург. Тож, зрозумівши, що у Москві перспектив немає, а в Україні розпочалися процеси національного відродження, Філарет присвятив себе непростій справі розбудови Київського патріархату. Думаю, це потребувало особистого героїзму, оскільки не всі люди здатні поставити на карту своє життя, попередні заслуги, репутацію в релігійному, ієрархієзованому, наполовину трансцендентному світі. Непокора Філарета Москві — це не просто політика, це ще й церковний виклик, і він чудово усвідомлював, що іде на розкол, або виокремлення. Він виступив проти ієрархії, порядків і влади в церкві.
Без сумніву, він сильний керівник авторитарного типу, а тому є незадоволені його кадровими «ручними» перестановками. Але і зараз «корабель» Української православної церкви він веде сильною капітанською рукою через усі «рифи». Результатом нормального розвитку цієї церкви є реакція українського суспільства. Колись, згідно із соцопитуваннями, кількість прихильників УПЦ КП поступалася кількості прихильників УПЦ МП, впродовж 2013–2014 рр. вирівнялися, а в 2015–2016 рр. ми бачимо серйозну перевагу Київського патріархату. Події Майдану та війни прискорили процеси ідентифікації та самоідентифікації вірян цієї церкви і самого Київського патріархату. І те, що вони адекватно відреагували на всі виклики часу — це, без сумніву, заслуга Філарета і його священиків, бо саме вони керують людьми й відповідають дією. Це говорить про зрілість церкви.
Звичайно, є питання до УПЦ (КП): можливо, не всюди у парафіях добре працюють недільні школи, не всюди розвинута мережа братств і сестринств, вони не досить послідовні в обстоюванні своїх прав. Але, без сумніву, Київський патріархат є народною церквою. Як і УГКЦ, її ієрархи не засідають десь на печерських пагорбах чи в лаврах, не бачачи, що робиться, а їхні парафіяни не мовчать у церквах.
Дай Боже, аби Філарету вистачило мудрості, сил і життєвих років, аби підготувати собі достойну зміну. А в персональному складі єпископату дуже багато цікавих, потужних і освічених людей. У чомусь Патріарх Філарет нагадує митрополита Петра Могилу, який вів свою діяльність після того, як православ’я в Україні занепало.
Але постає питання: що буде «після»? Бо ми майже не знаємо іншого Київського патріархату, крім як за Філарета, бо це його дітище. Так, УПЦ КП перебуває «поза огорожею» вселенського православ’я, але потихеньку цей бар’єр долається. Зараз представники церкви почали їздити на Афон, священики і монахи вчаться у Греції, підтверджуючи, що Константинополь вони сприймають як свою церкву. А єдиний шлях визнання УПЦ КП ми очікуємо лише з боку Константинополя і Вселенського патріарха.
Що ж до відносин УПЦ КП та УПЦ МП, то розрив між ними завжди підтримувався і заглиблювався штучно. Україну ніколи не залишать у спокої через імперські настрої Москви і Путіна. А церква — дуже зручний інструмент у московській політиці, бо паству дуже легко направити у потрібному напрямку. «Русский мир» не пройшов, тож Кремль намагається зайти з флангів, використовуючи внутрішні суперечності, які вдало моделюються.
