Є події і факти історії, які не викликають належної уваги навіть у доволі освіченої публіки — чи то з міркувань емоційних (та чи інша подія не подобається, дратує, обурює тощо й тому відтісняється далеко на «край свідомості»), чи то через елементарну непоінформованість. Але та подія, обговоренню якої був присвячений «круглий стіл» відомих українських політиків, громадських діячів, істориків, журналістів, експертів, що відбувся в національному агентстві «Укрінформ», — була справді значущою для української, та й всесвітньої історії. Це справді так, без жодних перебільшень.
А саме: рівно три століття минуло відтоді, як московський цар Петро І (це сталося 22 жовтня 1721 року) з нагоди підписання успішного для своєї держави Ніштадтського миру зі Швецією оголосив про перетворення попередньої Московії на нове абсолютистське, тоталітарне утворення — Російську імперію, або Росію. Зазначене утворення проіснувало до 1917 року, але це формально: усі суттєві його риси успадкував — у значно жорстокішому варіанті — Радянський Союз, прямим наступником є і сучасна путінська Росія. Ось так на світовій арені з’явилася нова агресивна, по суті, тиранічна потуга, яка безперервно захоплювала нові території, де це тільки було можливим. І зміна назви (а фактично — крадіжка в України-Русі її автентичного імені) була тут фактом далеко не другорядним, а справді символічним.
Сам Петро І подбав про обґрунтування цього заходу. Ще восени 1720 року, звертаючись до Сенату, де засідали вищі сановники імперії, до церковних ієрархів та московських дипломатів, він писав: «Господа Сенат! Известно нам, что в Европе державу нашу называют беспорядочно и непочтительно (! — І. С.): кто Московиею, кто Руссиею, кто, сверх того, даже Татариею... Таково и на их картах есть. То вы бы, господа, изволили б, без проволочек, подать правильное название государства нашего — каким оно имеет быть».
Причому характерно, що це доручення монарха завзято заходився виконувати (і виконав) наш земляк Феофан Прокопович, котрий запропонував офіційно узаконити найменування «Росія» (візантійсько-грецька форма назви «Русь», що є суттєвим).
Отже, шановні учасники «круглого столу» в Укрінформі (серед них — керівник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович; головний редактор газети «День» Лариса Івшина; народний депутат України VIII скликання, засновниця ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС» Ганна Гопко; президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар; письменник, публіцист, громадський діяч Віталій Капранов; начальник відділу Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд) мали дуже широке інтелектуальне поле для обговорення. Дискутувались, зокрема, такі питання: які наслідки для нашої національної історії мала згадана акція Петра, а саме — реальне рейдерське захоплення імені української землі; яку мету ставив при цьому цар; якими є відповідні проекції на сучасну політику Кремля тощо.
Керівник Українського інституту національної пам’яті Антон ДРОБОВИЧ зазначив, що важливо зрозуміти засадничу річ: чому саме Московська держава назвалася Росією? Річ у тім, що для всіх націй є характерним прагнення продовжити свій «вік» (чи йдеться про Стародавній Рим, Єгипет, Китай, Японію). Петро І, який свого часу відвідав Європу, бачив, як це робиться в цивілізованому світі. Але сам характер тоталітарної, абсолютистської держави, що її він створював, не міг не позначитись на діях царя. А Катерина ІІ, образно кажучи, «приробила колеса» до цього проєкту — йдеться про масштабне «підчищення» та виправлення давніх літописів. Так цей «віз» і в’їхав у 1917 рік.
Але змінити назву — цього, звісно, не досить. Вимагалися практичні дії — вкрай одіозні й грубі з морального погляду. Причому необхідно не забувати також, що ні до Новгорода, ні до Суздаля назва «Русь» не вживалася — жодним чином. Це могло бути застосованим лише до Центральної України (Середнє Подніпров’я), згодом — до Галицько-Волинської держави. Навіть доброчесні російські історики мусили визнавати це.
Після 1991 року, акцентував Антон Дробович, Україна відновила державність. Ми корінням вростаємо в цю землю, знаємо, що й чому ми повинні захищати. Наше завдання — одночасно давати відсіч імперській брехні й робити свою справу. У нашої історичної спадщини є справжній господар, і це головне. Чому Петро І та Прокопович вибрали саме назву «Росія»? — запитав пан Дробович. Тому, що це додає кілька століть історії (не своєї, зауважимо, привласненої). Адже одна річ — походити із якогось болотяного хутора, інша — вести родовід із Києва, уславленого по всій Європі. Це має стати основою нашого сучасного українського родоводу.
Головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА наголосила, що перенавчання суспільства було й залишається винятково важливим завданням для України. На жаль, далеко не всі наші громадяни усвідомили, чиїми спадкоємцями ми є. Саме цьому присвячений увесь зміст видавничої серії «Дня». Проблема внутрішньої ідентичності й донесення назовні цієї істини — ось сенс наших книг.
Роботи тут — ще непочатий край. Свого часу, згадала Лариса Олексіївна, гостем «Дня» був визначний поет Іван Драч. І розмова торкнулася знаменитої статті Юрія Шевельова «Москва — Маросєйка», в якій ідеться про трьох ворогів України: Москву, «кочубеївщину» та провінційність. Іван Федорович зауважив, що цю річ він та його однодумці читали ще в 1950-х роках. Я з подивом відповіла: «Іване Федоровичу, Ви знали й нічого нам не сказали...»
Перенавчання суспільства на засадах зрілої національної ідентичності — це складний, тривалий процес, зазначила Лариса Олексіївна. Коли ми в «Дні» провели «круглий стіл» на тему «Інтелектуальна спадщина української еміграції» — це теж дуже важлива складова такого перенавчання; адже ми, на жаль, й досі маємо розірваний інтелектуальний простір, через що багато відповідних праць ще не перекладено українською. І коли в нашій книзі «Сила м’якого знака» ми друкували статтю про британського журналіста й історика Ланселота Лоутона, котрий ще 1939 року стверджував, що «Україна — це найбільше географічне відкриття ХХ століття», — це теж винятково важливий спосіб перенавчання.
Постає гостре й нагальне запитання: «Чи ефективно ми пояснюємо себе світові?». Відповідь: ні, неефективно. Це не може бути лише волонтерськими зусиллями. Приклад: свого часу віддали перемогу в Другій світовій війні Росії. І це — попри героїзм українців у Сталінграді, попри чотири Українських фронти, попри те, що українці брали Рейхстаг. Висновок такий: ми можемо проголошувати блискучі фрази, але інтелектуально це вирішується інакше. Чесна, глибока інтелектуальна розмова про свою історичну відповідальність — ось що насправді нам необхідно.
Ми у «Дні» видаємо свою серію книг «Україна Incognita» за підтримки нечисленного, але вкрай необхідного Україні патріотичного бізнесу. Зміст нашої останньої книги «Детокс»: з’ясувати, як ми можемо вийти із вічного «образу жертви». Це вкрай важливо для України. Що ж до Росії, то нам потрібно не даремно «колотитися», а бачити «реперні точки», які допоможуть у протидії її агресивній політиці.
Відомий експерт, громадський діяч та вчений, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло ГОНЧАР відзначив, що путінська Росія — спадкоємиця Росії імперської — є, по суті, досконалою клептократією «кочового» типу. Спочатку вона освоює ресурси тих земель, які підпадають під її контроль, а потім поширює панування не лише на матеріальні активи, а й на духовні, інтелектуальні ресурси. (Між іншим, Путін стверджує, що біля витоків радянської газової промисловості перебували саме російські фахівці, що є абсолютною неправдою!)
Але Росія, на думку пана Михайла, є вразливішою, ніж видається на перший погляд, бо методи «гібридної війни», які вона застосовує, можуть бути використані проти неї самої і це матиме для Москви справді катастрофічні наслідки. Взагалі ж можна передбачити три основних сценарії майбутнього Росії: 1) довготривала держава Путіна (слов’яно-православний варіант «СРСР-2», який передбачає захоплення Білорусі, а потім і України; 2) китайсько-російська біцентрика (нерівна) з вибудовуванням «євразійської імперії» від Хайнаня до Виборга; 3) у Росії теоретично можуть набрати силу національні та регіональні відцентрові рухи, що матиме наслідком дезінтеграцію держави; зокрема, можливим є відокремлення Північно-Західної Росії з центром у Санкт-Петербурзі (так звана Росія-лайт).
Ганна ГОПКО, народний депутат України VIII скликання, засновниця ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС», дуже високо оцінила місію, яку виконує газета «День» та її видавнича серія. Завдяки зусиллям головного редактора, журналістів та авторів «Дня» українці бачать, що наша держава має понад тисячолітню історію, що Україна є невід’ємною частиною європейської цивілізації, на відміну від експериментальної «копії» — Московії — Російської імперії — СРСР — путінської Росії. А історія Путіна, поза сумнівом, завершиться так само, як історія злодія Сталіна, як закінчилась історія СРСР.
Cкладно перелічити всі змістовні, цікаві думки, які пролунали під час «круглого столу». Так, знаний письменник, публіцист, громадський діяч Віталій КАПРАНОВ зауважив, що у нас крадуть не лише Русь, але так само крадуть і скіфську історію, і додав: якщо українці позиціонують себе як окрему націю, то мають розробити свій власний погляд на всі факти, події, явища, які відбуваються у світі. А експерт історичної науки, начальник відділу Українського інституту національної пам’яті Павло ПОДОБЄД заявив, що нам, Україні, потрібно бути готовими до різних сценаріїв перебігу подій в Росії — щоб її можлива дезінтеграція не виявилася для нас несподіваною. Думається, і тих виступів, зміст яких ми стисло навели, досить для того, щоб дійти висновку: таких дискусій має бути якомога більше, вони є справді потрібними.
