Останні тижні ЗМІ наситилися твердженнями про стале затишшя на Донбасі, і, як наслідок, дана інформація породила ряд пропозицій про причини такої «миролюбності» бойовиків, а значить — Путіна. Проте ж, слід зазначити, що, попри заяви політиків, які інколи приміряють на себе роль експертів, і експертів, які часом роблять заяви під політичним кутом, судячи за зведеннями із зони АТО, називати те, що відбувається там, затишшям можна лише умовно. Справді, бойовики не лише припинили останнім часом використовувати важке озброєння, але й навіть створили інформаційну видимість «відступу». Так декілька разів пройшла інформація в інтернет-ЗМІ про нібито початок виведення російських військ з території України, а заяви ватажка бандитів «ЛНР» Ігоря Плотницького про «пробачення України» в разі «каяття», дали привід взагалі думати, що останні отримали команду з Кремля переорієнтуватися на пожвавлення зв’язків Донбасу з Україною. Мовляв, для Кремля Донбас виявився занадто дорогим у прямому розумінні цього слова.
Проте таке враження виникає лише на перший погляд. Насправді бойовики говоритимуть що завгодно. Навіть про зв’язаного Гіркіна, якого начебто насильно вивозили з Донбасу, а також про формування золотого запасу «ЛНР». У їхні функції якраз входить — говорити, стріляти і грабувати, тоді як Кремль продовжує активно формувати військові бази вздовж кордону з Україною і просувати в українську владу до болю знайомі імена, впорскуючи евтаназійну отруту для нашої держави. А ще Кремль продовжує крутити «ґніт» війни — то посилюючи, то послаблюючи вогонь залежно від тактичних завдань. Прикладом цього є мінометні обстріли у вівторок і чергові перемовини контактних груп у Мінську.
Слова зрадника України, колишнього «альфівця» Олександра Ходаковського, про те, що бойовики не готові «повернутися до України» лише через страх бути заарештованими, самі по собі не мають нічого спільного з реаліями. Дійсно, депутати Верховної Ради одного разу проявили дивне милосердя, узаконивши правовим документом від вересня 2014-го року амністію для бойовиків. Проте і сам закон виявився лише формальним знаком окупантам про готовність іти на поступки, і визначити міру серйозності злочину вбивць і зрадників украй складно. Більше того, спочатку потрібно не забувати про те, що самі бойовики не є реальною стороною діалогу. Це ударна сила окупанта і засіб для виконання брудної, кривавої роботи, а не самостійний суб’єкт. Для того, щоб зрозуміти, чи збираються окупанти інтегрувати Донбас назад в Україну, потрібно звернути увагу на кількість рублів, завезених і пущених в обіг у Луганську та Донецьку. Рубль там став фактично ходовою валютою.
Рівнобіжно із заявами про «можливе пробачення України», бойовики наполягають на проведенні своїх виборів, тобто поза правовим полем України і узгодження з Києвом. Безперечно, самі вибори на окупованих територіях є чимось абсурдним і неможливим. А пропозиції Плотницького Джону Маккейну приїхати спостерігачем до Донбасу на ці «вибори» додають даній історії ще й іронічного відтінку. Потрібно віддати належне американському політикові, який у відповідь на таку пропозицію дав ємку назву бандитським утворенням — «уявні країни». Дійсно, у війні з Росією Україна і світ мають справу з уявними суб’єктами, фікцією, путінською фантасмагорією. І, на жаль, перемови, перемир’я і будь-які інші контакти з ними є не чим іншим, як діалогом із фантомом. Уявний діалог у результаті перетворюється на уявний мир, де наразі домінація зберігається за агресором. Ми ж намагаємося в цій димовій завісі перемовин зберегти кожне життя, виграти час для накопичення сил, і роботи зі світовим лобі. Нафта, яка з надихаючою постійністю пробиває позначку 50 доларів за барель, доводить, що таке лобі у нас є, попри дивні вояжі Італією Йосифа Кобзона, який начебто є в списку санкцій.
Існує думка про те, що Росія, яка вплуталася у війну в Сирії, зараз відвернута від України, а економічний тиск Заходу змушує Путіна піти на поступки в конфлікті на Донбасі. По-перше, і це відзначають, зокремазахідні експерти, Сирія може відволікти від Донбасу не Росію, а саме світову спільноту. По-друге, як заявив один із керівників департаменту публічної дипломатії НАТО Герлінда Нігус: «Очевидно, що Росія веде війну і проти України, і проти НАТО, і проти всього світу». У таку конфронтацію не стане вступати монстр не розраховуючи свої ризики і не знаючи слабких сторін противника. У даному випадкові в України було понад рік для того, щоб довести Заходові, що за нас варто боротися, що ми не є епізодом, від якого простіше відмовитися як від жертовного ягняти на догоду задоволенню амбіцій Кремля.
Що мало бути доказом цього? Не лише реформи і результати реформ, але й, перш за все, передбачуваність у вибраній стратегії. На жаль, ці півтора роки продемонстрували, що популістські методи, які використовує влада в самій країні, вона вирішила використовувати і на зовнішній арені. Пафос виступів політиків з маніпуляцією обіцянками; ігри і інтриги, що супроводжуються кров’ю в центрі столиці; олігархат, якому оголошується бій олігархом при владі, і який навпаки знаходить способи не лише піти від відповідальності, але і реінкарнуватися за нових правителів — все це є відштовхуючою картиною того, що відбувається всередині країни.
Зараз спостерігається відкрита взаємодія «старого» і «нового» світу олігархів, який прийшов до влади на гаслах про боротьбу зі «старим». Обійми і аура демонстрації консенсусу між «старо-новими», і в той же час із запрошеними світовими авторитетами на недавньому форумі YES підкреслили той факт, що Україна не змістилася ні на крок не лише з рівня Януковича, але й збирається вдруге оступитися на сходинці Кучми, яку ми всі ніяк не можемо переступити. Про це нам нагадує і згаданий форум YES, і деякі ток-шоу з трансляцією облич колишніх, а тепер «опозиційних» регіоналів, які із завидною регулярністю виступають на центральних телеканалах і з якими партії, які прийшли до Верховної Ради на хвилі майданівської риторики, голосують в унісон. Особливо на тлі часом нез’ясовної і явно помітної боротьби з добровольцями, яких звинувачують у тортурах сепаратистів (!), і при цьому підозрілої сліпоти щодо реальних призвідців війни на Донбасі, які відвідують столичні SPA-салони і навіть голосують у ВР.
Саме подібне зрощення, саме ця реінкарнація Кучми, який із самого початку перемовин з агресором репрезентує Україну, змушують замислитися про те, що програти війну ми можемо не лише на степовому полі бою Донбасу, але і, найстрашніше, в Києві. Бо саме в столиці вирішувалася доля майбутнього країни — ставати в усіх сенсах європейською державою або продовжувати тонути в кланово-олігархічній системі, екстрено прискорюватися в бік Європи, або вслід за ногою східних земель сунути в пащу агресорові голову, обрану у високих надіях і на крові героїв.
«СЬОГОДНІ ШАНС ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК ПЕРЕГРУПУВАТИСЯ, А ДЛЯ НАШОЇ ДЕРЖАВИ — ПЕРЕПОЧИТИ»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:
— Те затишшя, що нині існує на сході, пов’язане з тим, про що на днях заявляв Порошенко, тобто з можливістю посилення санкцій за умов продовження падіння вартості нафти. Росія просто вирішила не допустити ефекту доміно по обвалу власної економіки і пригальмувала власні проблеми. Як тільки зміниться світова кон’юнктура по нафті, або як тільки зникне загроза нового пакету санкцій, я впевнений, що російські війська активізують свої напади. Це затишшя є дуже тимчасовим.
Проблема Сирії, звісно відволікає від конфлікту на Донбасі. І навіть не так проблема самої Сирії, як проблема біженців, які намагаються потрапити в Європу. Вважаю, що сам військовий конфлікт в Україні приваблює увагу до нашої країни, тому що на відміну від Сирії, яка далеко, ми є на прямому кордоні з Європейським Союзом. Власне Сирія демонструє ту проблему, яка може виникнути і з Україною, якщо почнеться хвиля біженців вже від нас. Тому європейці мають розуміти, що питання з війною на Донбасі треба вирішувати невідкладно. Тим паче враховуючи той факт, що вже, наприклад, на вулицях Варшави можна зустріти українських хлопців, які ухиляються від мобілізації. І це лише перші ластівки.
Третє. На світовому рівні час від часу від України буде відволікати увагу та чи інша світова подія. Наприклад, вибори в ЄС, або вибори Президента США, або економічні кризи. Так буде відбуватися постійно, і періодично російсько-український конфлікт відходитиме на другий план. Але він все одно повертатиметься, поки в Україні залишатиметься бойова ситуація. Поки що затишшя не означає, що конфлікт перейшов із військового в гуманітарний аспект. Те, що ми зараз маємо такий період, за який не гинуть наші хлопці, це тільки шанс для українських військ перегрупуватися, а для нашої держави перепочити. У довгостроковому плані я прихильник того, що Україну чекає ізраїльський варіант, за якого ми розвиватимемося і воюватимемо одночасно. Гадаю, що люди, які створили державу Ізраїль, починаючи від Голди Мейєр, хасидського одеського радикального руху і закінчуючи просто вихідцями із України, лише доводять, що на цій українській землі народжуються люди, які здатні творити державу у найскладніших умовах.
Розмови про те, що бандити можуть повернутися під владу Києва — це просто слова. Такий варіант абсолютно виключений. Цього не дозволить зробити саме ФСБ. Тобто такі заяви використовуються лише для інформаційної війни, щоб показати те, якою є непоступливою українська сторона, наскільки Україна є агресивною і не здатною йти на поступки. Потім із цього формуватимуться образи українців із розіп’ятими хлопчиками, рабами і Яценюком, який начебто воював у Грозному.
Щодо ситуації всередині країни, то переконаний, що між начебто ворогуючими силами відбудеться відчутне потепління після місцевих виборів. Тобто відбудеться помітне примирення між представниками старої влади (Опоблоку) і президентською командою. Це відбуватиметься об’єктивно через створення спільних більшостей в обласних і міських радах. І станеться це офіційно, а неофіційно таке потепління триває давно. Це ми бачимо з голосування щодо Генпрокурора, щодо СБУ, щодо змін до Конституції тощо.
