Нашу увагу привернув пост у FB Олексія Давиденка. До слова, колишнього депутата Київської міської ради. Олексій написав, що «в українському суспільстві практично не залишилося моральних авторитетів» (скрін додається). Цим дописом автор зачепив дуже важливу та чутливу тему. Головне самому не впасти в моралізаторство. Про моральних авторитетів в Україні говорять часто, однак навряд чи більшість з тих, хто посилається на них, замислюються щодо змісту самого поняття і особливості його використання і значення в нашій країні.
«Я написав цей пост, тому що до кінця сам не можу розібратись — хто зараз може бути для суспільства справжнім моральним авторитетом і яким він має бути, — ділиться думками з «Днем» Олексій Давиденко. — В свій час, треба визнати, для мене певною мірою моральними авторитетами були деякі люди з Росії. Але війна розбила багато ілюзій щодо них. Думаю, що такі ж самі зміни в ставленні до багатьох росіян відчуває і українське суспільство. Хоча, й в РФ залишаються люди, які є взірцем моральної стійкості, як, наприклад, Лія Ахеджакова».
«Я вважаю, що в свій час російська інтелігенція сакралізувала себе. Вони позиціонувалися як совість нації, — продовжуємо тему з українським прозаїком, критиком, літературознавцем, публіцистом і видавцем Михайлом Слабошпицьким. — Але, насправді, що то була за російська інтелігенція? Вони кидали бомби, займалась тероризмом тощо. Починаючи із Пушкіна, Лермонтова і закінчуючи Солженициним, вони існували в імперському дискурсі. Тому досить вразливо називати російську інтелігенцію совістю нації і моральними авторитетами. Українська радянська інтелігенція виростала в тому ж кліматі. У суспільства тоді забрали релігію і почали замінювати так званими моральними авторитетами. Замість священика прийшов письменник, який мав гуманізувати владу і повторювати, що якщо влада не від Бога, то вона від народу».
Хто ж для автора згаданого посту був або є моральним авторитетом в Україні? «Серед українців я завжди з великою цікавістю прислухався до Любомира Гузара. Але його не стало і я відчуваю порожнечу, — каже Олексій Давиденко. — Також мені завжди був і є цікавим Борис Патон, як вчений і мудра людина. Багато хто називає моральним авторитетом Ліну Костенко. Я з цим абсолютно погоджуюсь, але Костенко є прикладом людини, яка стоїть окремо, вона реагує на дійсність точково і певним чином ізолюється від загалу. І така поведінка зрозуміла, адже голослівність тих, хто натягує на себе мантію авторитетів, відштовхує тих, хто такими авторитетами є насправді. Ця маса псевдоавторитетів мають доступ до ЗМІ, до телебачення, їх розкручують в соціальних мережах. Це викривляє і спотворює реальність. Адекватним людям від них хочеться стояти осторонь. Тому я б хотів, щоб були публічні люди, на яких дійсно можна рівнятися».
Хто для суспільства може вважатися моральним авторитетом? «Це той, хто перш за все діє згідно своїх сформованих моральних принципів, а не за ідеологічними чи ситуативними домінантами, — відповідає «Дню» заступник голови Інституту соціології НАН України Євген Головаха. — Таких людей у нас дуже мало. Окрім того, ми маємо не лише низький інтелектуальний рівень, але і духовний. Таким чином, навіть розумні люди часто зорієнтовані на авантюризм. Вони не пройшли школи формування і захисту власних переконань, як ті ж самі дисиденти. На жаль, з тієї когорти дисидентів, яка була у витоках нашої незалежності, залишилось небагато представників. Вони є уособленням того, яким має бути моральний авторитет. За пострадянські часи подібної генерації просто не утворилося».
Чому? «Це обумовлено кількома факторами, — наголошує Євген Головаха. — Одним із визначальних чинників є складність нашого пострадянського розвитку, коли постало питання навіть фізичного виживання моральних авторитетів. Адже знаємо, що інтелектуальна праця, яка не є масовою, майже нічого не коштує. Друге — це питання того, де вони все ж таки отримують джерела фінансування. Так вийшло, що такими джерелами є політико-олігархічні угрупування або міжнародні гранти. З першими все зрозуміло, але й у другому випадку теж є свої проблеми. Якщо береш грант, то мусиш писати і говорити в рамках, які вимагають умови гранту. Існує ще одна проблема, яка пов’язана із радикалізацією думок. Такі думки знаходять широке поширення серед суспільства і тому інтелектуальні висновки зустрічаються із шаленою протидією. Чути глибокий аналіз хочуть далеко не всі, адже існує велика спокуса споживати поверхові, але галасливі думки. Якщо суспільство реалізує хоча б частину з того, до чого інколи закликають політики, то може статися велика біда. Такі поверхові заклики ізолюють адекватну і по-справжньому експертну думку. Таким чином, в народі авторитетами починають називати зовсім не тих, хто по змісту своєму гідний так називатися».
Звідси, до речі, і проблема, що навіть за наявності моральних авторитетів в суспільстві їх не чують. Наприклад, був у нас Євген Грицяк (відійшов в інший світ буквально два місяці тому) — лідер Норильського повстання, яке фактично сколихнуло і підірвало сталінсько-гулагівську систему, розумна і моральна людина. Хто, крім «Дня» і, можливо, окремих журналістів, цікавився його подвигом, позицією?
Інший приклад — Богдан Гаврилишин (також відійшов в інший світ), великий українець, науковець, моральна людина, яка всіма своїми заявами, а головне — діями, намагалася зробити з України сучасну модернізовану країну. Хто дослухався? Тому одна з головних проблем — це невміння суспільства, зокрема більшості громадських активістів, журналістів, політиків та ін., розбиратися в людях, дослухатися до професіоналів, підтримувати розумних.
«Відбулася абсолютна девальвація поняття «морального авторитету», — каже Михайло Слабошпицький. — Це трапилось зокрема тому, що кожна команда виставляла своїх так званих авторитетів. Наприклад, був Євген Сверстюк, але для жодної влади він не був моральним авторитетом. Натомість загалу пропонувались люди, які асоціювались із владою, а отже ототожнювались із лідерством і авторитетністю. Це спотворювало цей інститут. Або скажімо всі знають Любомира Гузара. Унікальна людина, але стала вона такою сама по собі. А тепер пригадаємо часи, коли в Україні формувалася кланово-олігархічна система, свого роду навіть кримінальний режим. Тоді просували і поважали людей з специфічними моральними якостями. І режим цей виявився настільки міцним, що його не могли зламати навіть два майдани. Суть ще і в тому, що після отримання незалежності з’ясувалося, що величезна кількість української інтелігенції покірно наввипередки побігла під нову владу. Я розумію, коли міністром екології, а потім послом став Юрій Щербак, якого я знаю як талановиту і порядну людину. Він ще за радянських часів «Леніним не дихав». Але були такі, хто легко змінював власні переконання, а потім бігали від одного президента до іншого, або від однієї партії до іншої. Тому для усвідомлення того чи є людина моральним авторитетом, треба подивитись наскільки вона здатна витримати випробування «пряником» влади».
Яким може бути вихід? «Змінити ситуацію можна лише підвищивши вартість інтелекту, знань, освіти, — вважає Євген Головаха. — Тоді почнуться розвиватись домінанти компетентності, освіченості, а отже і моралі». Тема моральних авторитетів дуже складна, можна навіть сказати, що це свого роду розслідування. Моральністю має бути пронизано насамперед суспільство, яке буде здатним захищати своїх моральних авторитетів. Інакше деградація.
