Минулого тижня Президент ветував закон «Про органи внутрішніх справ», прийнятий Верховною Радою ще 2 липня. «Таке рішення Глава держави ухвалив за результатами наради за участі прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, секретаря Ради національної безпеки і оборони Олександра Турчинова та міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Частина питань, вирішенню яких мав сприяти зазначений документ, відноситься до компетенції Уряду, а інша - вже врегульована іншими нормативно-правовими актами», - йдеться в повідомленні прес-служби Президента.
Проте чому насправді Глава держави наклав «вето» на закон, розроблений експертами та проголосований коаліцією у Верховній Раді? Про це «Дню» розповів один з розробників документу - голова Експертної ради з питань дотримання прав людини та реформування органів внутрішніх справ при МВС, директор Харківської правозахисної групи Євген ЗАХАРОВ:
- Аргументи, представлені прес-службою Президента, виглядають як виправдання для публіки. Але, скоріш за все, для цього були якісь інші причини. Можливо, не було згоди, щоб всі відомства, які мають увійти до структури органів внутрішніх справ, підпорядковувались МВС, бо, наприклад, ДПСУ цьому не дуже раді.
Є закон «Про центральні органи виконавчої влади», є постанова Уряду «Про оптимізацію структури Кабінету міністрів України», і там, зокрема, органи виконавчої влади передані у відання МВС – міграційна служба, прикордонна служба, Державна служба з надзвичайних ситуацій та Нацгвардія. Тепер ще й створили Національну поліцію. Положення про всі ці органи насправді приймаються Кабміном, але в закон про ОВС були внесені суттєві норми, які виправдовують його існування. Йдеться про створення Єдиної інтегрованої бази даних МВС, яка охоплюватиме бази даних всіх органів, що входять до МВС. До того ж, це виходить за межі повноважень Уряду.
Та ситуація, яка досі існує в МВС, є неприйнятною, бо кожен підрозділ міністерства – ДАІ, ГУБОЗ, Міграційна служба, ДПСУ і т.д. - має свої бази даних. Лише вони мають доступ до них і через це конкурують один з одним - все це створює безлад. Тож МВС пішло шляхом його владнання, і багато що зробило, зокрема позбавившись диктату ЄДАПСу у виготовленні всіх документів. Єдина ж інтегрована система баз даних мала б зводити всю інформацію до купи. Також вона має на меті захист персональних даних. Я особисто закладав в закон такі інструменти захисту, як доступ авторизованого користувача тільки до своїх даних, а до чужих – лиже за запитом. Також передбачена можливість зберігання історії звернень до цієї бази даних, щоб мати механізми боротьби із зловживаннями в цій сфері. Без нього може виникнути ситуація, коли в інтегрованій базі даних буде інформація про всіх громадян України, на будь-кого можна буде скласти досьє без його відома. Це велика загроза праву на приватність. Тож захист таких речей має регулюватися спеціальним законом.
В усіх країнах була боротьба проти введення єдиного універсального коду особи, і зараз ми є свідками цього в Україні. Адже коли є єдиний код особи, без спеціальних засобів захисту приватності цим можуть зловживати. Можна слідкувати за життям будь-кого, і людина про це не знатиме. Тому потрібен законний захист інформаційної приватності. Закон «Про захист персональних даних», який у нас є, і суто формальне приєднання до міжнародних угод такого захисту не забезпечують. Причина в тому, що у нас немає звички виконувати міжнародні угоди та закони – внутрішні інструкції для виконавців завжди важливіші.
Наша держава сьогодні масово порушує принципи захисту персональних даних та право особи на приватне життя. Наприклад, рішення видавати sim-картки лише за паспортом приймається лише для правоохоронців, адже справжні злочинці ніколи не матимуть sim-карток, заведених на їхнє ім’я. Цей підхід говорить про те, що кожна людина, яка має sim-картку, є потенційним правопорушником, що порушує презумпцію невинуватиості, а держава з таким підходом до своїх громадян сповзає до статусу «поліцейської».
