Посилений військовий контингент у Луганську, розбірки між Плотницьким і силовим крилом «республіки», перекритий центр міста, БТРи «під носом» у мирних жителів і «чоловічки» з автоматами та з білими пов’язками — такою є картина останніх днів колись мирного міста, яке називали столицею східних воріт України. Місцевий мобільний оператор «Лугаком», який працює на віджатих у «Київстару» потужностях, вимкнено. Центральний телеканал, який, по суті, являє собою рафіновану концентрацію відвертої пропаганди, замовк. Чимось це все зовні нагадує 2014 рік, щоправда, тепер події відбуваються технічно та злагоджено. Як під паличку диригента.
Блогери в соціальних мережах почали багатіти думками щодо можливих версій ситуації в Луганську. Колони техніки видавалися то за озброєння «ДНР», то за додатково прибулу техніку з живою силою із РФ. Заговорили навіть про об’єднання «ДНР» і «ЛНР» зі «столицею» в Донецьку.
«Заслуговує на увагу той факт, що раніше і Плотницький, і Корнет в один день — 16.11.17 — повернулися до Луганська з РФ, — написав на своїй сторінці у «Фейсбук» народний депутат від «Народного фронту» Дмитро ТИМЧУК. — Подальший розвиток ситуації повністю залежить від рішення, яке приймуть в Кремлі, — «злиття» «ЛНР» з «ДНР» із єдиним центром управління в Донецьку, або відновлення статус-кво з примусовим «примиренням» Плотницького та Корнета, або ж зміщення Плотницького, до якого в Москві також є багато претензій».
Насправді конфлікт між Ігорем Плотницьким, підпис якого стоїть під Мінськими домовленостями та якого «обрали» головою «республіки» 2 листопада 2014 року, і силовим блоком, в образі «міністра МВС» Ігоря Корнета та «голови МГБ» Леоніда Пасічника, триває досить довго. Судячи з того, що, зрештою, він дійшов до гострої стадії, можна сказати, що до згоди сторони так і не дійшли. Взагалі ці два «рукави» одного кремлівського піджака є наче терезами, які забезпечують Кремлю контроль над своїми ставлениками в цьому регіоні. Все ж таки і Плотницький, і Корнет, і Пасічник — із місцевих. За кожним із них свої гріхи. Тільки якщо Плотницький до війни був звичайним чиновником, який вимагав по 200 грн із підприємців, Корнет і Пасічник мали прямий стосунок до силових структур. Згаданий підпис «Плотви», як його називають, під мінськими паперами та «вибори», що мали б слугувати бутафорною спробою хоч якось легімітизувати «ЛНР», певною мірою гарантують йому недоторканність зверху. Та це не значить, що останній може спати спокійно.
Параноя Плотницького, на якого вже скоювали замахи, небезпідставна. Щоправда, той факт, що 2015 року вибуховий пристрій був «холостим» і поранив Плотницького здебільшого вибуховою хвилею, доводить, що ліквідовувати його не можна, — немає санкції зверху. Лише полякати. Так би мовити, — «дать понять». Пасічник і Корнет для Плотницького є перманентною загрозою і оком за спиною, що контролює його діяльність. Від того й нервові кроки «головного». Не забуваймо долю його «соратників» із партії, які разом із ним висіли восени 2014-го на передвиборчих бігбордах, — Геннадія Ципкалова та Олексія Карякіна. І перший і другий стояли у джерел «республіки», взявши пряму участь у захопленні державних установ, СБУ, МВС та згодом зайнявшися відвертим мародерством. Карякін зараз у рятівній Росії. Ципкалов загинув від тортур у луганському СІЗО. Плотницький тоді продемонстрував жорстку руку. Та дотягнутися до голів «МВС» та «МГБ» він не зміг — не він їх призначав. Пригадати варто також і попередника «Плотви» — велетня Валерія Болотова, який з-під Москви виступав із відвертою критикою ватажка «ЛНР» і звинуватив його в мінометних обстрілах Луганська влітку 2014-го. Буквально через кілька тижнів після таких відвертостей колишній «ведевешник» Болотов помер від випитої кави. Як тут не пригадати класичну фразу з періоду Французької революції, адресовану Робесп’єру: «Кров Дантона душить тебе, нещасний!». Плотницький далекий від масштабу постаті талановитого оратора і адвоката Робесп’єра, та кров у всіх однакового кольору. «Плотву» ненавидять свої ж.
Вибухи пам’ятників у Луганську багато хто пов’язував зі спробами «Плотви» звинуватити Корнета і Пасічника в бездіяльності й профнепридатності. Та все це було ще «квіточки» аж до того моменту, як Плотницький перейшов межу і зазіхнув на святе — звинуватив Корнета в мародерстві. Начальник «поліції», виявляється, жив у віджатому будинку. «Бєспрєдєл» часто знаходить ще й абсурдні форми — мародери, які привласнили частину Донбасу, звинувачують колег по мародерству в мародерстві. Та мова зайшла про пряме усунення Корнета з посади «міністра», що спровокувало силове крило до активних дій. Ось тут і почався халоймес із залученням додаткових сил і контингентів військ. Корнет пішов у наступ, заарештовуючи людей Плотницького, і вже в середу захопили «прокуратуру», де залишався вірний останньому «генпрокурор» Подобрий, якого теж заарештували.
Що залишається Плотницькому? Чекати на рішення Кремля. Зрозуміло одне — Кремль зробить все, щоб процеси перерозподілу влади на окупованих територіях не виглядали як відвертий «громадянський конфлікт» або, інакше кажучи, не перейшли у криваві сутички серед біла дня на вулицях (уночі можна, бо комендантська година). Москві не потрібні відверті «заколоти» на окупованих вотчинах, хоча очевидних протиріч не приховати. Відверте бандитське сміття «ДНР» і «ЛНР» пішло один за одним на перших порах — «Бетмен», Мозговий, Дрьомов, «Гіві», «Моторола»... Але вони не були «обраними головами». Їх не шкода. Плотницький і Захарченко — це маріонетки з «ксівою». Якщо й міняти їх, то «культурно». Тому РФ і забезпечила додаткові сили в місті.
Та що від того нам, українцям?
Увечері у вівторок відбулося позачергове засідання Воєнного кабінету Ради національної безпеки та оборони України, яке було скликано Президентом Петром Порошенком. Голова держави заявив про те, що РФ ввела на територію Луганщини танки. «Збройні сили готові до будь-якого перебігу подій задля гарантування безпеки мирного населення», — такими були слова Порошенка, які дали привід заговорити про можливі активні дії уже з боку ЗСУ. Деокупація? — зашелестіло в блогах, постах і коментарях соціальних мереж. Насправді, подібні засідання РНБО рефлективно відносять нас до лютого 2014-го, коли необхідно було терміново запроваджувати воєнний стан на окремих територіях Донбасу і Криму. Весна того переломного року продемонструвала кволість і розгубленість «нової» влади. Хоч саме тоді конче необхідно було своєчасно приймати рішення й діяти. Якщо у квітні 2014-го представники силових відомств України не змогли звільнити одну захоплену будівлю СБУ, то як вони можуть звільнити від російського окупанта частину Донбасу? Тож і фрази про готовність «гарантувати безпеку мирного населення» досі виглядають як банальна формальність, яка механічно озвучується в подібних ситуаціях. Якщо готові, то чому не гарантуєте? Чи, може, нинішній владі непогано живеться і без Криму, і без Донбасу?
«Дуже велика проблема полягає в тому, що ми — українці, луганчани, які є переселенцями, — можемо лише віддалено і без участі спостерігати за гризнею, яка відбувається в нашому рідному місті, — коментує «Дню» колишній луганчанин, головний редактор видання «Реальная газета» та журналіст «Радіо Свобода» Андрій ДІХТЯРЕНКО. — Біда в тому, що хоч би хто в цьому конфлікті переміг і хоч би кого з бойовиків послабила ця гризня, насправді це ніяк не наближує звільнення Луганська. Лінію розмежування тримають два армійських корпуси, які повністю підпорядковані Міністерству оборони РФ. Російським військовим, які тримають окуповані землі, абсолютно все одно, хто буде в Луганську за номінальних «генералісимусів»: Захарченко, Плотницький чи якісь треті особи. Більше того, навіть самі Захарченко та Плотницький, якби зараз захотіли щось змінити, не змогли б нічого зробити. Все вирішується в кабінетах Кремля».
Тож низка інтернет-демотиваторів та смішних мемів про Плотницького, який просить Порошенка ввести війська, на тлі очевидної інфантильності офіційного в цьому питанні Києва віддає гірким присмаком. Висновок із нинішніх подій на окупованій частини Луганщини такий: Кремль там повністю контролює ситуацію, тим часом як ні офіційний Київ, ні пересічні українці не мають жодної можливості щось змінити.
