Володимир — людина не надто говірка. На запитання за що отримав звання Героя, радить ознайомитись з відповідним Указом Президента України. А на прохання «розшифрувати» його завуальований текст, делікатно переводить розмову в інше русло. І все ж автору цих рядків вдалося розговорити Володимира Жемчугова.
«Я БУВ УСПІШНИМ БІЗНЕСМЕНОМ»
— По закінченні вишу ви працювали в Грузії, але з початком бойових дій на Донбасі повернулися додому. Чому?
— Я народився і виріс у Красному Лучі — прекрасному місті Луганщини, там пройшла більша частина мого життя. У 1993 році, після служби в радянській армії, став студентом Алчевського гірничо-металургійного інституту. Починаючи з 1994-го, працював у різних комерційних структурах. А до Грузії поїхав 2007 року у бізнесових справах, які, до речі, йшли успішно і я почувався досить впевнено у цьому житті. Правда, в силу різних причин у 2012-му я продав бізнес, але залишався у Грузії. У квітні 2014-го приїхав до рідного міста, де залишились моя мама, інші рідні і близькі для мене люди.
— Яким бізнесом ви займались?
— У різні проміжки життя різним (посміхається). Якщо маєте на увазі кавказький період, то там я заснував фірму Uniplast Iberia і займався поставками пластикової тари як на грузинський, так і вірменський та азербайджанський ринки. Моїми клієнтами були «Кока Кола», «Пепси Кола», «Боржомі» та інші.
— Як дізналися про події в Україні?
— З преси, з телефонних розмов з матір’ю. Тоді я вирішив поїхати на свою рідну Луганщину. Перше, що кинулось мені в очі, барикади у місті і навколо нього, озброєні люди з досить характерною зовнішністю.
«БІЛЬШІСТЬ З ТИХ, ХТО ТАМ «ТРИМАВ ОБОРОНУ» З ТОГО БОКУ, БУЛИ ЗВИЧАЙНИМИ АЛКОГОЛІКАМИ, ВОЛОЦЮГАМИ»
— Що слід розуміти під «характерною зовнішністю»?..
— Як тобі пояснити? Більшість з тих, хто там «тримав оборону», були звичайними алкоголіками, волоцюгами. Не маючи освіти, кваліфікації, вони були раді одноденному заробітку у якості пляшки оковитої. При спілкуванні зі мною вони гордо заявляли, що вони не бастують тут, а працюють. За таку «роботу» мер міста Філіппова щодня передавала їм продукти харчування і гроші на придбання сигарет і горілки. Наприкінці квітня місяця приїхав «головний отаман козацького війська Донського» Козіцин і роздав усім їм зброю, а в ролі командирів з’явилися росіяни.
Так ось, після цього відразу зрозумів, що ось-ось події почнуть розвиватись за кримським сценарієм. Тобто розпочнеться «визволення» Донбасу від «бандерівсько-націоналістичної хунти». Незабаром ті, хто ще вчора клянчили на пляшку оковитої, відчули себе господарями життя. І почали «віджимати» у людей бізнес, автомобілі, вдаватись до відвертих грабежів. Воно й не дивно: маючи в руках зброю і, зважаючи на ті «цінності», які вони сповідували, «ополченці» могли собі це дозволити.
— Розкажіть, як ви починали збройну боротьбу з окупантами, провівши 30 спецоперацій зі знищення військових об’єктів ворога та його особового складу.
— Це була партизанська війна проти ворога. Адже у відкрите протистояння — у його класичному розумінні — ми не могли вступати: сили були нерівні. Насамперед мені вдалося зібрати хоч і небагато, але вірних і сміливих однодумців, які люто ненавиділи тих, хто прийшов на їхню землю. Звісно, що відразу ж постало питання зброї, боєприпасів.
ФОТО РЕЙТЕР
«КУПУВАЛИ АВТОМАТИ, МІНИ, ГРАНАТИ, АРМІЙСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ У... БОЙОВИКІВ І РОСІЯН»
— Як вирішили це питання?
— Вирішити цю проблему нам допомогли ті, за допомогою кого цей персонаж в Кремлі намагався просувати в Україні так звану «русскую весну»: купували автомати, міни, гранати, армійське спорядження у бойовиків.
— Та невже?...
— Хіба ти, Сергію, віриш у казки про те, що ці покидьки є високоідейними людьми? Я ще на початку нашої розмови казав що то за «ополченці». Озброюватись нам допомагали, до речі, не лише вони, а й самі росіяни!.. Автомат Калашникова, наприклад, коштував 200 американських доларів, а граната — 50. Оскільки на окупованих територіях залишились мої бойові побратими, я не можу розповісти про всі нюанси нашої партизанської війни. Скажу лише, що нам вдалося провести 30 досить вдалих бойових операцій, внаслідок чого ворог поніс втрати не лише у живій силі, а й військовій техніці. Нам також вдавалося нищити і об’єкти його військової інфраструктури..
Згодом нам вдалося встановити зв’язок з представниками Українського війська і далі ми вже координували свої дії з ними, при цьому, забезпечуючи їх певною розвід інформацією, яку ЗС України використовували досить успішно. Якщо тебе цікавить питання грошей, то, якщо відверто говорити, в основному це були мої заощадження, оскільки, як я вже казав, перед цим успішно займався бізнесом.
Щодо того що мене не розстріляли. Справа у тому, що коли я потрапив у полон, то ворог не володів усією інформацію щодо наших справ. Про те, якої шкоди ми йому заподіяли, він дізнався з телевипусків новин, коли Президент України вручав мені Зірку Героя України і назвав точну кількість проведених операцій — 30.
З часом, під час переговорів у Мінську, до Ірини Геращенко, яка теж брала у них участь, підійшла представниця тієї сторони Кобцева, і відверто заззналася: коли б вони знали хто я такий, то не відпустили б мене. А обміняли мене на двох негідників — зрадників з числа офіцерів СБУ.
«ЩОБ ТРИМАТИ ПІД КОНТРОЛЕМ БАНДИТІВ, СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦІ З ЧИСЛА ГРУ, ФСБ ЇХ ПРОСТО ЗНИЩУВАЛИ»
— Коли саме ви потрапили до рук ворога і як? Де вас утримували і яким було ставлення з боку бойовиків?
— Сталося це 29 вересня 2015 року: під час виконання чергового бойового завдання я підірвався на розтяжці гранат РГД з додатковими вражаючими елементами. Чи не найбільше постраждали руки і я їх практично не відчував, до того ж втратив зір. Вже потім, у лікарні, мені ампутували руки. Але, опинившись у руках ворога, я не втратив свідомість і пам’ятаю, що мене відразу відвезли до Луганської обласної лікарні.
Оскільки до їхніх рук я потрапив під час підриву лінії електропередач, то росіяни суворо наказали лікарям «сумлінно мене лікувати і зберегти життя будь-якою ціною». Я переніс кілька операцій, але, як бачите, вижив.
Коли мій фізичний стан трохи поліпшився, мене перевели до місцевої буцегарні. Сусідами по камері були... «ополченці». Не дивуйся: на той час ні про яку дисципліну в «арміях» так званих ДНР і ЛНР говорити не доводилося. Пиятика, так звана дідівщина, несанкціоноване застосування зброї одного «підрозділу» проти іншого, інші «витівки» стали для них звичайними буденними справами. І їх куратори з числа російських офіцерів намагалися боротись з цими явищами. Доходило навіть до того, що бандитів спецпризначенці з числа ГРУ, ФСБ просто знищували. І не лише рядових, а й з числа їхніх командирів, намагаючись утримувати все це «військо» під контролем.
— Як до вас ставились у лікарні, під час перебування у тюрмі? За весь цей час вдавалося хоча б раз вийти на зв’язок з рідними?
— По різному. Були ті, хто мені допомагав і навіть приносив знеболюючі препарати, ховаючи їх під подушкою, щоб потім медсестра зробила укол. Були й такі, хто з презирством відносився. Коли ж опинився у буцегарні, то десь місяців через 3-4 прості охоронці дали мені змогу зателефонувати дружині. Від неї я і дізнався, що за моє звільнення борються.
«В ПОЛОНІ МЕНІ ПРОПОНУВАЛИ ЗДАТИ СВОЇХ БОЙОВИХ ПОБРАТИМІВ, ЇХНІ АДРЕСИ»
— Чим пояснюєте таку великодушність охоронців?
— Вони свої дії пояснювали моєю поведінкою у полоні, зокрема тим, що я не пристав на пропозиції здати своїх побратимів...
— Скільки часу провели у полоні?
— Без 15 днів рік.
— За яких умов відбувся обмін?
— Спочатку мене хотіли обміняти разом із Надією Савченко ще у травні 2016-го. На офіцерів російського ГРУ Александрова і Єрофєєва. Але так сталося, що «виторгувати» вдалося лише Савченко, а мене з метою психологічного тиску перевели до Луганської центральної тюрми (СІЗО). Це було обумовлено не тільки психологічним тиском, а й тим, що я відмовився ставати на коліна перед журналістами російського телеканалу «Росія 24» і благати прощення у Росії і луганчан.
— Методи, якими користуються російські спецслужби, відомі: від залякування, погроз, шантажу — до обіцянок золотих гір. Як «працювали» з вами?
— Мені пропонували здати своїх бойових побратимів, їхні адреси. А взамін обіцяли пролікувати у кращих російських клініках, максимально відновивши здоров’я.
«ВЖЕ У КВІТНІ 2014-го БАГАТЬОХ МОЇХ ДРУЗІВ, ЯКІ НЕ БАЖАЛИ ЖИТИ В «РУССКОМ МИРЕ», ЗНАХОДИЛИ МЕРТВИМИ»
— Коли б час повернути назад, боролись би з окупантами, знаючи чим це може скінчитись?
— Навесні 2014-го, ще тільки їдучи до свого рідного Красного Луча, я прекрасно усвідомлював, що за люди виступили проти «київської хунти», розумів, і те, як розвиватимуться подальші події. Знав, що мене очікує, якщо опинюсь в руках «ополченців»: вже у квітні 2014-го багатьох моїх друзів, які не бажали жити в «русском мире», знаходили мертвими. Чи взагалі не знаходили. Тож моє рішення розпочати війну проти окупантів було свідомим, виваженим. Тому перед цим я все майно і заощадження юридично оформив на рідних людей. Це лише наївні, або ж обмануті російським ТБ люди, могли повірити у те, що «русская весна» принесе їм мир і процвітання.
— Ви народилися і досить тривалий час прожили на Донбасі. Чи правда, що більшість людей там роками чекали приходу «русской весны», а їхнім кумиром був відставний підполковник КДБ?
— Абсолютна більшість прихильників «русской весны» належала до числа громадян, зомбованих через ТБ російської пропагандою. Багато серед них було й заробітчан, які працювали у Москві чи Санкт-Петербурзі, і ніде більше не побувавши щиро вважали, що ці міста і є Росією. Але ж, хто був у тій же Вологодській чи Кіровській області, той знає як живе пересічний росіянин.
«ПІСЛЯ ТОГО, ЩО Я ПОБАЧИВ НА КАВКАЗІ, ДЕ РФ «ВІДНОВЛЮВАЛА МИР», МЕНІ СТАЛО СОРОМНО, ЩО Я РОСІЯНИН ЗА ПОХОДЖЕННЯМ»
— Ви вірите, що колись зможете повернутись до свого рідного міста?
— Я цього прагнув ще на початку 2014-го. І почав щось робити для цього. Можливо, моїх зусиль виявилося замало, але я не лежав на дивані і, перепрошую, не скулив, чекаючи чия візьме.
— Ваш батько — етнічний росіянин, мати — етнічна білоруска, але ви вчинили так, як не змогли чи не побажали вчинити багато тих, в чиїх жилах тече українська кров...
— Я ніколи не приховував, що є росіянином по батькові. Адже батьків не вибирають. Але після того, що я побачив на Кавказі, зокрема, в Абхазії, Південній Осетії, Чечні, де російська армія «відновлювала мир», мені стало соромно за те, що я росіянин за походженням. Для мене українська земля стала рідною. Як відомо, після розпаду колишнього СРСР, можна було вибирати, де жити і громадянство якої країни приймати. Я вибрав Україну. З різних причин, у тому числі, тому що завжди вірив: Україну чекає європейське майбутнє.
— Відтоді минуло майже 30 років. Дочекалися?..
— Не зовсім, відверто кажучи. Але ще не так давно мало хто вірив, що можна буде поїхати до будь-якої європейської країни без візи. А сьогодні вона не потрібна. Достатньо одного закордонного паспорта.
«ВСІ МОЇ НАЙБЛИЖЧІ РОДИЧІ СЬОГОДНІ ПРОЖИВАЮТЬ НА ПІДКОНТРОЛЬНІЙ УКРАЇНІ ТЕРИТОРІЇ»
— Де сьогодні ваші найближчі родичі, зокрема мати? На окупованих територіях?
— Ні. Всі вони сьогодні проживають на підконтрольній Україні території.
— Ще не так давно вам дошкуляла житлова проблема...
— Сьогодні маю дах над головою: як Герой України згідно чинного законодавства отримав квартиру. Тож з дружиною Оленою і живемо у ній.
— І наостанок, не можу не поцікавитись: у політику не плануєте податись? Дехто з числа ваших колег це зробив.
— У політику не пішов з тієї причини, що на попередніх виборах не бачив партії, програмі якої б довіряв. Не бачив і партійців, яким можна було б довіряти. До того ж, не мав відповідних знань, політичного досвіду. На даний момент думаю над тим, щоб взяти участь в наступних виборах.
