72-га окрема механізована бригада ЗСУ відзначила своє 75-річчя. Її завершили формувати 16 січня 1942-го як окрему дивізію, а влітку того ж року, після проходження бойової підготовки, вона вже воювала під Сталінградом. Разом з іншими вона привела до великого перелому в Другій світовій війні. А після битви за Сталінград билася ще за Красноград, Кіровоград, Прагу.
У нинішній війні з російським агресором бригада — від самого початку. Її бійці брали участь у всіх найважливіших битвах: боронили Маріуполь і Волноваху, ставали першими «кіборгами» в ДАПі, йшли на мужній прорив із Ізваринського котла, відбивали й утримували Савур-могилу...
Тепер вони боронять одну з найважливіших ділянок східного фронту поблизу Авдіївки і Донецького аеропорту.
Мало хто сумнівається, що перелом у цій війні, коли він настане, буде на плечах цих відважних воїнів.
Ми записали інтерв’ю із заступником командира бригади підполковником Валерієм Ґудзем, на якому лежить оперативне командування частиною. Він зустрів війну на посаді командира взводу. У квітні-травні 2014 року зі своїм підрозділом Валерій Гудзь захищав Волноваху та Амвросіївку; брав участь у подіях поблизу Ізвариного та Червонопартизанська; разом із легендарним Михайлом Драпатим здійснював героїчний вихід із Ізваринського котла; під Старобешевим допомагав рятувати наших бійців після іловайського розстрілу; особисто керував танковим боєм поблизу Петровського, боєм під Білокам’янкою, захопленням териконів довкола Докучаєвська та іншими визначними бойовими операціями, які мало відомі широкому колу читачів, але які потроху наближають перелом у цій війні й нашу перемогу.
Він із тих командирів, котрі мають безумовну повагу своїх бійців, повагу, яку можна здобути тільки в бою. Вони ставляться до нього, як до справжнього воїна, люблять говорити за спільні бойові походи і битви, яких за три роки було немало. Але найчастіше згадують бій під Білокам’янкою в серпні минулого року. Зізнаються, що багато хто завдячує йому життям за рішення, які він приймав у тому бою.
Із цього й починаємо інтерв’ю з Валерієм ҐУДЗЕМ.
— В операції під Білокам’янкою вам швидко вдалося досягти тактичних успіхів, зайняти панівні висоти. Про це навіть встигли відзвітувати телевізійники — про звільнення села, і тут раптом ви приймаєте рішення швидко залишити частину позицій. Мало хто тоді міг зрозуміти вашу логіку, аж поки не побачили, що після відходу ворог переорює все навколо важкою артилерією. Якби ви залишилися на тих позиціях, ви б зазнали величезних втрат. Що це було — шосте чуття?
— Ні, я таких рішень ніколи не роблю через шосте чи якесь інше чуття. Були обставини, які вказували на те, що ворог скористається ситуацією, що склалася через наше швидке просування. Я доповів про це своєму командуванню, пояснив свої міркування, й вони дали добро на маневр і на вихід на нові позиції. Справді, рішення приймалося швидко, але зовсім не похапцем. У тій оперативній ситуації воно виглядало як єдино правильне.
— А бували випадки, коли подібні рішення треба було приймати миттєво?
— Звісно. На війні багато що вирішує мить. Випадок не чекає на твої роздуми, іноді взагалі не дає можливості зреагувати. Це — війна.
— Через майже три роки після початку війни що вам зараз дається найважче?
— Найважче?.. Та нічого. Важко було на початку, коли ми згрібали наше військо докупи. Тепер ми — нормальна армія, яка виконує поставлені завдання. І виконує успішно.
— А що дається найлегше? Що вас тепер тішить?
— Тішить, що тепер ми маємо справді професійне військо. Я гордий за своїх бійців. Вони тепер дуже вправні у своїй справі. І відважні. Якщо 2014 року люди йшли на війну, надивившись кінофільмів і не задумуючись, що бойові дії обов’язково призведуть до втрат і каліцтва, то зараз у військові частини приходять ті, хто точно знає: загинути може будь-хто і будь-коли. Втрати можна тільки мінімізувати.
— Якби ви обирали між військовим умінням і сміливістю солдатів та офіцерів, які є під вашою орудою, що б ви обрали? Що є найголовнішим?
— Сміливість. Без сміливості добра воєнна підготовка має небагато ваги.
— Але хіба страх смерті чи поранення не дозволяє солдатові вижити й продовжувати битву?
— Навпаки, він його губить. Піддавшись страху, людина починає діяти хаотично і потрапляє під осколки або кулі, або й у полон. Страх перед смертю збільшує шанси загинути, хоч як парадоксально це звучить.
— У вашій бригаді, як, зрештою, й в інших, бійці швидко ростуть в рангах, особливо ті, хто пройшов першу кампанію: за прискореними програмами стають офіцерами, командирами рот, відповідальними за важливі ділянки фронту. Через сміливість?
— Ні. Тобто — не тільки. Ця війна — одна з найбільших воєн у Європі після Другої світової. Наші солдати й офіцери швидко дістають досвід і знання, яких в жодних військових академіях світу не навчать. Їх швидке просування по службі — це, передусім, належне використання їхніх знань і вміння. Такі офіцери суттєво підвищують боєздатність нашої армії.
— Кажуть, ви маєте певне упередження проти «тилових» офіцерів...
— Для офіцера, якщо вже на плечах погони, без війни ніяк... Якщо ти всю військову кар’єру просидів у тилу, виникає питання — а чого ти в ту армію пішов? Послужи командиром взводу чи командиром роти під час бойових дій чи на миротворчих операціях, а потім можеш служити й у тилу. Тоді й тертя, що ми часто тепер бачимо між фронтовими офіцерами і «тиловиками», не буде.
Противник є противник. Мені однаково, звідки він прийшов. Головне — що він напав на країну, яку я присягнув захищати. Я, до речі, зустрічався з тими, хто воює проти нас. Коли передавали їхніх загиблих, скажімо. Один із їхніх ротних командирів після розмови зі мною навіть сказав, що коли побачить мене на полі бою, стріляти не буде... Потім говорив з іншим офіцером, у ранзі підполковника, з помітним російським акцентом, той уже того сентименту не мав. Я свідомий того, що там воюють різні люди, багато з них одурені. Але моє завдання — захищати від ворога свою країну, а не задумуватися над його мотивацією
До речі, наш Генеральний штаб зараз так і робить. Направляє до нас на службу навіть працівників військкоматів.
— Який відсоток контрактників у вашій бригаді?
— Усі — контрактники.
— А який вік?
— Десь 30—45 років, як на мене, — найкращий вік для контрактника. Це люди досвідчені, хоробрі, часто — фахівці з певної військової спеціальності..
— А як ви ставитеся до недавнього рішення призивати на службу, включно зі службою в зоні АТО, випускників військових кафедр?
— Позитивно. Резервістам також потрібен бойовий досвід, як і всім іншим офіцерам. У нас багато писарських посад, навіть забагато, які в разі потреби мають обіймати офіцери запасу. Але на цих посадах можуть спокійно працювати офіцери-жінки або військові, які дістали тяжкі поранення на війні. Вони справлятимуться не гірше.
— Ваша бригада тримає одну з найважливіших ділянок на передовій. Серед інших позицій, ваші хлопці воюють на Авдіївській промзоні, яка весь час на слуху, бо бойові дії там практично ніколи не припиняються. Що означає контролювати оперативну обстановку кожного дня?
— У дійсності це непроста справа. Але скажу вам так. Хлопці, які там стоять, роблять мої завдання значно легшими. Перед ними треба схилити голову. Це справжні воїни.
— Часто логіка військових операцій на передовій направлена лише на те, щоб зменшити вплив війни на місцеве населення без вирішення якихось більших військово-тактичних завдань — на унеможливлення ворога обстрілювати мирні райони, руйнувати інфраструктуру і тому подібне. Наскільки важливим є особисто для вас ставлення місцевого цивільного населення до вашої бригади?
— Дуже важливим. Я не раз повторював, що війна — це справа військових; і ми вважаємо, що добре зробили свою роботу, коли цивільні цієї війни навіть не помічають.
— 72-га ОМБр має славну історію. Сталінградська битва — її знана віха. А ви колись замислювалися над гіркою іронією того, що ваша «сталінградська» бригада тепер воює проти російських агресорів і їхніх колаборантів?
— Ні. Противник є противник. Мені однаково, звідки він прийшов. Головне — що він напав на країну, яку я присягнув захищати.
Я, до речі, зустрічався з тими, хто воює проти нас. Коли передавали їхніх загиблих, скажімо. Один із їхніх ротних командирів після розмови зі мною навіть сказав, що коли побачить мене на полі бою, стріляти не буде... Потім говорив з іншим офіцером, у ранзі підполковника, з помітним російським акцентом, той уже того сентименту не мав.
Я свідомий того, що там воюють різні люди, багато з них одурені. Але моє завдання — захищати від ворога свою країну, а не задумуватися над його мотивацією.
— Останнє запитання, а чому ви обрали військову службу? Чия це була ідея — ваша чи, можливо, ваших батьків?
— Моя ідея. Старший брат у мене військовий, зв’язківець. Я на нього надивився і подався до війська... Тільки я виявився більшим романтиком, ніж брат. Пішов у десантники, а потім сюди, у 72-гу. Так і воюємо.
