Недавно Сергій Лойко, кореспондент і фотограф Los Angeles Times, представив у Києві свою книгу «Аеропорт». «День» поговорив з автором про героїзм і імперську хворобу, про творчість і ризик, про майбутнє Росії і те, що треба зробити українцям зараз, щоб перемогти.
«РОСІЯН ДО ВІЙНИ ГОТУВАЛИ»
— Сергію Леонідовичу, скільки у вашій книзі вигадок і реалій?
— Зараз багато хто запитує, що в моїй книзі вигадано й де правда. 90% з описаного — реальність, 10% — вигадка. А читач нехай відчує, де художня вигадка. Книга «Аеропорт» — це мій маніфест. Вона про стосунки людей, про кохання, про людину. Ця книга писалася не на пекучі питання, не як опис історії України. Це історія про людей, які поводяться так чи інакше у пропонованих обставинах. Цікаво не те, як саме відбувалася облога Донецького аеропорту. Читачеві буде цікаво поставити себе на місце цих героїв, які всупереч небезпеці пішли не безпрецедентну жертовність. Чи стала б та чи інша людина поводитися в їхній ситуації так само?
— Коли довелося робити інтерв’ю із захисниками ДАПу, мене вони вразили неспішністю відповідей і зваженістю висновків. Різниця між так званими «ополченцями», яким у квітні 2014 року безкоштовно роздали автомати, й українськими хлопцями, які пішли захищати свою землю.
— Серед кіборгів не було жодного ідіота. Усі хлопці були чудовими. Наприклад, Михайло з позивним «Поліглот», якому дали такий позивний саме через його грамотність. Він не лише володіє іноземними мовами, а й знається на будь-якій марці зброї, зокрема й іноземній. Це люди з широким кругозором, які свідомо йшли на ризик.
У самому Донецькому аеропорту дуже багато чого проявилося в українцях. Причому я говорю не про національну складову, а про громадян України, які і є уособленням громадянського суспільства. Серед них були й етнічні росіяни. Крім того, у війні є й філософський сенс. Вона ставить перед людиною багато глобальних питань. Доходиш думки — навіщо ти захищаєш цей аеропорт? Адже об’єктивно його не можна було захистити. Аеропорт став символом цивілізації, яку людина будує однією рукою, а другою рукою сама й ламає.
— Чи відчувалося до всіх цих трагічних подій у Росії, що війна між нашими народами можлива?
— До війни росіян готували ЗМІ. Градус істерії підвищувався. Проте, уявити собі війну між українським і російським народами було неможливо. Як можна було однією рукою обіймати, а другою встромляти ніж у спину? Цього ніхто не чекав. У Росії досі більшість людей не розуміють глибину злочину, який скоїв Путін. Справа навіть не в жертвах, яких зазнали обидві сторони, хоча це непоправна втрата. Відбулася огидна, цинічна спроба розділити народи за етнічною ознакою. Агресор говорить: «це російськомовне населення, й ми його захищатимемо». Від кого? Тоді були вигадані «фашисти» й «укропи». Чому 86% росіян повелися на цей обман? Тому що в їхній свідомості Україна ніколи не була й не стала незалежною країною. Для них це південна губернія з набором стереотипів — сало, смішний акцент, гоголівське свято з елементами жорстокості Тараса Бульби й те, що українці на сніданок, обід й вечерю харчуються російським газом. Усе це тому, що ні про що інше російське телебачення їм не говорить. ЗМІ грали з народом, як наперсточник, у якого кулька була в рукаві, й під жодним наперстком цієї кульки насправді не було.
Вони почали конфлікт в Україні порівнювати з Косово. А в Косово був міжетнічний і міжрелігійний конфлікт. Людям відрізували голови, розпарювали животи вагітним жінкам, вбивали дітей, розстрілювали людей цілими селами. Той факт, що Косово від’єдналося... Міжнародне співтовариство дійшло висновку, що на той момент це було єдине рішення, щоб припинити вбивство цілого народу. На Донбасі нічого подібного не було. Люди жили собі нормально, й раптом з’явилися ось ці «гіркіни» зі зброєю. Київ послав проти них озброєних, але ще не навчених людей. Одразу з’явилися автобуси з якимсь тітками й бойовиками в штатському з бейсбольними бітами. Москва, власне, й чекала, щоб пролунали перші постріли. Одразу почався крик про те, що «карателі» знищують мирних жителів Донбасу.
— Росія готувала цей конфлікт і створювала передумови для бійні, яку можна було б у ЗМІ видати за громадянську війну з метою введення «миротворчих» військ і фізичного підпорядкування країни.
— Якби в липні минулого року над територією України був збитий не малазійський «Боїнг», а російський пасажирський літак, то наступного дня вся та озброєна армада, що сконцентрована на кордоні, попрямувала б углиб вашої країни.
«ДОНБАСУ УГОТОВАНА ДОЛЯ ПРИДНІСТРОВ’Я»
— Невже Путін так злякався революції, що сталася тоді в Україні? Адже починати війну — це безумство. Є безліч інших важелів впливу.
— Те, що робить Кремль, навіть з їхньої точки зору не можна пояснити. Тому що в перспективі єдине, до чого призведе така поведінка, — це те, що Росія стане порівняно з Європою та США Північною Кореєю. Кого це може радувати, окрім одного Путіна? Через рішення Путіна почати війну з Україною страждають усі, зокрема і його оточення. Війна з Україною — це його каприз, який він і пояснити до пуття не може. Не думаю, що в нього був якийсь далекий план. Але Росія вже почала розуміти, що коли нафта впала до 40$, вона більше не може підтримувати Донбас. Зараз у Росії дедалі частіше говорять про те, що Донбас — це все ж таки Україна й що Донбасу слід повернутися в її лоно, тому що хтось має платити за забезпечення такого величезного, зруйнованого й дотаційного регіону. Україні, у свою чергу, брати назад Донбас, де зруйнована інфраструктура й де необхідно проводити чистку від кримінального елементу, яким напхала його Росія, буде теж важко. Тому й буде Донбас у ролі страшного Придністров’я, поки Росія остаточно не відмовиться від своїх загарбницьких планів.
— За яких умов Росія може відмовитися від цих намірів?
— Це може статися лише в разі, якщо Путін піде з влади. А з влади він піде лише природним чином. Війна на Донбасі — це його особиста війна. Він же має бути великим. Можна бути великим, газифікувавши всю країну або посадивши всіх корупціонерів. Але він не робить цього. Найпростіший спосіб продемонструвати свою уявну велич — це розпочати війну. Це людина, яка звикла легендувати себе. І його президентство — це така ж легенда, як і решта. Він грає роль президента, грає роль великого. Саме тому, що він сумнівається в цьому, йому й потрібні довкола ті, хто переконуватиме Путіна в його величі. Йому потрібен інформаційний привід для компенсації цієї потреби в марнославстві. І війна з Україною — це привід довести собі свою винятковість. Раціонального зерна в цій агресії немає. І ця війна врешті-решт знищить самого Путіна.
— Російська імперія, яка називалася і Московією, і СРСР, і тепер Російською Федерацією, споконвіку демонструвала своє домінування, пропагуючи власну винятковість і другорядність українців. Століттями подібні імперативи вкорінювалися в голови росіян і українців, формуючи образ центру й провінції, а зрештою своїх і чужих, братів і ворогів. Усе це вилилося у результаті в те, що з початком війни почали руйнуватися навіть цілі родини за принципом хто за Росію, а хто за Україну. Вам не здається, що Путін лише натискав на «больову точку», культивованого давно конфлікту?
— Я спочатку сказав, що у росіян існує момент ставлення до українців саме як старшого брата до провінційного молодшого. Навіть називаючи українців «хохлами», росіяни не те що демонструють ненависть, а швидше поблажливість. І для Путіна було травмою руйнування імперії — Радянського Союзу, де існував центр — Москва і провінції, де були фальшивий порядок і фальшива дружба народів. Зараз Кремль хоче повернути назад те, що повернути неможливо. Він хоче повернути імперію. Як співав Окуджава: «Римская империя времени упадка сохраняла видимость твердого порядка».
— Чи бачите ви в Росії повноцінну опозицію Путіну? Не в плані її можливості зараз впливати на процеси, а передусім повноцінну за своєю суттю, щирістю сповідування принципів демократії? В Україні прийнято зараз говорити, що російський ліберал проявляється у питанні «чий Крим».
— Для дуже багатьох людей мого кола — інтелігентних, дотепних, ліберально мислячих — анексія Криму стала зламом. Вони не змогли гідно прийняти цей виклик, щоб визнати, що приєднання цього півострова є безглуздою помилкою. Ці люди пішли на поводі у Кремля й, по суті, стали кремлівськими заручниками.
«ПУТІН ВИСТУПИВ У РОЛІ ШУРИ БАЛАГАНОВА»
— Ви сказали, що ні Росія, ні Україна вже не знають, що робити з Донбасом. А як бути з Кримом?
— За 200 кілометрів від Москви є Тверська область, де всюди покинуті села, зарослі лісом поля й при цьому чудова земля, де я жив у дитинстві. Раніше це була «російська Фінляндія» в плані природи й клімату. Тільки Фінляндія — країна з одним з найвищих рівнів життя, а Тверська губернія — це мертва зона. У Сибіру взагалі є незаселені простори. Виникає питання — навіщо нам ще Крим, якщо у нас і без того багато землі, з якою ніхто не хоче нічого робити? Путін виступив у ролі Шури Балаганова, який, маючи величезну суму в кишені, машинально поліз в кишеню іншої людини. Крим — це ж не предмет, який можна взяти з собою і їсти його або чистити ним зуби. Він залишиться там, де й був. Раніше і росіяни, і українці могли спокійно туди їздити, купувати все, що їм треба. Але в результаті Путін вирішив просто нахабно вкрасти Крим. Повторюю, в цьому ірраціональне, спонтанне. Це безумство воювати за землі в ХХІ столітті, тому ця війна може закінчитися для Путіна плачевно. Чому не ставити Мишкові клізму, не літати в небі, не пірнати на дно калюжі й випадково знаходити амфору, демонструючи всім свою удачливість? Чому треба саме нападати на мирну державу? Цього не вистачає. Треба обов’язково вкрасти «глобус України».
— Можливо, на це є запит у самого російського суспільства?
— У суспільства, окрім хліба й видовищ, жодних інших запитів ніколи не буває. Російське телебачення з його примітивними передачами, вульгарні газети й безглузді книжки отупляли це суспільство. Отупляли й формували певні запити, які самі ж і задовольняли. Війна з її «бандерівцями» і «карателями» просто вдало вклалася у свідомість цього суспільства, в якому до цього був уже сформований і попит, і схеми мислення. Зверніть увагу на Жириновського. Він із самого початку був клоуном. І зараз він по суті клоун, але тепер він представник істеблішменту. Подивіться на «Нічних вовків», які в усьому світі є ознакою асоціального елементу, ізгоїв або просто бандитів, а в Росії їм дарують нагороди, видають гранти, вони, як і Жириновський, — представники істеблішменту. Зараз ми бачимо, як відновлюються порочні принципи комсомолу, коли ти отримуєш соціальний ліфт не завдяки своїм заслугам і здібностям, а завдяки вмінню плазувати перед владою.
— Ви спілкувалися і з військовими, і з місцевими жителями на сході України. Чому двері війни відчинилися саме на Донбасі?
— Тому що там було найменш підготовлене для опору населення. А причина цього — бідність. Донбас — дуже бідний регіон, а бідним легко маніпулювати. Вплив же російської пропаганди там був і залишається великим. У результаті Донбас став «сонною лощиною», доведеною до стану первісного сприйняття реальності. У результаті там захопили владу бандити, які поставили їх перед фактом — ті «фашисти», а ми «визволителі».
«УКРАЇНЦІ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ СВОЮ УСПІШНІСТЬ»
— Чи реально Україні протистояти величезній російській армаді у війні, до якої цей монстр готувався багато років?
— Українцям слід навчитися робити бізнес там, де його можна робити. Українці мають показати всім, що вони успішні. Лише так Україна зможе вирватися із «совка» — не лише знаючи свою історію, а й відчуваючи свою повноцінність у сьогоденні. Зараз Україна рве цю криваву пуповину, а Росія її тягне назад всіляко намагаючись втопити в трясовині «совка». Україна зможе протистояти цьому тиску тим, що почне нове економічне життя. Можна наростити військовий потенціал, зробити гігантську армію і виграти у Росії кілька битв, але в стратегічному плані це проблему не розв’яже, тому що ви з нею не зможете роз’їхатися, як сусіди по різних квартирах. На жаль, я зараз бачу, що якщо в Росії влада випереджає народ в тому плані, що сам народ інертний і всіляко лояльний до правителів, то в Україні, навпаки, народ випереджає владу. Українці готові до економічної еволюції, до реформ, а влада не встигає за вимогами суспільства.
— Повертаючись до творчості. Ви фотохудожник, кореспондент, письменник. Чи не заважає художник громадянинові й навпаки? Адже ви росіянин. Ваша позиція — це як мінімум небезпечно.
— Я не розділяю громадянина і художника. Треба робити, що робиш, і хай буде, що буде. Мені зараз дехто говорить, що я роблю бізнес на крові. Мовляв, я побував з «кіборгами» в аеропорту і тепер заробляю на цьому. Насправді зараз з погляду бізнесу проект «Аеропорт» є провалом. Але, судячи з реакції людей, з того прийому киян, який вони мені організували, я розумію, що влучив у ціль. Інші — з проросійського табору — стверджують, що я прославляю «вбивць». Ті, хто атакує мою книжку з політичного ракурсу, всі з маленькими варіаціями говорять про те, що я героїзую «карателів», які вбивали «наших дітей». Коли їх запитуєш про те, щоб вони назвали хоч одне ім’я дитини, вони мовчать. У людей немає таких доказів, але є стійка впевненість у своїй правоті через власне невігластво.
Проте, з людьми треба розмовляти, їм треба пояснювати. Не можна використовувати до них кліше на кшталт «вата». Найпростіше сказати, що треба провести чистку й переселити всіх незгодних до окупованого Донбасу. Так би зробив Путін. Україні як європейській державі слід переконувати своїх громадян. Переконати ж можна не словами, а прикладом — миром, роботою, успішністю. Росія ж стане найбіднішою країною у світі, тому що вона нічого не виробляє того, що могло б відкрити їй ворота в майбутнє. Зараз Путін поставить величезну статую Володимиру Великому, своєму тезкові. Це його каприз, йому хочеться, щоб його ототожнювали з великими. Насправді у Путіна немає жодної ідеї, окрім збереження самої влади й обожнювання його самого. За 15 років у Кремля була безліч можливостей переформатувати країну. Як сиділи на газовій трубі, так і сидять.
