21 січня В.Путін головував на засіданні президентської ради з науки і освіти. Цього дня 1924 року помер В.Ленін. Мабуть, через це давній приятель президента по кооперативу «Озеро», а тепер голова Курчатовського інституту Михаїл Ковальчук згадав присвячену Жовтневій революції поему Бориса Пастернака «Висока хвороба», в якій поет так висловився про Леніна: «И вот, его увидев в яви, я думал, думал без конца об авторстве его и праве дерзать от первого лица». Академік Російської академії наук зробив такий висновок: «Він (Ленін. — Авт.) керував ходом думки і тільки тому — країною», після чого запропонував знайти у науковому середовищі організації, здатні керувати ходом думки в конкретних напрямах.
Путін перервав Ковальчука роздратованою реплікою, на яку вже через день інтернет-товариство прореагувало сотнями тисяч відгуків. Ось вона: «З приводу того, що головне — керувати ходом думки. Це правильно, звичайно, Михаїл Валентинович, керувати ходом думки, це — правильно. Важливо тільки, щоб ця думка привела до потрібного результату, а не як у Владіміра Ілліча. А сама по собі ідея правильна. В кінцевому підсумку ця думка привела до розвалу Радянського Союзу, ось до чого. Там багато було думок таких: автономізація і так далі. Заклали атомну бомбу під будівлю, яка називається Росією, вона й вибухнула потім».
Одна репліка російського вождя — і сотні тисяч відгуків на неї за добу! Треба замислитися, в чому суть справи. Політичний оглядач російської редакції «Радіо Свобода» Міхаїл Соколов відгукнувся через день після засідання президентської ради невеличким есе «Між Леніним і Кадировим», у якому писав: «Варто розібратися з тезою про підкладену під Росію «атомну бомбу» і про «автономізацію». Владімір Путін раніше плутав німецького ревізіоніста Едуарда Бернштейна («рух — все, мета — ніщо») з революціонером Львом Бронштейном (Троцьким). Тепер він плутає Леніна зі Сталіним. Ленін був проти автономізації, а Сталін — за неї. За сталінським планом всі тодішні республіки (Україна, Білорусія і Закавказька федерація) повинні були стати автономіями у складі РСФРР, Після жорсткої суперечки в еліті СРСР був створений за ленінським планом як більш стала конституція. Це був союз псевдосуверенних держав тих етносів, які уже складалися в нації. Більш слабким етносам дісталися автономії».
Можливо, що Путін переплутав Бернштейна з Бронштейном, він не історик і мав на це право. Сталін справді бажав зробити конгломерат незалежних радянських республік єдиною країною шляхом перетворення національних держав в автономні, тобто позбавлені державності республіки Російської Федерації. До речі, не тільки Сталін цього бажав, а й уся московська «еліта», як висловився Соколов. Однак іншої думки були вожді національних республік, яких Ленін іронічно називав «незалежниками» (в оригіналі — «независимцы»). Їм не хотілося ставати регіональними керівниками, хоч вони не гірше, ніж діячі центрального апарату розуміли примарність державності національних республік. І тоді Ленін продумав конструкцію, про можливість якої ніхто раніше не здогадувався: «федерацію другого поверху», коли Росія та всі інші незалежні республіки разом і нарівні утворять Союз радянських соціалістичних республік Європи та Азії. Щоб компартійно-радянські «незалежники» не дуже сумували за втраченим статусом, в Конституцію СРСР і в конституції союзних республік була закладена норма про вихід республіки зі складу Союзу, якщо вона цього забажає. Зрозуміло, що ця норма, як і попередній незалежний статус, була фіктивною. Коли Левко Лук’яненко зробив спробу послатися на неї, обґрунтовуючи 1961 року бажання домогтися незалежності України, слідчий популярно роз’яснив йому: «Конституция существует для заграницы!» Лук’яненка звинуватили за статтею про зраду Батьківщини і засудили до смертної кари, заміненої тривалим строком тюремного ув’язнення.
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.
На відміну від М.Соколова, я побачив в репліці Путіна не плутанину між Леніним і Сталіним у питанні про автономізацію, а органічну відразу сучасних кремлівських вождів до автономії та федерації як форм державного устрою, що забезпечують або навіть тільки декларують у конституційному полі політичні права неросійських національностей. Ідеал Путіна — губернський устрій дореволюційної Росії, населення якої поділялося на росіян (великоросів, малоросів і білорусів) та інородців. Якби В.Ленін не переформатував російський політико-адміністративний устрій, то не було б, на думку В.Путіна, ні розпаду Радянського Союзу, ні двох чеченських війн, ні загрози розколу Російської Федерації зусиллями татарських, північнокавказьких і всіх інших сепаратистів.
Нібито невдала і нібито випадкова репліка кремлівського вождя про Леніна цілком узгоджується з генеральною лінією, яку В.Путін обрав з 2000 року. Коли я збагнув це, то жахнувся. Щоб мій жах став зрозумілим, коротко повторю характеристики радянської влади, з якими не раз виступав на сторінках газети «День».
Під час революції 1905 року В.Ленін зрозумів, як його партії можна скинути царя і завоювати політичну владу. Цю владу він бачив «диктаторською, тобто не обмеженою жодними законами, жодними абсолютно правилами не зв’язану». Владу, «що безпосередньо на насильство спирається». Більшовики повинні були очолити революційний пролетаріат, повалити самодержавство, до якого впродовж сотень років звикли піддані династії Романових, і передати владу робітничим організаціям — радам. Одночасно вони мусили витиснути з рад усі інші політичні партії і наповнити їх своїми представниками, а також співчуваючими їм безпартійними депутатами. Внаслідок цього побудована на засадах «демократичного централізму» (що вимагали безумовної підпорядкованості нижчих інстанцій вищим) партія більшовиків починала існувати як дві нібито різні політичні сили: по-перше, як партія, що здійснювала під прикриттям «диктатури пролетаріату» диктатуру своїх вождів; по-друге, як ради, що обиралися народом і здійснювали державні функції, але були позбавлені функцій диктатури. Отже, виникала влада, пов’язана з народною товщею й одночасно незалежна від народу. У назві радянської влади не знайшлося місця партії, так само як їй не знайшлося місця у перших радянських конституціях. Ради ставали владою тільки тому, що зрощувалися з партійними структурами. Партія ставала державною завдяки зрощуванню з радами.
Завжди наголошувалося, і не без підстав, що влада рад формується народом, невіддільна від народу і бере свої керівні кадри з народних глибин. Наліпка «радянський» наклеювалася на все навкруг: епоху, країну, державу, владу, культуру, врешті-решт — на сам народ. Але партія ніколи не визнавалася державною і в усіх пропагандистських матеріалах розташовувалася десь збоку від влади. А насправді вона вкрала (іншого слова не підбереш) у народа завойований ним в Лютневій революції 1917 року суверенітет. Більшовицькі вожді перебрали не себе функції поваленого царя-самодержця.
Матеріалізованим виявленням партійної диктатури стали негайно створені органи державної безпеки, які іменувалися в різні часи по-різному, але в народі називалися коротко — Органи. Використовуючи диктатуру, партійні комітети формували персональний склад радянських органів влади так, як їм було зручно — за соціальним станом, віком, статтю, партійністю, національністю. Виборці змушені були голосувати за єдиного кандидата «від блоку комуністів і безпартійних», який значився в бюлетені.
Дуалізм влади дозволяв будувати державу по лінії радянських органів як завгодно: у вигляді конгломерату незалежних республік, єдиної держави, що складалася з союзних республік, федерації, до якої включалися автономні республіки і національні округи. По лінії партійних органів завжди існувала унітарна держава з найвищим ступенем централізації влади.
Щоб подолати системну кризу радянського ладу, останній генсек КПРС М.Горбачов взявся за економічні реформи, але вони тільки погіршили становище. Тоді він вдався до політичної реформи, наважившись на хірургічний розтин «сіамських близнюків» — партійних комітетів і виконкомів рад. Була здійснена конституційна реформа під гаслами перетворення Радянського Союзу на правову державу і забезпечення «повновладдя Рад». Ради наділялися реальною владою, а за партією залишалося ідейне керівництво «комуністичним будівництвом». Народ здобував суверенітет, якого не знав упродовж багатьох століть. Гречка на виборчих ділянках доводить, що немало людей й тепер не знають, що робити з цим суверенітетом.
Делегати XIX Всесоюзної партконференції, яка у червні 1988 року схвалила ідею незалежності радянських органів влади від парткомів та їхніх апаратів, і депутати Верховної Ради СРСР, які без проблем затвердили конституційну реформу в грудні цього року, не розуміли, будучи радянськими людьми у третьому поколінні, як функціонує радянська влада. За багато десятиліть компартійно-радянська номенклатура звикла до того, що висока партійна посада гарантує одночасне депутатство в радах відповідного рівня. Запропонований генсеком перехід реальної влади від парткомів до виконкомів рад вони сприйняли як щось незвичне, але не незвичайне. Щоб заручитися підтримкою реформи непублічними функціонерами, її ініціатори винайшли лазівку: депутатом можна було обратися не тільки у виборчому окрузі, але й через висування громадсько-політичними організаціями.
Перші після реформи вибори до З’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 року КПРС виграла, хоч тепер у бюлетенях фігурувало декілька кандидатів на одне місце, і до участі у змаганні допускалися самовисуванці. Але через рік відбулися вибори до республіканських парламентів, які виявили принципову різницю між народовладдям по-ленінськи і справжньою демократією. Борис Єльцин почав шантажувати загальносоюзний центр закладеною в конституціях нормою про вільний вихід республік із федерації. Академік АН СРСР, помічник М.Горбачова в 1987—1989 рр., а з 1990 року секретар ЦК і член політбюро ЦК КПРС Іван Фролов так охарактеризував розрив зв’язків між партією і радами, тобто ліквідацію диктатури партійних вождів: «Свої найпотужніші бомби, я не знаю яка, термоядерна чи ще щось, закладені у вигляді російських структур — і у вигляді партійних структур, і у вигляді ось цих Рад тощо. Вони взагалі загублять всю нашу Федерацію в цілому».
Липова «федерація другого поверху», якою був Радянський Союз, не могла існувати без диктатури вождів. Очоливши Російську Федерацію, Б.Єльцин теж мав проблеми з автономними республіками, які у випадку з Чечнею переросли у війну. Образ атомної бомби, закладеної у фундамент Росії, яку Путін ототожнює з Радянським Союзом, досить красномовний. Не думаю, щоб російський вождь був знайомий з виступом І.Фролова на політбюро ЦК КПРС. Просто він використав такий самий образ. Путін розуміє, що багатонаціональна країна, в якій суть державної влади не співпадає з її формою, здатна існувати тільки в силовому полі, генерованому диктатурою. Коли КПРС перестала бути носієм державного суверенітету, Радянський Союз розвалився. Подібна участь загрожує й Російській Федерації. Вона позиціонує себе як федерація, але насправді не є нею. Адже федерація — це такий державний устрій, за якого її суб’єкти мають конституційно окреслені права, які центральний уряд оскаржити не може.
Для В.Путіна ідеалом є державний устрій дореволюційної Росії. Одночасно він хоче зробити Російську Федерацію максимально наближеною до кордонів колишньої імперії, оскільки не розуміє, що часи імперій залишилися в минулому. Небезпека для людства й передусім для України полягає в тому, що ця людина тримає палець на ядерній кнопці. Анексія Криму супроводжувалася розмовами про «радіоактивну пустелю». Чи захоче Захід втручатися, якщо Путін продовжить курс на силове захоплення пострадянських країн, дотримуючись такої самої тактики? Питання залишається відкритим.
Наступного дня після «історичного» засідання президентської ради до мене звернулася російська редакція «Радіо Свобода» з пропозицією взяти участь в «круглому столі». Дискусія по скайпу — невдячна справа: ти сидиш у себе вдома, чуєш розмову, але не бачиш співбесідників, і тільки відгукуєшся, коли до тебе звертаються. Тим не менш, я погодився, тому що збіг образу термоядерної бомби в фундаменті держави у Фролова і Путіна мене вразило.
У студії був ведучий — Владімір Кара-Мурза-старший, Віктор Аксючиць та Ігор Чубайс, по скайпу до розмови долучився також правозахисник Нікіта Петров. Я відповідав на конкретні запитання, але все-таки спробував пояснити викладені в цій статті причини розпаду СРСР, На жаль, не зустрів розуміння, ця частина навіть не була включена в стенограму, яка того дня з’явилася на сайті «Радіо Свобода». У дискусії лунали думки про В.Леніна, хоч я сподівався, що розмовлятимуть про В.Путіна. Пролунав, зокрема, такий висновок В.Аксючиця: «Кінець кінцем, російський національний державний організм перетравив комуністичну утопію». Заперечуючи таке оптимістичне запевнення, хочу підсумувати сказане в цій статті кількома песимістичними фразами.
Досі Росія Б.Єльцина і В.Путіна з однаковим ентузіазмом ставилася до націоналістів і комуністів. Якби такий ентузіазм переповняв голову окремо взятої людини, вона перетворилася б на шизофреніка. Державі, однак, зручно було використовувати дореволюційні прапори, задовольняючи патріотизм націоналістів, і приємну для слуха людей мелодію радянського гімну. Нібито недбала і нібито випадкова репліка кремлівського вождя засвідчує поворот до того «російського національного державного організму», який загинув 1917 року. Шизофренічне співіснування дореволюційних та післяреволюційних гасел, символів і цінностей було можливе в роки матеріального достатку. Але на Росію насуваються тяжкі роки. Утримувати владу в такій ситуації можна тільки за рахунок мобілізованості населення. Для цього потрібно створювати образ ворога — зовнішнього і внутрішнього. Образ зовнішнього ворога не треба вигадувати, він зберігався у свідомості народу з часів холодної війни. А тепер Путін став на бік націоналістів, підвищуючи ступінь агресивності на всьому пострадянському просторі.
Українська держава впродовж чверті століття долала в собі червоний виклик. Нібито подолала, це засвідчує і «ленінопад», і відсутність комуністів у вищому законодавчому органі. Але тепер перед нами постав трикольоровий виклик. Треба усвідомити всю серйозність ситуації.
